Ібрагім-паша з військом відступив до Крилова. Увечері 28 серпня заплавою Тясмина пішов до Чигирина. Вночі з 28 на 29 серпня зібралась військова рада, на якій хан Селім-Гірей заявив, що зберегти честь і гідність імперії можна лише відступивши від Чигирина "Військо ісламське, що розташувалося в таборі і шанцях, не може встояти проти невірних неприятелів, — говорив він. — Якщо ще два дні триватиме облога міста, то і непереможне воїнство, і снаряди, і гармати—все загине, а ми, очевидячки, зганьбимо себе. Найрозумніше — вивести військо з окопів, витягти гармати та й піти собі прямо рятівним шляхом відступу" [33, с. 590].
Підтримавши пропозицію хана, члени військової ради вирішили відступати. Як повідомив 1678 р. із Туреччини російський посол Афанасій Поросуков, до Ібрагіма-паші на допомогу йшов сам султан, але, довідавшись про відступ війська з-під Чигирина, зупинився за Дунаєм. Залишивши біля фортеці частину обозу й артилерії, Ібрагім-паша наказав підпалити табір й о 3 годині ранку 29 серпня почав відступ. Дорогою турки продовжували залишати військове майно, що заважало. Відступ дедалі більше нагадував панічну втечу.
С. Величко так пише: 'Турки впали в сильний страх та й кинулися втікати налегці додому, покинувши всі обозові тяжарі, запаси і великі користі чигиринським обложенцям" . Свій табір турки запалили — той вогонь і дим було видно аж у Бужині. Побачивши вранці 29 серпня табір порожнім, оточенці, "чая какой обман", не мали наміру переслідувати ворога, а вислали до табору розвідку, котра й підтвердила, що противник відступив. Генерал Гордон у спогадах пише, що в Чигирині залишалося припасів і сил дуже мало. Місто могло протриматися ще днів зо три. Оточену фортецю врятувала перемога гетьмана і князя над Дніпром біля бужинської переправи.
Ці поля чигиринські давно не орались,
Гострим скопані рогом, а трупом всівались.
На миль декілька турків лягло, яничарів,
Вал високий поклався і з диків татарів.
Мчить огир по трупах і трупом лягає,
Русь уже не бахматих, турецьких сідлає!
Павно цінних завоїв і кожен в блаватах.
На війні козак піший, з війни – на бахматих.
Не бродивши, козак наш зумів взяти качку,
Не ходив до них морем, суху дав трепачку.
Не шанують тут трупа – наука з Чигирина,
Погреб вовк відспіває, як їсть поганина.
Воювать з козаками, хай знає, - не жарти,
Не попустять оцього вкраїнські варти! [5, с. 52].
Переслідувати Ібрагіма-пашу, що відступав, князь і гетьман не захотіли. Надто далеко відійшов уже ворог, щоб можна було його наздогнати, маючи такий обоз, який ледь рухався за російсько-українською армією. Обмежилися посилкою погоні. Коли турки відійшли 15 верст від Чигирина, навздогін їм відправили загін кери-бердянського сотника Полтавського полку, який за 40 верст від фортеці наздогнав ворожий ар'єргард — турків, волохів і сербів з 150 возами. [28, с.129].
На четвертий день після відходу Ібрагіма-паші козацький загін переволочанського сотника Федора Мойсеєнка наздогнав за Великим Інгулом на ріці Кам' янка, за 100 верст від Чигирина турецький обоз з 200 возів і 500 чоловік обслуги. В бою козаки розбили противника, захопили всі вози і привезли 10 полонених. 5 вересня 1677 р., коли все військо підійшло до Чигирина, Самойлович і Ромодановський послали навздогін противникові тритисячний загін переяславського полковника Лисенка й стольника Косагова теж в 3 тисячі чоловік. До нього ввійшли також козаки Сумського та Охтирського полків. Загін увійшов аж в долину між Великим та Малим Інгулом. Цей загін наздогнав частину ар'єргарду ворога біля Чорного лісу й захопив бранців, котрі повідомили, що турки, перейшовши Інгул та Інгулець, посварилися з татарами й ханом і, розділившись, татари попрямували до Криму "обороняти улуси від Сірка й Каспулата", а Ібрагім-паша пішов до Дністра і далі за Дунай до Туреччини .[29, с.298].
Одразу ж услід татарам, що відступали, Самойлович послав загони козацької кінноти, які наздогнали хана між Дніпром та Інгулом і завдали йому тяжких втрат. Татари втікали так швидко, що коло Кизикермена, 4 вересня, не шукаючи броду, кидалися в Дніпро, аби скоріше дістатися протилежного берега, "один одного випереджаючи" [55,с.6].
Порахувавши власні втрати, гетьман Самойлович і князь Ромодановський дізналися, що при облозі загинуло 150 стрільців, 800 козаків і 48 солдатів, поранено понад 500 вояків. На бужинській переправі та в інших боях полягло 2460 чоловік і 5000 поранено. За свідченнями Патрика Гордона, а також згідно з повідомленнями полонених, втрати турків (убиті, поранені й полонені) сягали від 4 до 6 тисяч чоловік [78, с. 120; 369, с. 210].
До 9 вересня російсько-українське військо стояло під Чигирином і коло Бужина. Ромодановський і Самойлович тричі приїздили до фортеці й наказали зрівняти із землею всі турецькі укріплення, ями, бастіони, шанці, пщкопи, розпочати відбудову мурів і веж, бастіонів фортеці, поруйнованих турками. Оперативність і чіткість дій привели не тільки до відступу Ібрагіма-паші, а й зупинили підхід підкріплення на чолі з султаном.
Переконливими фактами ми довели, що український народ як збройними силами, так і матеріальною допомогою взяв безпосередню, найактивнішу участь у кампанії 1677 р. і відіграв вирішальну роль у її переможнім завершенні. Селяни й міщани заготовляли харчі, виробляли зброю, будували укріплення для фортець, переправи, мости, човни та баржі, несли обозну службу, на своїх возах і власною тягловою силою перевозили амуніцію. Духовенство, організовуючи молебні й хресні ходи, підтримувало духовно й ідеологічно справедливу боротьбу українського народу з інтервентами. Генеральна старшина брала участь в опрацюванні загального стратегічного плану бойових дій. Під час облоги перший жорстокий удар прийняв на себе козацький гарнізон долішнього міста. У боях на Дніпрі загони Самойловича були в десанті, разом з російськими солдатами билися на березі 27 і 28 серпня. Після відступу турків переслідували їх, а потім несли варту й розвідувальну службу.[29, с.288].
Українське суспільство сприйняло успіх у кампанії 1677 р. як заслугу саме козацького війська В кінці 1677 р. на честь гетьмана І.Самойловича, а відтак і всього українського козацтва, на ознаку його мужності й відваги у війні, на ознаку принципової позиції старшини у відстоюванні рідної землі було складено панегірик, вміщений у літописі С.Величком. Його написав випускник Києво-Могилянського колегіуму, викладач Новгород-Сіверського колегіуму Олександр Бачинський-Аскольд і назвав "Чигирин, прикордонне місто, у тяжкій турецькій облозі року 1677".
Протягом другої половини XVII ст. на Україні точилася постійна внутрішня боротьба, серед якої кожна партія мусила звертатися до допомоги сусідніх держав, не покладаючись на свої сили. Через те кожна сусідня держава вважала край своїм і вела за нього боротьбу і, чим далі, тим сторони ставали більш жорстокими.
Наслідком цього настає правдиве руйнування краю, кожний суспільний стан, тратив свої правові добутки, а з ними разом свої надії, з якими пропадала віра в добро і енергія до опору, до обстоювання за своє. Уся південна сторона України обернулася у справжню пустелю. Внутрішня боротьба і війна з турками, поляками, московітами знищила на Правобережжі мало не половину людності, решта ж, не бачачи кінця своєму лихові, вибирається із правобережних земель на лівий берег і Слобожанщину.
Висновки
Україна в другій половині XVII ст. опинилась в дуже складній військовій і суспільно-політичній ситуації. Воюючи між собою і з сусідами. Українці вкрай виснажились цією боротьбою. Хоча за свою військову майстерність, мужність, відчайдушну хоробрість, кмітливість українським воякам соромитися не приходилось.
Український воїн – це традиційно козак-лицар. Лівобережне козацтво мало досконалу, відшліфовану століттями організацію і традиції, які перетворили його на справжню бойову машину. В останній половині XVII ст..; до реєстрових козацьких структур додалися ще й новоутворені наймані (охотницькі) війська. Вони продовжили традиції козацтва. Хоча й були якісно іншою структурою. Та незважаючи на все це, розбрат, руїна, велика кількість ворогів зробили свою справу. Українці програли визвольні змагання.
Проблема українського лівобережного війська доби Руїни. Незважаючи на значні досягнення, не є остаточно розглянутою в українській історіографії. Взагалі, історіографію з даної теми можна умовно розділити на три періоди: дорадянський, радянський і сучасний. До першої групи можна віднести праці таких відомих істориків як Д.Яворницький, М.Космогаров, В.Антонович, М. Грушевський та ін.
Для цих робіт характерне висвітлення політичної історії. Велика увага приділяється дослідженню діяльності тогочасних українських лідерів і впливу їх на історію.
В радянські часи ця проблема. І взагалі звернення до доби Руїни, не була популярною. Тому і висвітлена вона досить поверхово, багато фактів, які підтверджують несправедливо агресивну політику Московії щодо України, невиконання взятих зобов’язань і відверто зраду, просто замовчувалися, пропогуючи ідею “дружби братніх народів”. Хоча такі нейтральні теми, як боротьба з турками і татарами висвітлені достатньо глибоко. Прикладом такої роботи може слугувати “Історія Української РСР у XІII т.”
Після проголошення незалежності України повертається інтерес до цієї теми. Вона широко досліджується, залучаються різноманітні джерела. На сьогодні, на думку автора, найбільш цінною з цього приводу є монографія В.Заруби.
Джерела цієї доби в основному складають козацькі літописи, листи, універсали гетьманів, західноєвропейська преса цього періоду.