3. примушення його господарем до виконання незаконних або аморальних дій;
4. інші поважні причини.
Закінчення служби слуги підтверджувалося відпускним листом від господаря з печаткою і підписом останнього (гл. XXVII. - Арт. 12. - П. 1-4) [57 Права С.467-468]
Проаналізувавши вищезазначені норми «Прав» можна зробити такі висновки. По-перше, як і в попередніх, згаданих вище, джерелах, сторонами договору особистого найму були господар і слуга. При цьому, чітко визначався правовий статус слуги - це вільна особа, яка укладала договір на надання послуг. Навіть укладаючи довгостроковий договір особистого найму ця особа не могла бути визнана невільною, тобто служба вільного слуги не робила його чи його дітей (подружжя) невільними. Однак, водночас, господар мав право до закінчення строку служби відправити слугу на суд за проступки або карати його на свій розсуд. Господар не мав права жорстоко карати слугу і тим більш карати таким чином, що могло призвести до смерті слуги, в іншому випадку господар міг бути притягнутий до «відповідальності за заподіяння шкоди (гл. XXVII. - Арт. 1. – П.2-3) [57 Права С.461].
По-друге, слуга був зобов'язаний виконувати усі вказівки господаря. Крім тогo, він не мав права без згоди господаря здійснювати правочини купівлі-продажу, дарування, застави тощо з майном господаря (гл. XXVII. - Арт. 2) [57 Права С.461-462]. Слуга звільнявся від відповідальності за невиконання вказівок господаря, якщо вони суперечили цивільним правам та нормам моралі (гл. XXVII. - Арт. 4. - П. З) [57 Права С.463].
По-третє, слуга міг укласти договори купівлі-продажу, займу та інші договори тільки на підставі письмового уповноваження. При цьому, стороною в договорі виступав сам господар і він був зобов'язаний прийняти все за договором, незалежно від отримання чи не отримання прибутку (гл. XXVII. - Арт. 5. – П. 1-2) [57 Права С.464]
У російській дореволюційній літературі відокремлення договорів про надання послуг не здійснювалось..І.А. Покровський, надаючи класифікацію договорів за їх ціллю, виділяв особистий найм, оплатне надання послуг, перевезення, довіреність, комісію, поклажу, товариство.[56 Покровский] Серед дореволюційних цивілістів прибічником відділення робіт (підряду) від послуг виступав Г.Ф. Шершенєвіч, який підкреслював, що в підряді ми маємо справу з «виконанням» роботи, а в особистому наймі – з «відправленням» роботи. Проводячи класифікацію договорів, в основу поділу він закладає мету договору. Однією з груп за цією ознакою він визначає надання користування чужими послугами.[80, Шершеневич С.88]
Д.І. Мейєр надавав наступне визначення підряду: договір, за яким одна особа зобов’язується за визначену винагороду, у період визначеного часу, надати іншій особі будь-яку послугу.[49, Мейер С.156] А Л.С. Таль, який надавав велике значення розробці критеріїв розмежування трудового договору і договору підряду, пов’язував зобов’язання підрядника по виконанню робіт з «обіцянкою конкретних результатів»[69, Таль С.133]
Отже, незважаючи на значну рецепцію римського права у російське цивільне право, у питанні про місце договору особистого найму в системі цивільного законодавства позиції російського та західного законодавців значно різняться. У Зводі Цивільних законів Повного зібрання законів Російської імперії договір особистого найму розміщений у розділі «Особисті зобов’язання» разом з договорами підряду, зберігання, доручення, що спричинено, в першу чергу, історичною традицією правового регулювання відносин з використання найманої праці.
У радянський період була відмінена традиція правового регулювання усієї сукупності відносин з надання послуг в межах самостійного договірного типу в кодифікованому правовому акті. Договір найму послуг трансформувався в трудовий договір, а у ЦК УРСР 1922 р. та ЦК УРСР 1964 р., рівно як і в союзних Основах цивільного законодавства 1961 р. і 1991 р., договір послуг не розглядався окремо як такий. У ЦК УРСР 1922 р. послуги згадувались тільки в якості вкладу, який вносив засновник простого товариства (ст.. 277). У ст. 228 ЦК УРСР 1964 р. встановлювалось, що організація, яка сплатила за товари та послуги, має отримати від іншої сторони документ, який посвідчує виплату грошей та її підставу.
Як зазначає Д.І. Стєпанов, до 1991 р. термін послуга практично не зустрічається в цивільно-правових законах, іноді його можна знайти в підзаконних нормативно-правових актах, але й у них це слово використовується в різних значеннях, тому сформувати чітку уяву, що це таке, неможливо [68, Степанов С.15]. Таким чином, на рівні законодавства не можна було виділити ні поняття послуги, ні визначення зобов’язання з надання послуги. Недоліки законодавства впливали на доктрину: дана тема рідко висвітлювалась у науці цивільного права, а її вивченням займалися лише окремі малочислені вчені; не було комплексного дослідження інституту послуг, вченими розглядалися лише окремі види. Треба оцінити внесок дослідників-цивілістів, які, починаючи з середини 60-х років, займалися вивченням послуг та відповідних зобов’язань. Не можна не визнати цінність вироблених ними конструкцій та побудов, які мають основоположне значення. Саме завдяки зусиллям М.І. Брагінського, А.Ю. Кабалкіна, Ю.Х. Калмикова, Є.Д. Шешеніна в цивілістиці ведеться дискусія з приводу цивільно-правової категорії послуг. Разом із тим, однозначне розуміння послуг за результатами цієї дискусії скласти неможливо [68, Степанов С.16].
Питання правової природи послуги викликало дискусію в науковій літературі радянських часів. Деякі автори вважали, що робота підрядника може полягати і в наданні послуг, інші – навпаки, розширювали поняття послуг до включення у них підрядних робіт.
В юридичній літературі радянського періоду велика група вчених обґрунтовувала необхідність виділення в системі цивільно-правових зобов’язань особливого, самостійного зобов’язання з надання послуг. При цьому не було єдності думок про правову природу цих зобов’язань та їх види.
Так, беручи за основу нематеріальний характер послуги, Є.Д. Шешенін зробив висновок, що предметом договорів підряду є результати, які знаходять своє відображення в товарах (речах), а предметом договорів, які породжують зобов’язання з надання послуг,- результати діяльності, які не існують окремо від виконавців і не є речами. [82 Шешенин]
Згідно з іншою позицією, у будь-якому оплатному договорі можна розгледіти послугу одного контрагента та винагороду за неї збоку іншого. М.І. Брагінський на підставі аналізу змісту договорів запропонував розподіл договорів на договори по виробництву робіт і договори послуг, відносячи до останнього виду поставку, постачання енергії та газу та ін. [20, Брагинский С.320] Інші вчені вважали, що для виділення самостійного договору про надання послуг немає підстав.
Особливу позицію займав А.Ю. Кабалкін. Поділивши всі договори на дванадцять груп, ті, що належать до договорів послуг, він назвав договорами про здійснення юридичних чи фактичних дій [38, Кабалкин С.19]. Проте будь-який інший договір також передбачає виконання юридичних чи фактичних дій, і ця ознака є не особливою для певного виду договорів, а може належати й до будь-якого іншого. А.Кабалкін підкреслював що,договір з надання послуг поглинається елементами усіх інших договорів, що підкреслює неприйнятність пропозиції щодо конструювання спеціальної цивільно-правової категорії «договори послуг» [38, Кабалкин С.20].
Найбільш поширеною була позиція щодо виокремлення договорів послуг від договорів підряду, якої дотримувались О.С. Іоффе, Ю.Х. Калмиков, В.Ф. Яковлєв, О.А. Пушкін.
Більш послідовно виступав за розмежування робіт від послуг О.С.Іоффе, який поряд із підрядом виділяв групу договорів, які об’єднані навколо зобов’язання з надання послуг. До них він, зокрема, відніс договори, які на відміну від підряду мають на увазі «діяльність таких видів, які не отримують або не обов’язково мають отримати втілення у матеріалізованому, а тим більше в речовому результаті» [34, Иоффе С.488].О.С. Іоффе відносив договори зберігання, доручення, комісії та експедирування не до послуг як об'єкта цивільного права, а до зобов'язального права, зокрема, до зобов'язань з надання послуг. Він вирізняв договори з надання послуг із загальної системи зобов'язального права за однією ознакою - всі вони характеризуються тим, що дії зобов'язаної особи спричиняють не матеріальні, а юридичні наслідки. Як зазначалось вище, він вважав, що до зобов'язань з надання послуг мають бути віднесені договори зберігання, доручення, комісії та експедирування. Договори побутового підряду та прокату до зобов'язань з надання послуг він не відносив [34, Иоффе С.488].
Щодо критерію відмежування договорів про надання послуг від інших зобов'язань, то, на думку Ю.Х. Калмикова, «у будь-якому правовідношенні дії зобов'язаних осіб створюють певний юридичний ефект - вони завжди спричиняють виникнення нових прав і обов'язків для уповноваженої особи.позитивний для замовника результат не повинен охоплюватися предметом договору про надання послуг, оскільки предметом договору виступає саме вчинення певних, чітко визначених, юридичних дій» [39 Калмиков, с.33].
У радянський період у науці цивільного права існувала класифікація зобов’язань, яка розділяла їх на чотири групи: зобов’язання про передачу майна у власність (інше речове право), у користування, зобов’язання про виконання робіт та зобов’язання про надання послуг. Таким чином, виділ зобов’язань про надання послуг існувало як пропозиція de lege ferenda (про майбутнє законодавство) [43 Красавчиков С.75-76].
Також висловлювалась думка про недоцільність існування окремого договору про надання послуг та його відмежування від договору підряду. Як вказував І.Брауде, робота може полягати у виготовленні будь-якої речі або наданні послуги [89 Брауде, С.221]. Цього погляду дотримувалися З.Шкундін [88 Шкундін, С.231] і .Патушинський [90 Патушинский, С.79].
Отже, інститут послуг протягом різних історичних періодів зазнавав як розжитку, так і занепаду. Для кращого розуміння договірних відносин з надання послуг ми звертаємось до вивчення історії, адже історія дозволяє зрозуміти чому саме цей інститут дійшов до наших часів (сучасного законодавства) у такому вигляді. Вивчення та розумне впровадження положень проаналізованих правових джерел у нове цивільне законодавство тільки, на нашу думку, дало б можливість покращити останнє.