Відмінність між охотницькими і реєстровими полками полягала також і в тому, що найманців не називали козаками. У документах вони йменуються "товаришами", "полчанами", "молодцями". Такою назвою лише підкреслювалась принципова різниця в їхньому службовому становищі. На відміну від козаків охотники не були осілими, а користувалися тимчасовими "становиськами" для постою, що в кожному окремому випадку визначав особисто гетьман. У зв'язку з цим їхні полки називалися не за територією, як реєстрові (Полтавський, Ніжинський тощо), а іменем полковника—Новицького, Рубана, Шульги, Павловського, Яреми та ін. Нарешті, остання найпринциповіша відмінність найманців від городових козаків полягала в забезпеченні. Охотники перебували на повному гетьманському утриманні харчами, одягом, зброєю, амуніцією, фуражем (або взамін отримували гроші).[18, с. 106].
Військово-політичне значення найманців було настільки великим, що з легкої руки Івана Самойловича вони дістали тривале життя на Лівобережній Україні. Так, вступаючи до гетьманського уряду, І. Мазепа просив, щоб "для всілякої остороги і для страху свавільникам" царі дозволили йому оточити себе найманими сердюками і драгунами (кіннотою) [50, с. 407]. Спеціальний пункт Коломацької угоди, підписаної Іваном Мазепою з Москвою у 1687 р., теж визначав: "Позаяк охотницькі полки кінні і піші під сей час на оборону малоросійського краю суть потрібні, щоб вони були збережені, так як і при попередньому гетьманові, а давати їм плату, збираючи гроші у посполитих людей, які не вписані до козацького реєстру" [1, с.51].
За родом військ наймані полки чітко розподілялися на кінноту (комонники, компанійці, компанія, охочекомонні) і піхоту (серденята, сердюки, охочепіхотні). Однак інколи у польових кампаніях і далеких походах сердюки мали коней. У1678 р. під Чигирином сердюки Данила Рубана були на конях. Але це була військова потреба і швидше виняток, аніж правило.
Кількість охотницьких полків в останній чверті XVII ст. змінювалася у межах від одного (на початку 70-х років) до восьми. За чисельністю воїнів охотницькі полки були меншими, ніж реєстрові. Кількість полчан у них коливалася від 400 до 1000, а сотень — від 3 до 8, бо не завжди в них було 100 чоловік. Деякі нечисленні полки існували недовго, розпадалися і відновлювалися за потребою. Так, у Чигиринській війні фігурує компанія "ротмістра нашого" (гетьманського) Якова Павловського а пізніше — "особная компанія ротмістра Ростковського" Як бачимо, воєначальник нечисленного полку навіть називався не полковником, а ротмістром. До складу полку іноді належав великий підрозділ, що мав права полку і старшину. [29, с.112].
Гетьман Самойлович у 1684 р. в розмові з думним дяком Омеляном Українцевим зазначав, що у нього загальне число в "охочих кінних і піших полках чотири тисячі" [50, с. 381 ]. Про кількість полчан Новицького свідчить такий реєстр: "У Лубнах товариства на стаціях стоять 308, в Чигирин-Діброві товариства 6, в Лукомлі — 24, в Лохвиці — 65, в Сенчі — 16, в Пирятині — 23, в Чорнухах— 56, в Глинську — 38, в Ромні — 102, в Смілій, в Костянтинові з Хорунжівкою — 20. Всього товариства полку його милості пана Новицького451". Коли ж скласти всі наведені цифри, то маємо іншу суму — 658 чоловік. Але й це, мабуть, не всі, бо полчани квартирували і в інших полках.
Комплектування компанійських і сердюцьких полків здійснювалося за суто добровільним принципом. На заміну вбитим, хворим, старим набирали шляхом вербування добровольців-охотників з місцевих міщан, селян та міських обивателів Правобережної України, а також іноземців—поляків, волохів, сербо-хорватів [174]. У полку Новицького фігурує "волоський курінь", напевно, укомплектований молдаванами та румунами [232, № 14486]. Наведений В. Модзалевським реєстр полку Павловського за 1682 р. засвідчує прізвища рядових, в основному польські, сербські та румунські [216, с. 180—183].
Різкому зростанню чисельності полчан в охотницьких полках, а відтак і загальної їхньої кількості сприяли переходи з Правобережжя на Лівобережжя військових формувань П. Дорошенка від Гоголя, Драгинича, Куницького, Могили та ін. У вересні 1676 р., за наказом І. Самойловича, до свого полку прийняв поповнення з числа збіглих від Є. Гоголя козаків І.Новицький [2, с. 685]. Протягом 1675 — 1676 рр. переходили на Лівобережжя серденята Дорошенка. У 1677 р. перейшла "піхота Ханенкова" [29, с. 113].
Гетьманськими універсалами й наказними листами суворо заборонялося охотницьким полковникам приймати до своїх полків селян, що втекли від державців, осілих у лівобережних полках посполитих — тяглих селян, а також козаків з реєстрових (городових) полків, "бо якщо городових приймати в компанію будемо, то і всі з полків городових козаки в компанійський реєстр тиснутися схочуть", — писав Іван Самойлович.[29, с. 113].
Аби не допустити небажаного поповнення, гетьмани періодично проводили ревізію найманих полків. 1684 р. Самойлович наказував Іллі Новицькому надіслати до Генеральної військової канцелярії кондуїт "о новопринятих оних товаришах, отколь они взялися, бо хочемо ведати достаточно, що они суть за люде, чи з прихожих", а коли є серед них біглі селяни — негайно гнати їх до своїх власників за місцем проживання. Ревізія полочан здійснювалась і з метою підвищення їхньої бойової підготовки. [32, с. 256].
Щоб потрапити до реєстру найманого полку, кандидат мав пройти випробування "молодиком" — прослужити певний час і зарекомендувати себе здібним до ратної служби, аби лише тоді його приймали до числа "товаришов". Прийом здійснював полковник особисто в присутності осавула і писаря. Розпорядження на прийом давав гетьман. "Молодиков, коториє при товариству полку вашой милості служили, — писав І. Самойлович І. Новицькому 30. V. 1684 р., — і вже могут бути взяті за товаришов, можеш ваша милость упевнити ласкою нашою... ", — тобто, коли всіх по полках підвищуватимуть, зарахують і їх. "А о тих, которие ново ваша милость, як сам так і осавул ваш приймете, хочемо відати достатнє, що они суть за люде, чи з осілих, чи з прихожих, чи лі з полков інших", — зазначає гетьман і додає: отож поки що новоприбулих тримайте при собі, а тим часом з'ясуйте їхнє походження і становище). Полчани (як молодики) вивчали військову справу під керівництвом старшини, або вже бувалих "товаришов", досліджували місцевість, оволодівали шаблею, мушкетом, верховою їздою і премудростями гарнізонної служби.[28, с. 79]. Власне "молодик" — це джура, якому певний час не платили нічого, крім частки військової здобичі. Козаки перейняли таку практику від польських затяжних хоругв. Тому реальне число бійців у полку в 2 — 2,5 рази перебільшувало спискове число, в якому значилися тільки товариші, кожен з яких мав 1 — 2 джур.[28, с. 114]. Щоб між полчанами не було схильних до бешкету, добре пильнували гетьмани, засилаючи листи полковникам з наказом регулярно проводити профілактику правопорушень. Якщо ж серед охотників траплялися злочинці, то їх карали "по правилам військовим". Окрім генерального, були суди й судді полкові, які й визначали міру покарання за скоєння злочину. За бійку, втечу, крадіжку, невиконання наказу били при всіх полочанах батогами або киями, за "мужебойство", вбивство відрубували голову. За злочини проти моралі — спалювали живцем.
Серед рядових полчан були й одружені вояки. У цьому переконує лист до І.Новицького полкового осавула І. Максимовича, де написано, що в Чигирин-Діброві, де стояв підрозділ, з'явилися одружені, нездатні відтепер нести службу, тому він "товариство жонатоє все посилаю до Вашої милості і до уваги вашої панської подаю, що оним належить платіж місячний вибрати". Служили найманці від 17 — 18 до 40 — 50 років, залежно від того, яку несли службу — оперативну чи тилову.
Внутрішня структура охотницьких полків була подібна до устрою городових (реєстрових) полків, тобто вони поділялися на сотні й курені (десятки) на чолі з сотниками й курінними отаманами. Очолював полк полковник, якого універсалом призначав особисто гетьман, вручаючи клейноди — бунчук, пернач, знамена, сурми, тулумбаси. Тривалий час охотницький полковник міг виконувати свої обов'язки на підставі усного наказу гетьмана, іншими словами, бути неповним, тимчасовим полковником. Наприклад, Ілля Новицький з часу утворення його "кумпанії" аж до липня 1676 р. залишався "несовершенним" полковником. Лише в липні 1676 р. Самойлович видав два універсали, якими оголошував його "совершенним", тобто постійним, повноправним з городовими, полковником. Гетьман незатверджених полковників називав також "наказними" або ротмістром.
Призначаючи І.Новицького повноважним охочекомонним полковником і репрезентуючи його полчанам, І. Самойлович в універсалах дає йому таку характеристику: "Илияш Новицкий чоловік в вєрности пресвєтлого царського величества маєстатови непохибного, в повинной рейментови нашому зичливосте сталого и в ділости рицарской досвідчоного...", "яко чоловік от молодих літ воєнную трактуючий услугу...", "человек нам зичливий, расторопний і пильний в своїх ділах". У листах до Новицького Мазепа завжди наголошував, що "всегда ми первішую нашу імієм к ваш мості прихильность" [29, с. 115-116].
Довіра гетьманів до охотницьких полковників, котрі належали до української політичної еліти, була великою, особливо до Іллі Новицького. Мазепа не тільки залишав його в Батурині замість себе (наприклад, коли 1689 р. їздив до Москви), а й доручав керувати охотницькими полками, віддавати накази городовим сотням, призначив І. Новицького начальником прикордонних міст і містечок з татарського боку. [28, с. 80].
За вірну службу охотницькі полковники діставали від гетьманів грошову винагороду (талери, злоті, леви), багаті дарунки, тканину (лудан, сукно), хутра, млини, землі, їм належали тяглі люди, села й хутори. Охотницькому полковнику, як і городовому, керувати полком допомагала полкова старшина. її склад фіксує грамота І. Самойловича 1679 р. про виплату грошей старшині І. Новицького. Щодо грошових винагород, то старшинська ієрархія мала такий порядок: осавул, хорунжий, писар, обозний, підосавул. [2, с. 685].