Україна, що розглядається як країна з перехідною економікою, після проголошення незалежності одним з невідкладних і пріоритетних завдань визначила реформування банківської системи та, відповідно, розробку й прийняття національного банківського законодавства. Враховуючи наявні тенденції віднесення України до країн із континентальною системою права, законодавець зробив акценти на прийнятій останньою європейській концепції визначення поняття “банк”, що з часом зазнало змін. Так, у Законі України ”Про банки і банківську діяльність” від 20 березня 1991 р. банками визнавалися установи, функцією яких було кредитування суб'єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове і розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій.[14]
Нова редакція закону, прийнята Верховною Радою України 7 грудня 2000 р., внесла суттєві корективи в регулювання банківської справи. Однією з основних причин реформування банківської справи було спрямування державної політики на уніфікацію банківських стандартів та гармонізацію національного законодавства щодо законодавства ЄС. Відповідно до ст. 2 зазначеного закону „банк – це юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб”.[15] З цього визначення випливає суть банківської діяльності та її відмітні риси, розроблені теорією банківського права.
Аналізуючи банківську діяльність, що є достатньо широким поняттям, слід розглядати й аналізувати її не відокремлено від будь-яких інших напрямів діяльності, а й як один з елементів фінансової діяльності держави. В той же час слід констатувати, що відбувся значний генезис розуміння банківської діяльності теоретиками, що викликано, в першу чергу, новими економічними умовами розвитку суспільства, в тому числі відтворенням права приватної власності та розгляду її як повноцінної форми власності поряд із державною. Якщо свого часу Є.А. Ровинський ототожнював поняття фінансових органів та кредитних установ, то сьогодні вже не виникає проблем із розділенням категорій “фінансова установа” і “кредитна організація” (про що буде йти мова нижче) як на рівні теорії банківської справи, так і на рівні законодавчого закріплення.[16]
Складний комплексний характер відносин, що виникають у сфері банківської діяльності, застосування імперативного та диспозитивного методів правового регулювання тягнуть за собою і теоретичні проблеми у дослідженні її правової природи та віднесенні до конкретної галузі права. Широкий спектр наукових теорій відносить правовідносини, що виникають у сфері банківської діяльності, і до фінансових[17], і до господарських[18], і до цивільних[19]. У той же час доцільно розглядати банківські відносини, що регулюються нормами права, саме як комплексний правовий інститут. [20]
Ринкова економіка породжує нові інститути, притаманні ринковим умовам господарювання, та змінює старі, що існували під час державної монополії. Змінюються принципи, на яких будуються взаємовідносини держави та її органів із суб`єктами господарської діяльності, забезпечується поступове впорядкування державного регулювання господарської та підприємницької діяльності. І одним з впливових напрямів формування ринкових відносин є фінансові та банківські інститути, без яких не може бути сформована інфраструктура ринкової економіки. Розвиток кредитно-фінансових інститутів впливає як на внутрішні економічні відносини (зокрема на розвиток та інвестування виробничої сфери, на ринок цінних паперів, приватизаційні процеси тощо), так і на зовнішні, бо саме через такі кредитно-фінансові інститути і здійснюється інтегрування правових й економічних структур у світову економічну систему. Зрозуміло, що надійно захищений, здоровий, прозорий і конкурентоспроможний банківський сектор необхідний для підтримки економічного зростання та надання все більшій кількості громадян і підприємств доступу до приватних капіталів. Зараз лише незначна частина інвестицій фінансується за рахунок банківських кредитів.[21]
На створення нових правових форм фінансово-кредитних інститутів впливає цілий ряд факторів: розвиток договірного права; визначення правового статусу учасників цивільних правовідносин; доступність кредитно-фінансових інститутів, зокрема банків, для всіх підприємств, організацій та населення; забезпечення поєднання приватних та державних інтересів у розвитку банківської сфери. Відповідно саме банки розглядаються як одна з головних ланок інфраструктури ринкової економіки, і саме через банки держава має можливість постійно й планомірно впливати на розвиток економіки країни. В той же час слід розуміти, що кредитно-банківська сфера є об’єктом скоєння злочинів, що набрали в останні роки значних масштабів. [22]
Держава як організація публічної влади при реалізації своїх завдань і функцій повинна мати наявні державі фінанси. Фінансове право розглядає фінансову діяльність держави як об`єктивну необхідність, яка є процесом збирання, розподілу, перерозподілу та використання централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів, що забезпечують практичне виконання функцій державою.[23] Фінанси виступають як система економічних відносин, що виражають утворення та використання фондів грошових коштів в інтересах забезпечення розширеного відтворення та задоволення інших суспільних потреб. Фінанси завжди пов`язані з використанням грошей та товарно-грошових відносин в процесі утворення, розподілу та перерозподілу сукупного суспільного продукту та національного доходу й забезпечення належного фінансового контролю.
Банківська діяльність є одним з елементів фінансової діяльності держави. І складність банківської діяльності полягає в тому, що вона охоплює обіг як державних, так і приватних фінансів, причому зв`язок між ними часто є міцним і нерозривним. Тобто, суть фінансової діяльності держави саме в банківській сфері – враховуючи закони ринкової економіки, впливати на розвиток кредитно-фінансових інститутів, сприяти отриманню ними прибутків, а завдяки цьому – підтримувати стабільність всієї кредитно-банківської системи та довіру до неї з боку населення.І в той же час – здійснювати державний вплив через банківську систему на економічний розвиток суб`єктів господарювання та впливати на зростання обсягу державних фінансів та їх подальший обіг у фінансовій сфері.[24]
Безпосередньо банківська діяльність розглядається як набір посередницьких операцій на грошовому ринку, який виконується спеціальними інститутами (банками) як виключна діяльність на підставі закону та під особливим наглядом держави. Відповідно банк – це будь-який фінансовий посередник, що виконує одну або декілька операцій, віднесених законом до банківської діяльності.
Перелік усіх банківських операцій є досить широким і налічує понад 200 видів. Така широка диверсифікація операцій дозволяє банкам зберігати клієнтів і залишатися рентабельними навіть при доволі незадовільній господарській кон'юнктурі. [25] В той же час банківські операції повинні відповідати декільком умовам: 1) вони встановлюються тільки законом; 2) вони виконуються виключно спеціальним інститутом – банком; 3) надання фінансовому посереднику статусу банку не обмежується кількістю виконуваних ним операцій.
Аналіз банківського законодавства, в тому числі й зарубіжного, свідчить, що про банківську діяльність слід говорити в тих випадках, коли банки або інші кредитні організації здійснюють ті або інші дії з фінансовими інструментами, в якості яких виступають гроші, цінні папери та валютні цінності. Обґрунтування аналізу зазначених фінансових інструментів в якості об`єкта банківської діяльності здійснюється багатьма науковцями. Можна згадати роботу О.М. Олейник “Основи банківського права”, в якій автор зазначає, що поняття грошей слід давати через аналіз і класифікацію їх функцій. Гроші можуть розглядатися як: засіб оплати товарів і послуг (засіб обігу); засіб виміру вартості (міра вартості) й засіб збереження вартості (засіб збереження); стандартний засіб відкладних платежів й одиниці розрахунку.[26]
Про банківську діяльність слід говорити тоді, коли гроші виконують функцію засобу обігу (платежу), збереження й товару (кредит), але не функції міри вартості. Гроші можуть існувати в готівковій або в безготівковій формах. Цінні папери як об'єкти банківської діяльності повинні мати грошове вираження, бути корпоративними або розрахунковими, а не товарними й мати певний мінімальний обіг. Валютні цінності повинні відповідати вимогам, що пред'являються валютним законодавством (валюта не може бути вилучена із обігу, дорогоцінні метали й каміння повинні відповідати технічному вміщенню й бути допущені до господарського обігу тощо). Зазначені три об’єкти банківських правовідносин відображають три основні сегменти фінансового ринку, на яких працюють банки та позабанківські кредитно-фінансові установи, – ринок капіталів, ринок цінних паперів (вторинний) та валютний ринок.
Європейське банківське право, характеризуючи об’єкти банківської діяльності, також зупиняється на трьох основних групах поділу:
1. Вклади та інструменти розміщення капіталу (“збереження вартості”) – безпосередньо вклади (вклади до запитання, депозитні вклади) , банківські цінні папери, сучасні конкуренти вкладам та цінним паперам: заснування колективних вкладів в обігові кошти та участь цивільних товариств по вкладах в нерухомість.