Смекни!
smekni.com

Лекции по Истории Украины (стр. 5 из 35)

Скіфська релігія була політеїстичною. Головною богинею була Табіті – богиня домашнього вогнища, до пантеону входили також: Папай – володар неба; його дружина Апі – богиня землі, прародителька всього роду; Гойтосір – бог сонця; Агрімпаса – богиня родючості; Таргітай – родоначальник скіфів; Фагімсад – бог водної стихії та конярства.

Скіфське образотворче мистецтво мало зооморфний характер (так зв. “звіриний стиль”). Улюбленими були образи оленя, барана, коня, фантастичного грифона, гірського козла. Монументальне мистецтво представлене кам’яними антропоморфними стелами. У скіфських курганах також знаходять кубки й прекраси (пектораль) з сюжетами скіфського життя.

Сармати – іраномовні племена, що на історичній арені змінили скіфів, як і останні, тривалий час посідали широкі простори – від каспійських степів до Паннонії. Античні автори, згадуючи про них, підкреслювали їхню агресивність й войовничість. Римський історик Тацит писав, що “коли вони з’являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору”. В бою вони користувались арканами й довшими, ніж у скіфів, мечами й списами. У військовій справі сармати випередили навіть скіфів. Удар сарматської кінноти, вдягнутої в залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, не могло витримати жодне військо (Тацит).

Назва “сармати”, або “савромати” походить від іранського “саоромант” і означає “підперезаний мечем”.

Цікавою є легенда про походження сарматів. Згідно з легендою, яку розказав Геродот, сармати або савромати народились від шлюбу скіфських юнаків з амазонками. В цьому прийнято бачити відображення високого становища й статусу жінок у сарматському суспільстві.

Сарматське суспільство перебувало на перехідному періоді від родоплемінних відносин до ранньокласових, мало в собі пережитки матріархату. Але повноцінну власну державу сарматам створити так і не вдалося. Сарматська культура нагадує скіфську. Як і скіфи, сармати почитали вогонь, поклонялись Марсу у вигляді меча, який встромляли в землю.

Масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор’я починається з кінця ІІ ст. до н.е. Вже з І ст. до н.е. історики називають ці території не Скіфією, а Сарматією. Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в І ст. н.е. Сарматський період закінчився в серед ІІІ ст. н.е. внаслідок експансії готів і гунів.

3. Перші держави на українських землях

Античні міста-держави Північного Причорномор’я.

З кінця VII ст. до н.е. греками, в більшості своїй вихідцями з Мілету, на Північному узбережжі Чорного моря (Борисфену) починають засновуватися торгові факторії (колонії), які виростають у міста-держави: Тіру (устя Дніпра), Ольвія (устя Південного Бугу), Пантікапей (на місці сучасної Керчі), Феодосія, Херсонес (місце Севастополя) та інші. Найкрупнішою з них була Ольвія, а єдиним містом з монархічною моделлю управління – Боспорська держава.

Цілий комплекс причин обумовив процес колонізації греками величезних територій й, зокрема, території Північного Причорномор’я й Приазов’я. Ці причини за їх характером можна розбити на окремі групи:

- аграрна (настача землі в метрополії);

- сировинна (невистачання в Греції продуктів сільського господарства та сировини – металів, лісу тощо);

- торгівельна (Греція мала потребу в ринках збуту та в обміні своїми продуктами виробництва – олія, вино, кераміка та інші);

- демографічна (демографічний вибух тих часів у Греції, що спричинив перенаселення);

- політична (внаслідок боротьби в грецьких містах демоса і аристократії й перемоги демосу в окремих містах (або реставрації аристократичної влади) багато людей змушені були тікати зі своєї Батьківщини і шукати нових перспектив життя та процвітання);

- воєнна (до міграції греків змушувала агресія лідійців та персів).

Ці колонії зовнішньо виглядали як місто, огороджене міцними стінами, та сільських округ, які починалися за стінами міста. В середині знаходились заселені квартали, в центрі міста – центральна площа – агора, на якій влаштовувались ярмарки, народні зібрання, свята. Біля агори знаходились суд, школа, органи управління, місця для релігійних зібрань, іноді – театр. Чеканились й свої монети, на яких зображували символіку місць (дельфін з орлом в Ольвії, зерно у Боспору).

Майже тисячолітню історію античної цивілізації в Причорномор’ї поділяють на два великих періоди: грецький (друга половина VII- сер. І ст. до н.е.) та римський (середина І ст. до н.е. – IV ст. н.е.). Лише варварська експансія, що двома хвилями пройшлася по чорноморським узбережжям (у ІІІ ст. готів та у 4 ст. гунів), завдала смертельного удару грецьким полісам. Більшість міст-держав після цього зійшли з політичної арени, вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії.

Грецькі колонії мали назву міст-держав, або полісів (з республіканською формою правління). Лише в одному з них – Боспорському царстві існувала монархічна форма правління. Боспорська держава виникла у V ст. до н.е. Законодавча та виконавча влада в Боспорі концентрувалась в руках царя (династії Персіадов, Митридатов та ін.).

В інших полісах існувала республіканська форма правління. Законодавча влада належала народним зборам, до яких мали право входити усі вільні чоловіки - громадяни полісу. Виконавча влада магістратам (обраним посадовим особам, серед яких – жреці, гімнасіарх, секретарі) та колегіям, які займались різними видами справ (військові, фінансові, господарчі), а також архонтам, які обирались із міської знаті. Раби не знаходились у приниженому стані, але й не мали прав вільних громадян – захищати місто, брати участь в управлінні.

Міста-держави займались переважно землеробством, ремеслом, виноградарством, але й розводили скот, займались рибальством. Торгували у двох напрямках. З греками (в Грецію вивозили зерно, скотину, шкіру, пушину, рабів; з Греції привозили вино, оливкове масло, зброю, тканину, мармур, предмети мистецтва) та зі скіфами (скіфам продавали вино, ювелірні вироби, кераміку, купували у них скот, хліб, пушину, рабів, лук). У полісах панувала антична релігія, але кожне місто мало найбільш шанованого бога, наприклад, у Боспорі відправляли культ Аполона, Ольвійці шанували Деметру, Аполона-Дельфінія тощо. Розвиненими були в містах фізична культура, художнє мистецтво (чорнолаковий та червоно лаковий розпис, теракоти, скульптура, монументальне мистецтво), музика, театральна справа, освіта. Дітей вільних громадян навчали писати, читати, рахувати, фізичним вправам і видам спорту. Читали риторику, філософію, музику.

Таким чином, античні міста-держави залишили глибокий слід в історії України. Вони принесли на причорноморські землі найбільш розвинену на той час культуру, сприяли виникненню нової культури, яка виробилась тут з синтезу грецької та місцевих (скіфської) культур.

4. Ранні словни, їх матеріальна та духовна культура.

В історичній науці однією з центральних проблем є проблема походження та прабатьківщини слов’ян, з східної гілки якого вийшли українці. Час народження східнослов’янського етносу досі не відомий науці. Деякими археологами, такими як Б.Рибаков робилися спроби “удревнити” слов’ян, відносячи їх народження як етносу до початку І, а то й ІІ тис. до н.е. Проте такі концепції залишаються лише гіпотезами.

Вперше слов’яни згадуються у писемних джерелах під назвою “венедів” лише у І ст. н.е. Згадка про них міститься в “Природничій історії” римського вченого Плінія Старшого (24 – 79 рр. н.е.). Він розміщує венедів поблизу Балтійського моря й ріки Вісли. Римський історик Тацит у праці “Германія” (98 р.н.е.) називає венедів поміж сусідів германців. Грецький історик Птоломей (ІІ ст. н.е.) також розміщав венедів вздовж Балтійського моря (Венедської затоки). Сам же термін “слов’яни” з’явився у творах європейських істориків VI ст.: готського Йордана, візантійських Прокопія, Агафія, Менандра. Так, наприклад, Йордан пише у своїй праці “Гетика”, що в VI ст. існувало вже три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) та склавини (Подунав’я).

Й до сьогодні не вщухають наукові суперечки щодо того, чи були слов’яни автохтонним населенням, чи прийшли до Європи з Азії. Адже слов’яни належать до індоєвропейців, батьківщиною яких різні вчені визнають то Європу в цілому, то Балканський півостров, то Передню Азію.

Умовно можна виділити серед наукових концепцій дві теорії: міграційну теорію та теорію автохтонного походження.

а) згідно з міграційною теорією слов’яни є прибульцями.

- за дунайською теорією на основі “Повести временних лет” стверджується, що слов’яни спочатку жили по Дунаю “где есть ныне Венгерская земля и Болгарская”;

- згідно з вісло-одерською теорією (В.Сєдов, І.Русанова) - слов’яни вийшли з Пражської культури;

б) за теорією автохтонного походження (М.Шахматов, Б.Рибаков, С.Шелухін) слов’яни від початку є мешканцями Європи від Дніпра до Вісли.

У свою чергу чеський вчений Нідерле прийшов до висновку, що походження слов’ян не може бути з’ясованим через брак достовірних, науково обґрунтованих джерел.

Східну гілку слов’янства складали анти. Прокопій Кесарійський та Йордан розміщали їх між Дніпром та Дністром й називали частиною слов’ян-венедів. Грушевський та Щербаківський прямо називали антів предками українського народу (першими українцями), Брайчевський пише, що самі анти називали себе “полянами”, а сармати їх – антами, тобто “крайніми”. Перша згадка про антів зустрічається 375 році, остання – у 602 році.

Вони мали своїх князів і наприкінці ІV заснували державу “Антське царство”. Спочатку анти займали землі між Дністром та Дніпром, а з VI ст. розселилися на просторах між Дунаєм та Сіверським Дінцем. Візантійські джерела багато розповідали про суспільний лад, звичаї, побут та військове мистецтво антів. Їх зображували високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили спеку й холод, різні злигодні й нестачі. Їх племена були об’єднані в постійні союзи, які жили у народоправстві (як писав Прокопій). У антів була військова демократія, управлялись вони народним зібранням, але в момент небезпеки на чолі свого об’єднання анти ставили царя (рекса). Серед їх царів відомі Бож, Мезамир, Ардагаст, Доброгаст та інші.