Смекни!
smekni.com

Лівобережне козацьке військо доби Руїни (стр. 6 из 21)

Серед холодної зброї найбільш популярними були шаблі та списи. Особливо майстерно володіли козаки списом. Шаблі використовувалися у козаків не дуже криві і не дуже довгі, але вельми якісні та гострі: «Як рубне кого, то так надвоє і розсіче, – одна половина голови сюди, а друга сюди». Рукояття шабель часто обкладалися чешуйчатою шкірою морських риб а закінчувалися головою якого-небудь птаха або звіра. Леза часто мали головну насічку та вкладалися в дерев’яні, обшиті шкірою або оббиті металом піхви. Зазвичай шаблі носили з лівого боку та прив’язували за допомогою двох кілець, одного блище до ручки, другого блище до кінця, вузеньким ременем під пояс, яким був опоясаний козак. [58, с. 217].

При безпосередньому зближенні з ворогом батовий стрій української піхоти припиняв вогонь з мушкетів, перебудовувався у лаву і ставав до рукопашного бою на шаблях. Для відсічі атак ворожої кінноти на піхотний стрій запорожці з високою майстерністю застосовували спосіб рубки шаблею знизу-догори, як з правої, так і з лівої руки. Таким способом рубки козаки користувалися й з коня, що робило їх удари несподіваними для ворога.

У козака була шабля бойова ("чорна") і парадна. Існував окремий тип козацької шаблі. На думку І. Свєшнікова, це була проста бойова шабля з коротким кривим клинком без поздовжніх різців і з перснем для великого пальця на перехресті. Останнє забезпечувало надійне утримання її в руці при ударах по ній супротивника. Така шабля була ним знайдена на Берестецькому полі бою (на переправі).

Парадну шаблю (гарно оздоблену) козаки носили при собі у святкові дні та у вільний від праці час. Серед українців шабля вважалась не тільки зброєю, а й невід'ємним елементом національного одягу, користувалася особливою шаною як символ свободи та рицарства. Шабля вважалася настільки необхідною зброєю для козака, що в піснях козацьких вона завжди називається «шаблею-сестрицею, ненькою рідною, дружиною-панночкою молоденькою». «Ой, панночко наша шаблюка! З бусурманами зустрічалась, не раз, не два цілувалась». Також козаки називали шаблю «чесною зброєю». [58, с. 217-218]. За велику честь вважалося мати шаблю здобуту у ворога в бою.

Дуже часто використовували козаки списи: «Козакові без ратища, як дівчині без намиста». Складалися вони із залізного наконечника різних форм та величини (близько 5 вершків) та дерев’яного древка, яке називалося ратищем (від слова рать) та яке робилося з тонкого та легкого дерева, довжиною в п’ять аршин, і нерідко фарбувалися спірально і навскоси червоною та чорною фарбами. На нижньому краю ратища робили наскрізь дві, одна під одною, дірочки для продівання в них тонкого ремінця, що надівався вершникам на ногу для підтримки ратища вертикально та для легкості перевозки його на коні. На деяких ратищах робили ще, трохи нижче наконечника, залізну перепонку для того, щоб проткнутий списом супротивник бува не просунувся по спису до самих рук козака та не зчепився з ним в рукопашну. Іноді ті самі списи слугували у козаків готовим матеріалом для спорудження мостів, якщо зустрічалося на шляху болото: коли козаки дійдуть до якого-небудь топкого місця, то зараз же кладуть, один за одним два ряди списів – в кожному ряду спис, один уздовж, інший поперек, і по тим списам, як по мосту переходять болото. [58, с. 217-218].

Окрім шабель та списів часто використовувалися келепи, або бойові молотки. Це ручна зброя, яка складалася з дерев’яної, довжиною з один аршин ручки з залізним на одному з кінців ручки молотком, який мав на одній стороні тупий обушок, а з іншої гострий носок. На іншому кінці дерев’яної ручки келепа, робилося дві невеликі дірочки, для ременевої петлі, за допомогою якої келеп надівався на руку, біля згибу ліктя, а також, можливо на луку сідла. На думку військового історика Зеделлера келепа застосовувалися козаками для розбиття ворожих лат. А на думку В.Коховського келепа слугували у козаків як допоміжна зброя та використовувалася в рідкісних випадках, коли була неможливою стрільба, кола супротивники перемішувалися у бою до такої міри, що небезпечно було стріляти, для уникнення нанесення шкоди своїм же. Д. Яворницький допускає, що іноді козаки користувалися келепом для розбиття лат, а іноді для ураження ворога в рукопашному бою. [58, с. 219]

Також використовували бердиш – бойову сокиру з довгим держаком і лезом у вигляді півмісяця, нижній кінець якого переходив у смугу-косицю, що кріпилась до держака, підсилюючи кріплення обуха. Під час бою бердиш був закріплений (як і келеп) за спиною за пояс мушкетера-піхотинця. Ця зброя призначалася для боротьби з ворожою кіннотою. Чекан – невелика сокира на короткому держаку, з напівкруглим лезом. Використовувався у рукопашному бою у сполученні з іншою холодною та вогнепальною зброєю. Ножі, які козаки носили на поясі, за халявою та в сумці. Крім звичайних – з дерев’яними та кістяними руків’ями – були ножі суцільно металеві, як можливо (за думкою І,Свєшнікова), використовували як метальна зброя [32, с.59-60]. “Якірці” – шматки заліза з загостреними кінцями, які розкладалися на шляху ворога з метою поранення кінських ніг. У рукопашному бою піхотинці іноді користувалися булавами, киями і всім, що потрапить під руку. У джерелах навіть згадуються сутички із застосуванням звичайного каміння, шанцевого знаряддя — заступа, мотики і навіть голоблів. Саме ними проломили голову Кара-Ахмеду-паші з Боснії під час атаки на березі Бужинського перевозу в 1678 р. Проти кіннотників застосовували аркан, а як засіб захисту щит, панцир, лати тощо. [29, с. 147].

Розвиток вогнепальної зброї звів майже нанівець роль списа та стріли, однак вони все ще широко використовувалися. У запорожців козак зі списом був на печатці ще й у ХVIII ст. У джерелах про Чигиринську війну неодноразово згадуються факти застосування лука й стріли. Так, у 1679 р. стрілою вбили сина хана, який з чамбулом брав ясир під Менжеліївкою. Луком користувалися у випадках, якщо застосування вогнепальної зброї ускладнювалося через відсутність боєзаряду, або в дощову погоду, коли вологий порох втрачав вибухові властивості. Середня відстань стрільби з лука була 200-300 кроків, а кіннотник міг влучно стріляти і до 350 — 400 кроків. За хвилину лучник випускав пересічно до 10 стріл. Лук зберігали в спеціальному налуччі, а стріли — в сагайдаку. Лук, стріли, налуччя та сагайдак разом називалися саадак. [29, с.146].

Розглянуті зразки холодної зброї виготовлялись переважно арсеналами України, за винятком окремих видів шабель. [32, с.161].

Неперевершеної майстерності козаки досягли у використанні табору з возів, який використовувався для просування військ, наступу, а також оборони. Історія виникнення і розвитку бойового порядку – табору з возів – губиться в глибині віків. Батьківщиною табору з возів є безмежний степ. Народившись спочатку як спосіб захисту від ворога в голому степу, табір поступово перетворився на грізний, неприступний спосіб оборони, а потім і наступу. Згідно з організаційної структурою війська того часу на кожні 5-10 козаків був один віз, на якому перевозилася зброя, боєприпаси, продукти, фураж для коней (взимку), лопати, сокири, пилки та ін. На окремих возах перевозилися гармати. Як пише трансільванський історик Краус, «в поході ці вози їдуть з двох боків, а посередині піше військо, і в разі потреби ці вози служать їм за шанці, цими возами вони дуже сильні, і про них кажуть, що немає в світі війська, яке б вміло краще будувати шанці, як козаки.» [40 с. 111]

Рухомий табір з возів мав вигляд прямокутника (також іноді трикутника, півмісяця, кола, овалу), по великих сторонах якого рухались вози один за одним, в один або декілька рядів. Між рядами возів рухалось спішене військо. В першому або другому зовнішньому ряду були встановлені гармати, а біля возів йшли козаки з вогнепальною ручною зброєю, готовою до бою. Посередині табору вели коней. Передня і задня сторона прямокутника були не замкнені, їх прикривала кіннота. Для замкнення цих двох сторін прямокутник мав «крила», тобто один або декілька рядів були довші за інші на величину ширини табору. Якщо табір раптово зупинявся для оборони, «крила» заверталися, замикаючи передню та задню сторону табору возами. Що робилося далі, красномовно свідчить турецький мандрівник Евлія Челебі, описуючі події під час походу козаків: «Вони розташувалися з західної сторони мадярського табору на іншому березі ріки. Миттєво, подібно кротам, розривши землю вони взяли величезний табір в кільце. Виставили навкруги варту. На кургані, зверненому до табору Ракоці, вони вирили лінію рівчака і закріпили його сорока-п’ятдесятьма гарматами. Потім вони зв’язали ланцюгами свої сім тисяч возів і опоясали ним свій табір. В проміжках між возами було наставлено багато рушниць» [40 с. 111-115]

Якщо передбачалася довготривала оборона табору, то колеса возів закопували в землю, її насипали і на вози. Навколо возів з внутрішньої і зовнішньої сторони робилася мережа окопів та брустверів, з’єднаних ходами сполучення. Такий табір був базою з якої розпочиналися подальші боєві дії з ворогом. Розміри табору залежали від кількості війська. [40 с. 113-114].

Але рухомий табір з возів козаки використовували і для наступу на ворога, в тому числі і глибинні бойові рейди козацького табору. Захисні функції табору з возів були настільки високі, що вони зводили нанівець кількісну перевагу ворога. Так, Баплан повідомляє у своїй книзі «Опис України»: «Кілька разів я зустрічав у степах татарів, їх було понад п’ятсот, і вони нападали на наш табір, але нічого не могли вдіяти, хоча й було зі мною лише 50 чи 60 козаків». Особливістю рухомого табору з возів було те, що йому не страшна була перевага ворога в озброєнні та військовій майстерності. Тож не дивно, що табір з возів широко використовували й повсталі селяни для свого захисту. [40 с. 115].