На думку С. Мочерного, саме змішана економіка є однією з найкращих моделей ринкової економіки [69].
За своєю суттю змішана економіка являє собою таку модель соціального і економічного розвитку, яка передбачає:
по-перше, співіснування приватної і державної форм власності;
по-друге, поєднання планування і застосування ринкових методів регулювання економічних відносин. При цьому необхідною умовою провадження ринкових засад є соціальна злагода в суспільстві і державі.
Як справедливо вказується в літературі, злагода завжди була однією з найважливіших ознак цивілізованого суспільства [70].
Отже, змішана економіка поєднує в собі регулювання економічних відносин, як суто ринковими методами так і втручанням держави в економічні процеси.
Розбудова ринкової економіки змішаного типу найбільш повно відповідає тенденціям економічних перетворень, які закладені в Конституції України. В роботі вже акцентувалась увага на тому, що Основний Закон України визначає стратегічну мету економічного розвитку України - побудову соціально орієнтованої економіки ринкового типу. Саме така передумова є необхідною для становлення України як соціальної, правової держави.
При цьому, необхідно відзначити, що прибічники змішаної економіки не мають єдиного бачення щодо допустимих меж державного регулювання.
Окремі дослідники виступають за пряме втручання держави в економіку, розвиток саме державного сектору в економіці в суспільних інтересах. Дж. Кейнс розробив механізм активного державного регулювання економікою з використанням ринкових важелів [71].
В той же час, інші прибічники змішаної економіки, зокрема М. Фрідмен, вбачають перспективу її реалізації через обмеження втручання держави в макроекономічні процеси і створення, на цій основі, сприятливих умов [72].
Досвід держав з розвинутою ринковою економікою вказує, що в реальному житті ніяка теоретична модель організації ринкової економіки не існує в чистому вигляді. Як правило, ринок доповнюється й обмежується втручанням держави.
Сучасне суспільство вимагає поєднання ринкового саморегулювання з державним механізмом регулювання економічних процесів. І, головним чином, це стосується використання фінансово-економічних важелів впливу (наприклад, податкові, кредитні та інші економічні важелі).
В той же час, запровадження імперативного втручання держави можливе лише у виняткових випадках, коли, наприклад, йдеться про притягнення суб’єктів господарювання до юридичної відповідальності за порушення вимог законодавства.
У зв’язку з зазначеним, варто вказати, що центральним важелем в регулюванні економічних відносин є податки. За допомогою податкового механізму держава не лише впливає на формування бюджету, а й на суспільне виробництво, його структуру, динаміку. Свого часу відомий англійський економіст Дж. Кейнс, який розробив концепцію державного втручання в економіку, відмічав, що податки існують в суспільстві виключно для регулювання економічних відносин [73].
Важливість правильного вибору юридичної моделі податкової системи обумовлена тим, що податки складають невід'ємний елемент ринкових економічних відносин, за їх допомогою можна стимулювати ефективну діяльність господарських суб'єктів, формувати сучасну структуру економіки.
У зв’язку з цим, саме через податковий механізм державою провадиться:
по-перше, стимулювання ділової активності, а отже, розвитку усіх сфер підприємницької діяльності;
по-друге, зменшення витрат виробництва;
по-третє, підвищення конкурентоздатності суб’єктів господарювання на внутрішньому та світовому ринку.
Серед інших фінансово-економічних важелів (інструментів) державного регулювання, професор Г. Волинський, виходячи з досвіду країн, які мають досить розвинену ринкову економіку, називає:
по-перше, регулювання податкових ставок та їх диференціація (вчений, зокрема, коментуючи вітчизняну політику високих ставок, яка в умовах глибокого спаду виробництва була підпорядкована фіскальним інтересам, не тільки не мала достатніх підстав, а пригнічувала виробників і змушувала їх приховувати свої доходи);
по-друге, регулювання процентних ставок по кредитам комерційних банків (вчений, зокрема, вказує, що в період економічного спаду зниження процентних ставок веде до збільшення підприємницького доходу і в цілому сприяє зростанню виробництва);
по-третє, стимулювання інвестицій у виробничу та соціальну сферу, розширення державного замовлення (закупівлі);
по-четверте, регулювання грошової маси (на думку вченого, механізмом реалізації цього інструменту є наділення центрального банку функцією регулювання грошової маси, забезпечення її відповідності масі товарів і підтримання тим самим, твердої купівельної спроможності паперових грошей, що є необхідною умовою функціонування ринкових економічних відносин) [61].
Безумовно, зазначені фінансово-економічні важелі є важливим і необхідним елементом в становленні і розбудові змішаної ринкової економіки, яка матиме соціально орієнтоване спрямування.
Отже, вирішення питання щодо допустимих меж втручання держави в економічні процеси припускає наступний підхід: держава обумовлює правила поведінки учасників економічних відносин через систему економічно обґрунтованих законів і забезпечує їх виконання.
Загальновідомо, що відсутність належного обґрунтування при складанні проектів законів економічного спрямування, аналізу практики застосування та дії діючих законів веде до ускладнення функціонування всіх елементів ринкової інфраструктури, а зрештою і процесу регулювання державою їх діяльності.
Проте, ефективне здійснення зазначених умов можливе через відповідне конституювання механізму державної (публічної) влади, тобто практичну реалізацію норм Основного Закону України, який покликаний встановити параметри, в межах яких здійснюватиметься законодавче регулювання відносин державного владарювання [74].
Не вдаючись до детального аналізу усіх чинників реформування економіки на ринкових засадах, зазначено, що перехід до ринкової економіки завжди і повсюди передбачає певний стандартний набір заходів.
По-перше, фінансова стабілізація, зменшення бюджетного дефіциту і скорочення грошової емісії Центральним банком. Податкова реформа (перехід від податку на прибутки до податку на додаткову вартість, жорсткий контроль над витратами, зокрема, скорочення субсидій).
По-друге, дерегулювання, скорочення неймовірного числа державних регуляторів і спорудження фундаменту для вільних договірних відносин, зменшення ролі центрального планування та надання більшої свободи для власної ініціативи та підприємництва.
По-третє, реформування і приватизація великих державних концернів. Реформа банківської системи та зміна планових критеріїв банківської діяльності комерційними. Будь-яка життєдіяльна правова і регулююча інфраструктура, що лежить в основі ринкової економіки, базується на недоторканності приватної власності, виконанні контрактів та відповідальності за нанесений збиток.
Серед зазначених чинників реформування економіки особливе місце займає дерегулювання процесів управління економікою шляхом впровадження регуляторної реформи.
Дерегулювання економіки передбачає, в першу чергу, дерегулювання підприємницької діяльності, яке слід розуміти як сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва.
Як важливий елемент (механізм) взаємовідносин держави та економічної системи дерегулювання застосовується для зменшення і, в окремих випадках, для посилення впливу держави. Введення в економіку підойм дерегулювання викликане необхідністю її реформування, в результаті чого мають бути досягнуті зрушення в процесах подолання економічної кризи, зниження втрат від некерованості процесів перебудови економіки.
Реалізація зазначених заходів можлива лише за умов усунення адміністративних та організаційних перешкод на шляху розвитку підприємницької діяльності, скорочення масштабів прямого державного втручання у механізм суспільного виробництва.
Для цього необхідно вжити заходів щодо здійснення глибокої приватизації з метою скорочення частки державної власності, що забезпечить зменшення державних витрат на утримання державного сектора економіки; фінансування розвитку державного підприємництва лише у тих сферах, де застосування інших форм власності є неефективним або може призвести до негативних наслідків; поступового зменшення прямої державної підтримки окремих підприємств, що здійснюється через надання їм товарів та послуг за низькими цінами або державних субсидій, виділення централізованих інвестицій (капіталовкладень) тощо.
Особливого значення для реалізації політики дерегулювання, як видається, набуває послідовне проведення у життя адміністративної реформи, яка має забезпечити створення ефективної системи державної виконавчої влади. В зв’язку з цим слід зазначити, що ефективність є однією з центральних проблем людської діяльності. Вона торкається усіх сфер, видів, форм, методів, організації життєзабезпечення людини. Як підвищити соціальну життєдіяльність суспільства, ефективність усіх його інституційних структур - першочергової важливості проблема [75].
Відомо, що в доктрині поділу влади закладена одна з основних цілей - більш ефективне функціонування державного механізму і кожної гілки влади зокрема.
Розподіл та спеціалізація праці завжди ефективні. Найбільш повно це відобразилось у сфері виконавчої влади, де ієрархія водночас із децентралізацією управління дали суспільству найбільший економічний і соціальний ефект. Критерій ефективності у соціальній практиці надто великий, щоб недооцінювати цю проблему і наслідки управлінських рішень, особливо нормативного характеру, у сфері державного управління.