Мета роботи – вивчити особливості функціонування лівобережного козацького війська в добу Руїни.
Для досягнення мети необхідно вирішити наступні завдання:
1. Проаналізувати історіографію та джерела з проблеми.
2. Дати характеристику лівобережному реєстровому війську.
3. Виявити особливості розвитку охотницьких полків.
4. дослідити перебіг основних бойових дій в Україні в добу Руїни, в яких були залучені лівобережні реєстрові та охотницькі полки.
Об’єктом дослідження є лівобережне козацьке військо доби Руїни та його участь у військових акціях цього періоду, а предметом – особливості діяльності лівобережних реєстрових і найманих полків та їх роль в цих подіях.
Методологічну основу роботи складають сукупність загально історичних принципів історизму та об’єктивності, конкретно-історичних та наукових методів дослідження таких як структурно-функціональний, порівняльно-історичний, системний, проблемно- хронологічний, історико-генетичний, персонологічний, реконструктивний. З допомогою структурно-функціонального аналізу автор дослідив як на хід військовий операцій впливало становище війська, їх підготовка. Історико-генетичний метод допоміг розкрити розвиток лівобережного війська. Користуючись проблемно-хронологічним методом вдалося скласти періодизацію військових акцій. З допомогою персонологічного методу вдалося простежати вплив конкретних особистостей на перебіг подій.
Структура роботи: вона складається із вступу трьох глав, висновків та списку джерел і літератури.
Глава І. Характеристика Лівобережного реєстрового війська
другої половини XVII ст.
У нас над усе честь і слава, Військова справа, – Щоб і себе на сміх не дати, І ворогів під ноги топтати. ( З козацької пісні).
Козацьке військо славилося своєю високою боєготовністю і військовою майстерністю. Це досягалося в значній мірі завдяки тому, що воно було регулярним і значна його частина перебувала в черговому режимі, тобто жила повсякденно займаючись бойовою підготовкою. Про козаків як неперевершених майстрів військової справи багато написано іноземцями. Так, католицький священик А. Віміна, що побував на Україні в середині XVII ст., записав: “Мені траплялося бачити, як вони кулею гасили свічку, відсікаючи нагар так, наче це зроблено за допомогою щипців” [40, с. 106-107]. На війні козак відзначався завжди розумом, хитрістю, вмінням у ворога “виграти вигоди, якнайшвидше на нього напасти й несподівано заманити”, вражав ворога великою відвагою, гідною подиву здатністю витримувати найтяжчі випробування й жах смерті. Про це говорять і вороги козаків. “Наш ворог, - пише поляк Симон Окольський, - уміє витримувати татарські атаки, звик терпіти спрагу й голод, спеку й студінь, він невтомний у нападах”. Про хоробрість козаків турецький султан сказав: “Коли довколишні панства на мя возстають, я на обидві уші сплю, а про козаків мушу єдиним вухом слухати”. А літописець козацький з цього приводу відзначає: “В мирі жити ніколи не хочуть, але коли в землі їхній мир оголошений буде, то самовільно йдуть на поміч іншим царствам, і заради малої користі велику нужду приймають ”.
Самі ж козаки про свою хоробрість говорили:“Ми завжди тепло, хоробро й мужньо країни поганих розорювали й спустошували ” [22, с.169-170]. Війна для козака була так же необхідна як птахові крила, як рибі вода. Без війни козак - не козак, без війни лицар – не лицар. Козак не тільки не боявся а й любив війну. Він турбувався не стільки про те, щоб урятувати собі життя, скільки про те щоб умерти в бою, як помирають справжні лицарі на війні, тобто щоб про нього сказали: “Умів шарпати, умів і вмерти, не скиглячи”. [22, с.172]. В цьому розділі я хочу дослідити це унікальне і неповторне явище в українській та світовій історії як козацьке військо, а саме Лівобережне реєстрове військо другої половини XVII ст..; вивчити його структуру, особливості тактики, озброєння, військові традиції, щоб з`ясувати причини, які зробили можливим існування такої організації, а також її перемогу і вічну славу.
Стародавнє українське прислів'я говорить: "Рабів до раю не пускають". Ці слова відтворюють життєве кредо козаків. Вони мали глибокі знання військової справи, володіли унікальними бойовими прийомами і найрізноманітнішою зброєю.
З історичних джерел відомо, що зброєю козаків легко ставала зброя самого супротивника. Але класичною козацькою зброєю була шабля індо-іранського зразка. Цікаво, що в місцевому виконанні форма шаблі трансформувалася, наблизившись до китайського варіанту.[11, с.18]
В бою козаки могли виставити жорсткі системи оборони з підручних засобів з чіткістю римських легіонерів - і через мить вчинити контратакуючий маневр із стихійністю кочівників.
Історичні факти беззаперечно свідчать про наявність у козаків цілісного комплексу військових знань та бойового мистецтва. Зрозуміло, мистецтво такої довершеності не могло витворитися протягом кількох століть. Його традиція сягає глибин. Це підтверджується археологічними пам'ятками, що їх зберегла наша земля, і архаїкою бойових мистецтв іранських народів, народів Індії та Китаю... Серед частини дослідників є припущення, що саме вихідці з Наддніпрянщини й Північного Причорномор'я, переселяючись до Ірану, Північної Індії, Центральної Азії, зокрема Тібету, принесли з собою досконале бойове мистецтво. (Атрибутом козака є чуприна-коса на тім’ї; такі пучки волосся на головах носили тібетські ченці, які не поривали зі світом, а також індійські раджі-радники.) Сліди орійської традиції простежуються й у військових утвореннях Європи (бойові традиції та прийоми балканських гайдуків, карпатських oпришків, західноєвропейських лицарських орденів). За своєю суттю це мистецтво має не агресивний, а захисний та контратакуючий характер, що є головною ознакою бойового мистецтва козаків.
Основою життя українців серед агресивних сусідів була воля. На цій моральній засаді розвивалась орійська традиція в українській військовій справі та бойовому мистецтві, що частково дійшло й до наших днів у вигляді ритуальних танків. Це не поодинокий випадок в історії бойових мистецтв світу. [11, с.18]
Найпопулярніший український танок гопак є вершиною нашого хореографічного мистецтва. Хоч сучасні хореографічні тлумачення й нівелюють бойовий зміст рухів, однак військове значення танку не викликає сумніву, надто в тих, хто знайомий з бойовими мистецтвами Сходу.
Козаки-воїни у своєму обладунку використовували замість щита й тяжких лат тільки невеликі накладки на передпліччі та зап'ясті рук з грубої шкіри з металевими набивками, а під шапку підкладали тоненьку сталеву таріль. Непрості були й широченні яскраві шаровари з тонкої та міцної тканини, в якій заплутувалися стріли й приховувалися рухи ніг. Мав свій секрет і червоний шлик шапки з жовтою китицею, до якого часом підвішувався “часник” – невеликий сталевий їжак, намащений отрутою. Оманливо-дзеркальне володіння шаблею робило козака неприступним для ворога практично зусібіч.
А головне — це внутрішній бойовий настрій козаків: сприйняття реальності чистим серцем адже в непередбачуваності бойових дій лише серцем можна було відчути вихід із найскрутнішого становища. Козак-воїн передусім гасив агресивність ворога, а далі обирав методи боротьби з ним, зважаючи на його поведінку. Ворог сам собі визначав присуд. [11, с.18]
Козаками вважали, в другій половині XVII ст., вільних господарів, вписаних до спеціального списку-реєстру (згодом — компуту) і юридично зареєстрованих як представники військово-служилого стану. Це були реєстрові козаки, на відміну від козаків низових — запорожців. Вперше реєстр, як відомо, укомплектував король Сигізмунд ІІ у 1572 р. Такі переписи робилися на жадання польської влади, що хотіла мати контроль над козаками. Але пізніше реєстри ведено для власного порядку. [32, с.255]
Період формування козацьких збройних сил завершився в часи Національно-визвольної війни 1648 — 1657 pp.. В цей час на підставі військового устрою запорозького козацтва сформувалася адміністративна й воєнна полково-сотенна структура української козацької держави, яка прибрала назву "Війська Запорозького".
Остання чверть XVII ст. становить особливий етап в історії козацького війська ранньомодерної української держави Гетьманщини (Лівобережної України). То був час його найвищого розквіту, найбільшого злету. [29, с.86]
В другій половині XVII ст. гетьманське козацьке військо, яке в документах іменується "військо запорозьке", "малоросійські полки", "гетьманський регімент", складалося з двох основних структурних частин — городових (реєстрових) і найманих (охотницьких) полків.
Комплектація (система набору до війська особового складу) реєстрового козацького війська, яке мало характер ополчення, здійснювалася за двома основними принципами: становим і територіальним. Незалежно від роду, категорії і складу все реєстрове військо мало становий характер і складалося лише з козаків – юридично вільних, незалежних господарів. Городові козаки репрезентували провідну верству Лівобережжя, що мешкали в містах, містечках та селах, поряд з селянами та міщанами, були найчисленнішою частиною українського козацтва, котре користувалося самоврядуванням і особливими правами та привілеями "вольностями". Основною повинністю козака було відбування військової служби на своєму повному утриманні — кінь, боєприпаси, провіант, зброя, амуніція. Козак мав брати участь у воєнних діях, а в мирний час, окрім ведення власного господарства, будувати прикордонні укріплення, нести сторожову, допоміжну службу і на перший поклик старшини з'являтися до війська і йти в похід. [29, с.86]. Коли треба було зменшити військо, відбувався випис. Це викликало велике невдоволення і «випищики» легко пускалися па всяку самоволю.