Ремесло у антів було відділено від сільського господарства. В їхніх поселеннях були знайдені печі для виплавки заліза, кузні, гончарні, ювелірні та інші майстерні. Сільське господарство та тваринництво мали допоміжну роль. Мали торгівельні зв’язки з Великою Моравією, Болгарією, Хазарією, Візантією та іншими країнами.
Як вказують археологічні матеріали, часу існування антських племен хронологічно та територіально відповідають кілька археологічних культур. Серед цих культур – черняхівська (ІІ-V ст., територія – від Західного Бугу до Сіверського Дінця й від Прип’яті до Нижнього Дунаю та Чорного моря. Культура черняхівців сформувалась на ґрунті культури зарубинецьких племен); київська культура (ІІІ- перша половина V ст. Сформувалась як самостійна на базі зарубинецької на просторі від Подніпров’я до курського Посейм’я); у V-VII ст. на місці черняхівської культури утворюються самостійні празька (від Прип’яті до Верхньої Вісли й Дунаю), колочанська (у басейні Десни, Сейму, Сожу) і пенківська (Середнє й частково Нижнє Подніпров’я, басейн Дніпра та Південного Бугу) археологічні культури. Це свідчить про відносну обособленість окремих територій антського державного утворення. На території празької культури проживали древляни, волиняни, дуліби, колочинської – сіверяни й частково радимичі; пенківської – поляни, улічі, тиверці. Поступово племена празької, колочинської, пенківської культури стають схожими на племена київської, хоча з певними особливостями. Але в цілому матеріальна культура праукраїнців починає уніфікуватися. Етнічним центром консолідації праукраїнців стають племена київської культури, особливо Середнього Подніпров’я.
Матеріальна культура слов’ян мала спільні риси. Їх поселення розміщувались на схилах річок, жили анти у напівземлянках або землянках з плетеними, або зрубними стінами, мали пічі-кам’янки. Кераміка їх була ліпною, іноді прикрашалась врізними узорами.
На початку VII ст. анти були розгромлені кочовими племенами аварів. Після чого східні слов’яни розселяються у важкодоступних районах сучасної України, Білорусії, Росії, де слов’янізують місцеві балтійські, угро-фінські та інші племена.
Баран В. Давні слов’яни. – К., 1998.
Баран В. та ін. Історія України. – Львів, 1996. – С. 3–23, – С. 33–45
Білецький А.О. Геродот про скіфів і Скіфію // Археологія. – 1991. – № 1. – С. 148–151.
Бойко О.Д. Історія України. – К., 2001. – С. 9––40.
Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ століття. – К., 1996. – С. 5–37
Бунятян К.П. та ін. На світанку історії. – К., 1998. – С. 5––328.
Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1992. – С. 30–63.
Залізняк Л.Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.
Крижицький С.Д. та ін. Античні держави Північного Причорномор’я. – К., 1998. – С. 5–343.
Петров В. П. Походження українського народу. – К., 1992.
Півторак Г. Українці: Звідки ми і наша мова. – К., 1993.
Станко В.Н. та ін. Історія первісного суспільства. – К., 1999.
Лекція 3. Українські землі в добу раннього середньовіччя.
(VII-XIII ст.)
План
1. Виникнення держави у східних слов’ян. Норманська та антинорманська теорії походження Київської Руси.
2. Політичний та соціально-економічний розвиток держави. Законодавство.
3. Утвердження християнства на Русі та його історичне значення.
4. Галицько-Волинська держава – спадкоємиця Київської Русі.
1. Виникнення держави у східних слов’ян. Норманська та антинорманська теорії походження Київської Русі.
Після розпаду антського об’єднання на початку VII ст. у східних слов’ян починають формуватись нові політичні утворення. Племена дулібів (волинян) утворили в VII ст. на Волині, Верхньому Подністров’ї та у верхів’ях Західного Бугу державу волинян. Не менш успішно відбувалась етнічна консолідація праукраїнських племен у Середньому Подніпров’ї, де головну роль відігравали племена полян. Їх рання історія пов’язана з іменем легендарного Кия, а також його братів Щека, Хорива та сестри Либіді. Одні вчені вважають, що він жив наприкінці V – у першій половині VI ст., інші – на століття пізніше. Згідно з сказанннями, Кий начебто вчився в Константинополі, потім зробив спробу сісти на Дунаї, де заснував місце Києвець з дозволу візантійського імператору, але не втримався в ньому й повернувся на Дніпро, де й заснував Київ. Як би там не було, поляни проживали у вигідному геополітичному середовищі. Вони знаходились майже в центрі праукраїнської людності, на перехресті важливих торгівельних шляхів. Через їх землі здійснювались зв’язки між Сходом та Заходом, а в центрі їх володінь в V ст. було засновано столицю – Київ.
Етногенез полян остаточно не з’ясовано, але він безпосередньо пов’язаний з терміном “Русь”. Батькj українського літописання Нестор писав у XII ст.: “Поляни, яких тепер зовуть Русь”.
Про першочергове відношення терміну “Русь” до українців свідчать топоніми й гідроніми: назви річок Рось, Росава, Роставиця у Середньому Подніпров’ї. Можливо, що цей термін походить і від сарматського rhos – світло. Але існує й північна версія походження терміну “Русь”, згідно якої його виводили від фінської назви шведів ruotsi й відповідно саму країну Русь розташовували на території новгородських словен.
До полян за економічними, політичними та етнічними інтересами тяжіли сусідні племена сіверян та древлян, з якими у VII ст. поляни об’єднались у федерацію племен. Вже у VII ст. праукраїнську державу сучасники називали Руссю. Наприкінці VIII – у першій половині ІХ ст. утворилось стабільне праукраїнське державне об’єднання Руська земля. Арабські джерела тих часів згадують три слов’янські протодержави VIII-IX століть – Куявію, Славію й Артанію. Окремі дослідники вважають, що це майбутні Київське, Новгородське і Ростово-Суздальське (або Причорноморська та Приазовська Русь) князівства. Найбільшою з них була Куявія з центром у Києві.
Вона міцнішає й за часів останнього нащадка династії Києвичів Аскольда утверджується на історичній арені як могутня країна середньовіччя. Але на півночі триває боротьба за владу між слов’янськими племенами, яка закінчується тим, що старійшини у 862 році запросили для наведення порядку варяга Рюрика з одноплемінниками.
І ось тут треба зупинитись для того, щоб зазначити, що існують дві точки зору на походження саме Київської Руси: норманська теорія та теорія природно-історичного створення Київської Руси.
1) Норманська теорія (наголошує на несамостійному розвитку руської державності (Байєр, Міллер, Шльоцер – XVIII ст.). Спирається на:
- “Повість временних літ”, в якій переказується легенда про запрошення слов’янськими племенами Рюрика, Синуса й Трувера – варягів за походженням для управління ними;
- першими правителями Київської Русі були нормани – Рюрик, Олег; більшість імен руських послів мають скандинавське походження (Веремуд, Карл); також деякі географічні назви мають давньонорманське походження;
- у творах римських істориків та інших неслов’янських джерелах йдеться про дикість та відсталість східно-слов’янських племен, що ніби свідчить про нездатність без зовнішньої допомоги заснувати таку могутню державу, як Русь;
- Русь отримала назву від “Руотсі” (так фіни називали шведів);
2) теорія природно-історичного процесу заснування класів та держави у східних слов’ян (М.Ломоносов):
- для цього існували всі необхідні економічні передумови: достатньо високий розвиток виробничих сил (археологічні знахідки залізних знарядь праці, відділення ремесла від с/г, майнова диференціація); багато чисельні успішні військові походи давали великий доход й стимулювали процес класоутворення; захват общинних земель старійшинами говорить про зародження феодальних відносин;
- у літописах наступних століть нормани не згадуються, що свідчить про їх мало чисельність та слов’янизованість;
- археологічні знахідки свідчать, що кількість поховань воїнів-норманів дуже мало чисельна у порівнянні з похованнями руських воїнів;
- порівняльний аналіз останків зброї норманів й слов’ян показує, що вони стояли приблизно на одному рівні розвитку виробничих сил;
- у літописах згадується, що ще до приходу варягів у Києві правив 1-й князь-слов’янин Кій;
- жодного племені чи народу під назвою “руси” не відомо в Скандинавії.
Висновок: з норманами, чи без них східні слов’яни були готові в 9 ст. зробити останній крок для створення феодальної держави. І зросла вона саме на місцевому соціально-економічному та культурному ґрунті.
2. Політичний та соціально-економічний розвиток держави. Законодавство.
Запрошення у 862 році князя Рюрика прийнято вважати початком давньоруської державності, хоча походження князя й характер привнесеного ним порядку залишаються дискусійною проблемою. Київська Русь являла собою комплекс територій з відносною централізацією. Але головною внутрішньою проблемою великокнязівської влади була боротьба з племінним сепаратизмом. Він викорінювався шляхом ліквідації місцевого княжіння й запровадження намісництва на чолі з представниками київської династії Рюриковичів. Київські князі, як правило, роздавали інші землі своїм синам, і відносини, які між ними встановлювалися нагадували відносини васалітету. Великий князь був першим поміж рівними. Договори, які заключались між великим князем та його васалами – “світлими князями” й оговорювали їх права та обов’язки, називались “хресними грамотами” (тому що при заключенні договору цілували хрест, присягали).