Регулююча функція держави по регулюванню економічних відносин визначена в статті 15 Закону України "Про підприємництво". В цій статті передбачено, що органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи: податкову та фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і процентів по державних кредитах; податкових пільг; цін і правил ціноутворення; цільових дотацій; валютного курсу; розмірів економічних санкцій; державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи; науково-технічні, економічні та соціальні республіканські й регіональні програми; договори на виконання робіт і поставок для державних потреб. Так, держава, здійснюючи регулювання захисту права інтелектуальної власності встановлює у статті 44 Закону України "Про авторське право і суміжні права" відповідні економічні санкції щодо порушників [97].
Саме в цьому сегменті, видається необхідним посилити роль децентралізованих методів правового регулювання. Відомо, що лише за допомогою застосування таких методів, можна врахувати особливості виробничого процесу підприємств, умов, в яких вони працюють, створення додаткових заходів заохочення найманих працівників через систему преміювання, покращення соціально-економічних умов проживання тощо.
Як відомо, практика централізованого регулювання питань щодо стимулювання ролі господарюючих суб’єктів та найманих працівників за радянських часів не дала своїх позитивних результатів.
Свого часу Р.З. Лівшиць звертав увагу на те, в радянські часи вищестоящі органи "определяют не только те суммы, которые могут истратить предприятие на оплату труда, но и то, каким работникам, в каких пределах и на каких основаниях могут быть выплачены те или иные суммы" [98].
Варто зауважити, що свого часу зміщення акцентів в сторони децентралізації у правовому регулюванні економічних відносин було започатковано ще в 80 - ті роки минулого сторіччя [99]. Радою Міністрів СРСР було прийнято низку рішень, якими було значно розширено права підприємств в питаннях планування, використання фондів розвитку виробництва, розвитку науки і техніки, розпорядження коштами матеріального заохочення і кредитування, практичне втілення яких дало позитивний результат [100].
Сучасний етап ринкових перетворень в економічній сфері вказує на необхідність використання вказаного позитивного досвіду і необхідність подальшого розширення прав господарюючих суб’єктів.
Верховною Радою України було прийнято низку базових законів спрямованих на розширення прав суб’єктів економічних відносин.
До найбільш важливих можна віднести Закони України: "Про власність" [101], "Про підприємства в Україні" [102], "Про банки і банківську діяльність" [103], "Про цінні папери та фондову біржу" [104], тощо, які заклали правові основи для практичної реалізації загальнодозвільних методів.
Вже саме визначення поняття підприємства у статті 1 Закону України "Про підприємства в Україні", як самостійного, господарюючого статутного суб'єкта, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу), дозволяє зробити висновок, що законодавець забезпечує підприємство певною економічною та господарською самостійністю у прийнятті рішень щодо своєї діяльності.
Такий підхід логічно розвинений у пункті 2 статті 1 Закону України "Про підприємства в Україні", згідно якого підприємство здійснює будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства.
Варто зауважити, що свого часу академік В.В. Лаптєв, вказував, що традиції господарського законодавства періоду планової економіки не можуть бути використані в сучасних умовах і повинні бути докорінно переглянуті [105]. Причому в сторону розширення їх прав. Розширення можливостей підприємства самостійно регулювати питання економічного розвитку, господарської діяльності, визначати мету та предмет своєї діяльності ґрунтується на підставі статті 9 Закону України "Про підприємства в Україні".
У цій статті передбачено, що статутом підприємства регулюються питання щодо найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, його органи управління, порядок їх формування, компетенція та повноваження трудового колективу і його виборних органів, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації та припинення діяльності підприємства. При цьому до статуту можуть включатися положення, пов'язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові відносини, що виникають на підставі членства; про повноваження, порядок створення та структуру ради підприємства; про знаки для товарів і послуг та інше.
Закон України "Про господарські товариства" окреслив нові організаційно-правові форми здійснення учасниками економічних відносин господарської діяльності [106].
Варто нагадати, що правова особливість господарських товариств полягає в тому, що під ними законодавець розглядає підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.
До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства, які є юридичними особами.
Конструкція правосуб’єктності господарських товариств побудована через використання загальнодозвільного методу, яка полягає в тому, що товариства можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не суперечить законодавству України.
Органічно доповнюють розглянуті методи правового регулювання дозвільні методи. Такі методи характерні для регулювання відносин працевлаштування іноземців на території України. Як відомо однією з умов застосування їх праці в Україні є наявність відповідного дозволу [107].
На сучасному етапі формування ринкових економічних відносин йде процес удосконалення правового регулювання статусу учасників, на що певна увага приділяється в юридичній літературі [108].
Проте в процесі удосконалення нормативно-правового регулювання економічних відносин видається необхідним законодавчо закріпити компетенцію органів державної виконавчої влади по регулюванню економічних відносин і прийняття рішень в сфері економіки, та набрання чинності такими рішеннями. Це відноситься і до статусу Кабінету Міністрів України та інших центральних органів державної виконавчої влади.
Сьогодні вкрай потрібне прийняття Законів України "Про Кабінет Міністрів України" та Закону України "Про міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади". У першу чергу це викликано необхідністю визначення як статусу відповідних органів, їх компетенції, так і особливо статусу правових актів, які вони ухвалюють.
Як правило, на практиці значна частина нормативно-правових актів які ухвалюють органи державної виконавчої влади в повній мірі не відповідають вимогам та нормам Конституції та законів України.
Цю складну проблему можна вирішити через ухвалення Закону України "Про нормативно-правові акти", де доцільно передбачити питання щодо статусу нормативно-правових актів, які ухвалюються органами державної виконавчої влади, їх юридичну силу, правовий статус, правові наслідки їх невідповідності законам України та міжнародним договорам, які мають чинність на території України. Оновлення системи актів законодавства України є важливим і необхідним напрямом удосконалення правового регулювання економічних відносин. Як справедливо відзначається в літературі, прийняття Конституції України започаткувало новий етап реформування законодавства [109], головною метою якого є його удосконалення.
Важливе місце в правовому регулюванні економічних відносин, на сучасному етапі ринкових перетворень в економічній сфері посідають методи правового регулювання економічних відносин, які об’єднує такий критерій як "спосіб впливу на поведінку учасників права та правовідносин", зокрема, які поєднують зобов’язання і заборони. Практична реалізація його елементів досить яскраво виражена в нормах права.
Поєднання методів зобов’язання, заборон можна знайти в більшості нормативно-правових актів. Так, у статті 14 Закону України "Про господарські товариства", передбачено, що у товаристві створюється резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами, але не менше 25 відсотків статутного фонду, а також інші фонди, передбачені законодавством України або установчими документами товариства.
Розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншим 5 відсотків суми чистого прибутку. Отже, норма, що передбачена у статті 14 Закону України "Про господарські товариства", зобов’язує учасників товариства створювати резервний (страховий) фонд.
Стаття 25 цього Закону, яка визначає види акціонерних товариств містить норму, в якій передбачено, що до акціонерних товариств належать: відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах; закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.
Отже, законодавець, використовуючи метод заборон не допускає розповсюджувати акції закритих акціонерних товариств шляхом підписки, купувати та продавати на біржі.