Певної уваги заслуговує і правове забезпечення регулювання правовідносин, пов’язаних зі збереженням банківської таємниці та порядку розкриття конфіденційної інформації щодо клієнтів банку. В той же час, попри законодавче закріплення інформації та відомостей, що становлять банківську таємницю, та закріплення процесуального порядку її отримання уповноваженими органами, проблема її збереження залишається актуальною.
Кардинальним кроком стало закріплення на рівні закону поняття банківської таємниці, оскільки нонсенсом є відсутність правового закріплення даного поняття протягом 10 років, коли була утворена і почала функціонувати вітчизняна банківська система. Хоч банківська діяльність по своїй суті нерозривно пов`язана зі збереженням банками інформації щодо фінансового стану своїх клієнтів. Немає сенсу говорити про проблему щодо збереження банківської таємниці, яку не можуть позитивно вирішити останніми роками комерційні банки, що опиняються постійно між Національним банком України та державною податковою службою в сфері надання великих обсягів інформації за рахунками клієнтів. Саме ця сфера відносин між НБУ та ДПС викликає постійні нарікання з боку кредитно-фінансових установ.[145]
Відповідно до вищезазначеного закону до банківської таємниці відносять:
1) відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України;
2) операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди;
3) фінансово-економічний стан клієнтів;
4) системи охорони банку та клієнта;
5) інформацію про організаційно-правову структуру юридичної особи-клієнта, її керівників, напрями діяльності;
6) відомості щодо комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та іншу комерційну інформацію;
7) інформацію щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню;
8) коди, що використовуються банками для захисту інформації (ст. 60 Закону).
Чітко закріплено порядок розкриття банківської таємниці на вимогу державних органів. Це можна розглядати як позитивний чинник у взаємовідносинах між банками та податковими органами, які реально мають можливість впливу на діяльність комерційного банку, блокуючи його кореспондентський рахунок (відповідно до чинного законодавства процедура ця нічим не відрізняється від блокування рахунку фізичної або юридичної особи в банку), і обмежуючи цим можливість здійснення останнім банківської діяльності в нормальному режимі.
Відповідно до норм ст. 59 вищезазначеного закону забороняється накладати арешт на кореспондентські рахунки банку або зупиняти операції за цими рахунками. Арешт на майно або кошти банку, що є на його рахунках, а так само арешт на кошти та інші цінності юридичних або фізичних осіб, що є в банку, накладається виключно за санкціонованою прокурором постановою слідчого, за постановою державного виконавця у випадках, передбачених законами України, або за рішенням суду. Хоча слід мати на увазі, що банки повинні запобігати легалізації грошей, набутих злочинним шляхом. Тобто проблема збереження банківської таємниці має й зворотній бік. В той же час, аналізуючи норми Закону України “Про порядок погашення зобов'язань перед бюджетами та державними цільовими фондами” (зокрема пп. а) п. 9.3. ст. 9), можна зробити висновок про наявність чергової колізії щодо права державних органів фінансового контролю (в першу чергу податкової служби) застосовувати процедуру адміністративного арешту активів до кореспондентського рахунку банківської установи. [146]
На сьогоднішній день рано говорити про те, що проблема в сфері зберігання банківської таємниці є вирішеною, особливо враховуючи винятково фіскальний характер діяльності податкової служби. Однак можна зазначити, що закладено принаймні законодавчі підстави для подальшої взаємодії між банківськими та податковими органами.
Знову ж, у ст. 62 згаданого закону зазначається, що особи, винні в порушенні порядку розкриття та використання банківської таємниці, несуть відповідальність згідно із законами України. Це проблема вітчизняної нормотворчості – значна кількість відсилкових норм. Якщо розглядати конкретну ситуацію, то в чинному законодавстві України відсутні норми, які б встановлювали відповідальність за порушення саме банківської таємниці. В тому самому Кримінальному кодексі України згадується лише комерційна таємниця (ст. 231, 232). Отже, реально проблему застосування відповідальності при існуючому законодавстві навряд чи може бути вирішено.
Зокрема, державні органи (державна податкова служба, органи з боротьби з організованою злочинністю, судові органи) мають можливість отримати зазначену інформацію за додержання процесуальних вимог, встановлених законодавством. І досі залишається не врегульованою до кінця система відповідальності службовців банку, які при вступі на посаду підписують зобов'язання щодо збереження банківської таємниці, і зобов'язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов'язків. Вище вже було проаналізовано норми чинного законодавства щодо встановлення цивільної, адміністративної та кримінальної відповідальності за розголошення інформації, що становить банківську (комерційну) таємницю, однак, як було зазначено, чинне законодавство України містить норми, що суперечать одна одній, або залишають прогалини в порядку застосування юридичної відповідальності.[147]
На коментар тези щодо режиму банківської таємниці слід також зауважити, що в січні 2003 р. міністри фінансів 15 країн Європейського Союзу підписали закон, що забороняє банкам відкривати анонімні рахунки та скасовує поняття банківської таємниці. Проти введення цього закону виступали Люксембург, Бельгія та Австрія, які намагалися зберегти свої закони про банківську таємницю недоторканими. Банки цих країн отримували надвеликі доходи, дозволяючи європейцям ухилятися від сплати податків шляхом відкриття подібних рахунків.[148]
В якості супроводжуючого заходу, спрямованого на попередження відтоків капіталів до іноземних капіталів, в першу чергу, країн – членів ЄС, в січні 2003 р. міністри фінансів країн ЄС прийшли до згоди, за якою відсотки, що нараховуються на вклади іноземних громадян в країнах ЄС, будуть підпадати під оподаткування за ставкою до 35 %. Німецький міністр фінансів Ганс Айхель виразив задоволення з приводу нової норми, звернувши увагу на те, що тепер таким податковим “оазисам” як Австрія, Люксембург й Бельгія, за збереження таємниці рахунків прийдеться оподатковувати відсотки по вкладах особливо високим податком: 15% в 2004 р., 20 % - в 2007 р. й 35 % - в 2009 р. [149] Як відмічають експерти, основною тенденцією розвитку банківської системи розвинених країн стане подальше підвищення прозорості їх діяльності.
Й досі залишається невирішеною проблема невідповідності нинішній ситуації валютного регулювання. Методи валютного регулювання та валютного контролю, визначені Декретом Кабінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю”, прийнятого ще в 1993 р., не забезпечують належним чином проведення експортно-імпортних операцій в умовах економічного розвитку, який спостерігався в країні останні декілька років. На відміну від багатьох інших фінансових нормативно-правових актів зазначений декрет не зазнавав частих змін, однак і ті, що були, свідчать про вплив поточної валютної кон’юнктури на позицію держави. Необхідно прийняти новий законодавчий акт, який би визначив нові підходи у створенні засад із забезпечення стабільної валютної політики, можливості застосовувати гнучкі засоби регулювання в умовах нестабільної економічної ситуації, а також вільний доступ учасників зовнішньоекономічної діяльності до ринку валютних ресурсів.
Поки що згідно з декретом питання використання резидентами України валютної виручки та вільного доступу резидентів до валютного ринку не врегульовані на рівні, що відповідає вимогам вільної ринкової економіки, яку намагається будувати держава. І на сьогоднішній день можна вже говорити про можливість такого вільного доступу на відміну від необхідності поєднання центробанком ринкових та адміністративних методів регулювання у підтриманні національної валюти, що слід залишити на тому рівні, який поки встановлений. Зокрема, з початку 2003 р. НБУ почав поетапно здійснювати політику лібералізації операцій з валютою. Перший етап відбудеться в регуляторній й організаційній площині, наступний охопить більш суттєві питання. Зокрема, громадянам України дозволяється вивозити за межі України готівкою до 3 тис $ без довідки (після реєстрації в Мінюсті відповідної постанови Правління НБУ 16 лютого 2003 р. ). Пересічним громадянам України також дозволено отримувати валютні кредити у нерезидентів. Крім того, від НБУ очікують й зміни обов’язкового продажу 50 % іноземної валюти, що надійшла на рахунок експортера.
Певні нарікання викликає також і існуюча система валютного контролю, яка є досить забюрократизованою і не сприяє розвитку валютного ринку та росту валютних надходжень. Хоча в цьому питанні стикаються інтереси, переважно, двох органів – центрального банку, який використовує відповідні інструменти при здійсненні грошово-кредитної політики, та державної податкової служби, яка намагається будь-яким чином збільшити надходження до бюджетів, не зупиняючись при цьому на виборі методів, які б сприяли розвитку підприємництва.