Смекни!
smekni.com

Аналіз та розроблення стратегій ЗЕД для підприємства харчової промисловості (стр. 6 из 14)

- скорочується середня протяжність життєвого циклу продукту (за 25 років зменшилася на половину);

- зростає швидкість морального старіння патентної інформації (у середньому термін коригування патентом становить нині 10-14 років, а в галузі мікроелектроніки - всього 4-5 років);

- скорочується інноваційний період (до 3-5 років);

- зменшується час розповсюдження інновацій (кожні 20 років скорочувався наполовину і зараз становить 2-6 років);

- інновація все більше стає необхідним засобом створення конкурентних переваг, завоювання національною і міжнародного ринків. Відсутність достатньо продуктивних інновацій, навіть в умовах значних інвестицій, позбавляє країну економічного зростання та експортної конкуренції в провідних галузях;

- країни-власники нових технологій отримують основну частку надприбутків, а ті країни, що тиражують створені іншими технології -отримують прибутки на порядок менші;

- активізація інноваційної діяльності вимагає обґрунтованого державного регулювання та оперативного корпоративного менеджменту.

Характер науково-технічних інновацій такий, що їх ініціатори (першопроходці) майже зразу власною потилицею починають відчувати подих конкурентів. Якщо ці новатори спіткнуться, то їх неодмінно випередять. Тому, підприємницьке управління на новому підприємстві вимагає: а) концентрації зусиль на ринку; б) фінансового передбачення, особливо у плануванні та регулюванні наявних грошей; в) створення вищої управлінської ланки, задовго до того, як нове підприємство відчує в цьому реальну потребу та задовго до появи в нього реальної можливості позволити собі мати цей підрозділ; г) вміння визначити ділянки найефективнішого застосування своїх сил та здібностей.

Важливою проблемою управління інноваціями є знаходження необхідної міри втручання держави та оптимального співвідношення ринкового та державного регулювання інновацій. При цьому необхідно враховувати характер сучасного НТП та такі обставини. Так, з одного боку, ускладнення умов відтворення та самозростання капіталу привело до підвищення регулюючої ролі ринкового механізму та конкурентної боротьби. У зв'язку з цим в економічних системах відбувається зміна принципів макроекономічної та індустріальної політики. Ця зміна полягає в обмеженні прямого державного втручання в економічну діяльність, перенесенні акценту на регулювання самих ринкових механізмів та проголошенні самостійності приватного підприємництва.

З іншого боку конкуренція у сфері НТП виявила деякі проблеми, які не можуть бути розв'язаними без участі держави. Високі витрати на наукові дослідження та розробки, значний ризик при виборі пріоритетних напрямів, необхідність координації діяльності учасників наукових досліджень (університетів, приватних фірм, державних інститутів та лабораторій, фондів), завдання підтримки національних учасників міжнародної конкуренції, розв'язання соціальних та екологічних проблем тощо — усе це вимагає державного фінансування, гарантій, розподілу ризику, організаційної та інформаційної допомоги. Велику роль держава відіграє у створенні виробничих, інформаційних та соціальних інфраструктур, сприяючи широкому та динамічному розвиткові інноваційного процесу.

Роль держави визначає також міжнародний фактор. На сучасному етапі переваги в конкурентній боротьбі вже не визначаються ні розмірами країни, ні багатими природними ресурсами або могутністю фінансового капіталу. Тепер вирішальними факторами є рівень освіти, обсяг нагромаджених знань, здатність до науково-технічних проривів, що надають переваги, першопроходця. Це вимагає вироблення єдиної довгострокової загальнонаціональної інноваційної полі гики.

Збільшилася роль держави в організації та підтримці кооперації на всіх стадіях інноваційного процесу, і особливо на доконкурентній. Держава не тільки заохочує міжфірмову кооперацію, міжнародну інтеграцію, співробітництво університетів з промисловістю, а й сама входить до складу таких об'єднань. Усі вищевказані фактори визначають міру втручання держави в управління інноваціями, конкретні форми та методи цього втручання.

У світовій практиці прийнято виділяти основні зони державного впливу на інноваційну сферу:

1) "Пропозиція" інновацій, тобто здійснення технічної та фінансової допомоги, включаючи формування науково-дослідної інфраструктури;

2) "Попит", тобто створення попиту на результат інновацій центральними та місцевими органами влади (державні контракти на виконання дослідницьких робіт та закупку нових технологічних процесів, продуктів, послуг);

3) "Середовище", тобто вплив на умови, стимулюючі нововведення (податкова, патентна політика та інші заходи непрямого державного регулювання).

Унаслідок проведення таких заходів в інноваційній сфері утворюється, зокрема, державний ринок, що є досить вагомим фактором створення та розповсюдження нововведень. По-перше, він забезпечує державний попит на інновації. По-друге, для виробників інновацій важливо те, що для більшої частини контрактів уряду технічні та експлуатаційні характеристики замовлених товарів мають значний пріоритет над ціною. Гарантований дер­жавою ринок збуту звільняє більшу частину ризику комерціалізації нової технології. По-третє, наявність значного державного ринку збуту дозволяє фірмам-виробникам понижувати витрати за рахунок економії на досвіді та на масштабах виробництва. По-четверте, конкурентний характер багатьох державних контрактів сприяє створенню відразу декількох різних нововведень. З одного боку, уряд уникає покладання тільки на одного постачальника. З іншого боку, державне відомство вимагає від свого основного постачальника обов'язкової видачі ліцензії на виробництво продукції другим фірмам. Але при цьому новаторам владою держави на певний час забезпечуються монопольні умови підприємницької діяльності. Держава гарантує фірмам-новаторам в піонерних областях НТП значні пільги в порівнянні з можливими послідовниками.

Ураховуючи міжнародний досвід з метою стимулювання інноваційної діяльності українській державі необхідно реалізувати деякі заходи в таких напрямах:

- запровадження фінансово-економічних та податкових інструментів;

- створення системи фондів для фінансування інноваційної діяльності;

- створення механізмів кредитування та інноваційних банків;

- вдосконалення правового та нормативного забезпечення інноваційної діяльності;

- формування науково-дослідної інфраструктури, ефективних механізмів концентрації науково-технічних ресурсів, інформаційної бази та систем консультацій;

- удосконалення інституційної структури.

Міжнародний досвід свідчить про велику роль інституту фондів, зокрема венчурних, у розвитку інновацій. Цікавим є прийняття у США закону, що дозволяє пенсійним фондам брати участь у ризикованих фінансових операціях. Структура венчурних фондів включає такі джерела формування: пенсійні фонди - близько 35%, корпорації та фізичні особи - 15%, іноземні інвестори - 18%, страхові компанії - 13%. інші - 19%. Неоднорідний склад учасників дозволяє розподілити високий рівень ризику інновацій. Інвестиційна форма має фінансувати інновації на тривалий період без виплати відсотків та погашення кредиту. У розвинених країнах суспільні фонди фінансують майже 50%) витрат на науку. В Україні ж основним джерелом фондів залишається бюджет. Крім того, проявляється обернена тенденція - кошти Державною інноваційного фонду України, що формується за рахунок відрахувань підприємств (у розмірі 1%) від доходів без ПДВ) переважно спрямовуються в бюджет. Інноваційним фондам України необхідно надати право поповнювати кошти шляхом залучення ощадних вкладів населення, організації спеціальних лотерей, випуску цінних паперів.

Таким чином, інноваційний розвиток України вимагає вдосконалення державної інноваційної політики та її фінансового забезпечення з урахуванням передового міжнародного досвіду. Інноваційна політика має стати базовою серед інших напрямків загальної економічної політики держави.

Усю сукупність процесів, що відбуваються на підприємствах можна умовно поділити на дві групи - традиційні та інноваційні. На протязі останніх років розвиток харчової промисловості набуває інтенсивного характеру, тобто в діяльності більшості підприємств присутні інноваційні процеси. Вони є сукупністю прогресивних, якісно нових змін, що безперервно виникають у часі і просторі.

Так, на сьогоднішній день споживач може спостерігати великий обсяг асортименту кондитерських виробів, який заполонив ринок не тільки ринок нашої країни, але й почав охоплювати зама кордонний ринок. Це стало можливим завдяки технічним нововведенням, які проявляються у вигляді нових продуктів (виробів), технологій їхнього виготовлення, засобів виробництва (машин, устаткування, енергії, конструкційних матеріалів). Сучасним технологіям в цій галузі властиві певні тенденції розвитку й застосування. Головним з них є перехід до мало стадійних процесів через поєднання в одному технологічному агрегаті кількох операцій, забезпечення в нових технологічних системах безвідходності виробництва.

Цілі та пріоритети технічного розвитку підприємств, зокрема харчової промисловості, визначаються в сучасних умовах згідно із загальною стратегією його функціонування. Стратегічні напрямки технічного розвитку таких підприємств зв'язані з вирішенням наступних питань:

1. Кардинальне підвищення якості виготовленої продукції, забезпечення її конкурентоспроможності на світовому і вітчизняному ринках.

2. Розробка і впровадження ресурсозберігаючих (енергозберігаючих) технологій.

3. Скорочення до максимально можливого рівня витрат ручної праці, поліпшення її умов і безпеки.

4. Здійснення всебічної екологізації виробництва згідно з сучасними вимогами охорони навколишнього середовища.

Новітні технології та обладнання - майбутнє кондитерської промисловості України. Основна задача, яка стоїть перед кожним керівником кондитерської промисловості - формування стратегічних напрямків розвитку кондитерської галузі, впровадження на підприємствах новітнього обладнання та технологій, підвищення конкурентоспроможності продукції.