Смекни!
smekni.com

Виховання в сімї як першооснова інтелектуального розвитку особистості молодшого школяра 2 (стр. 13 из 18)

Незважаючи на те, що експериментальна ситуація створювала всі необхідні умови для усталеної розумової діяльності під час виконання системи завдань (створення мотивації, стимуляції, надання допомоги), відволікалися від роботи не лише розумово відсталі, а й досліджувані із затримкою психічного розвитку. Проте дані оцінок з усталеної розумової діяльності свідчать про більшу відмінність між групами учнів із затримкою психічного розвитку та розумово відсталими, ніж між дітьми з затримкою психічного розвитку та нормально розвинені; учні із затримкою психічного розвитку наближаються до нормально розвинених. За даними дослідження, сформованість індивідуального способу діяльності є показником вивчення інтелектуальної готовності до навчальної діяльності не тільки нормально розвинені, а й учнів з вадами розумового розвитку. Результати експерименту свідчать про таку залежність: чим вищий рівень розумового розвитку учнів, більша відповідність способу їхньої самостійної діяльності еталонному і тим менший діапазон та варіативність даних. Отже, нормально розвинені діти та із затримкою психічного розвитку менше, ніж розумово відсталі, відходять від раціональної технологічної послідовності роботи.

Результати експерименту дали змогу виявити рівні сформованості в досліджуваних індивідуального способу діяльності:

1) первинне додержання еталонного способу роботи під керівництвом педагога;

2) відходження від еталонного способу роботи як результат самостійного пошуку послідовності операцій, щоб набути особистого досвіду;

3) вторинна, самостійна орієнтація на еталонний спосіб роботи в результаті узагальнення суспільно виробленого та набутого досвіду.

Якщо говорити про цих дітей, то у них маса проблем, які невідомі дитині у нормальній сім’ї. Але через 3-4 місяці у дітей зникає почуття самотності, особливо з неблагополучних сімей, покращується сон і зникає страх перед оточуючими.

Згодом дитина вливається в колектив, стає однією із них, займає певне місце. На поставлене запитання може дати коротку відповідь, лише через 9-12 місяців – повну.

Але які б не були умови в Будинку, дітям ніколи ніхто і ніщо не замінить матір, її любов, ласку.

Ці дітки завжди почувають себе одинокими, бракує їм ласки, любові.


2.2 Ігротерапія як метод подолання педагогічної занедбаності молодшого школяра в умовах будинку-інтернату

Гра – найприродніша і найпривабливіша діяльність дітей [88, с. 3].

За даними Н.І. Уткіної [76, с.5], діти 3-5 років отримують задоволення від процесу гри, а в 5-6 років – не лише від процесу, а й від результату. Тому важливо дати відчути школяреві радість успіху, перемоги. «Від успіху й до успіху – в цьому й полягає розумове виховання дитини», – зазначав В. Сухомлинський [72, c. 512].

Тому у «проблемних» дітей основною пізнавальною діяльністю залишається гра. Василь Олександрович Сухомлинський називав гру величезним світлим вікном, через яке в світ дитини вливається живильний потік уявлень, понять про навколишній світ. Найперша цінність гри у тому, що в ній дитина легко засвоює те, до чого в інших умовах довелося б докласти значних зусиль.

Всі психічні процеси і явища пов’язані із іншими віковими особливостями і обумовлюють необхідність використання гри при розумовій діяльності. Відомий педагог Ш. Амонашвілі зазначив: «… за будь-якого рівня знань вони залишаються дітьми, для яких гра – зміст життя»[4, с.44].

Ігротерапія розглядається як засіб динамічної корекції розбалансованої емоційно-вольової, комунікативної й опорно-рухової сфер дітей дошкільного і молодшого шкільного віку. Доцільність використання ігротерапії в організації тривалого відбудовного періоду для поліпшення самопочуття дітей із наведеними медико-психологічними показниками в зазначених сферах обумовлена: по-перше, тим, що гра для них залишається найбільш основним і органічним видом діяльності й спілкування, по-друге, тут представлена єдність психологічної природи гри і спілкування, по-третє, у грі дитина може вільно виражати себе, звільниться від напруги і повсякденного життя. Нарешті, ігротерапія представляє унікальний досвід для соціального і психологічного розвитку дитини, відкриваючи йому можливість для вступу до значимого особистісного зв’язку і з вихователем, педагогом та батьками.

За допомогою гри у дитини формуються довільні психічні процеси: довільна увага і пам’ять, уява – переходу дитини до мислення в плані уявлень, розвитку знакової функції мови, удосконалення опорно-рухової активності, рефлексивного мислення дитини.

У ігротерапії виділяють три основні функції:

1. Ігротерапія необхідна для корекційно-розвивальної взаємодії дорослого з дітьми.

2.Ігтерапія має сприяти формуванню системи міжособистісних стосунків дітей.

3. Ігротерапія допомагає формуванню довіри між педагогом тих дітей, що мають потребу в психологічній корекції.

Розрізняють дві форми ігротерапії, які є специфічними щодо функцій і ролей дорослого наставника у грі:

а) спрямована – вона поділяється на такі різновиди (директивна ігротерапія): ляльковий гурток, сюжетно-рольові ігри, пізнавальні ігри. Ці форми можуть з’єднуватися також з іншими видами мистецтва – музичною ігровою імпровізацією, іграми-танцями, іграми-театралізацією.

б) неспрямована – вона не поділяється на різні види. Вона спрямована на вираження свого «Я», на вираження самопочуття, дозволяє дитині розкрити свій внутрішній світ.

Недирективна (неспрямована) ігротерапія дозволяє розв’язати такі задачі:

а) розширити коло самовираження дитини;

б) досягнути саморегуляції дитини, а також емоційної стійкості;

в) внести корективи у систему «дитина – дорослий» (робота на взаємо).

Проводячи заняття, спілкуючись і працюючи з дітьми в групі і поза нею, можна виділити такі показники ігротерапії:

суттєве поліпшення емоційного самопочуття;

позитивні зміни особистості;

позитивну динаміку інтелектуального розвитку.

Уява у молодших школярів, надзвичайно бурхлива, яскрава, із характерними рисами некерованості. У процесі навчання вона поступово розвивається, зокрема, вдосконалюється відтворювальна уява, яка стає реалістичнішою та керованішою.

Інтенсивно формується і творча уява. На основі попереднього досвіду виникають нові образи, від простого довільного комбінування уявлень діти поступово переходять до логічно обґрунтованої побудови нових образів.

Зростає швидкість утворення образів, фантазії, а також вимогливість дітей до витворів власної уяви.

Тому не дивно, що діти молодшого шкільного віку люблять казки. В казках вони можуть відчути де добро, де зло. Із «героями» їм цікаво мандрувати, вивчати новий матеріал.

Ігротерапія – це метод терапевтичного впливу на дітей і на дорослих за допомогою гри. В основі різних методик, конкретизують поняття «ігротерапія», є великий вплив гри на розвиток особистості. Гра знімає напруження й тривогу, страх перед присутніми, підвищує самооцінку, дозволяє перевірити себе у різних життєвих ситуаціях [37, с. 126].

Характерною особливістю гри є її двоплановість [37, с. 126]:

Учасник гри виконує реальне завдання, яке потребує дій, пов’язаних з повним виконанням конкретних, часто нестандартних завдань.

Ряд моментів цієї дійсності носить умовний характер, що дозволяє відволіктися від реальної ситуації із її багаточисельними обставинами.

За допомогою гри між дорослими і дітьми досягається позитивний емоційний контакт. Гра корегує зниження негативних емоцій, страхів, невпевненості у собі, розширює здібності дітей, збільшує діапазон доступних дитині дій з предметами.

Структуру дитячої гри створюють ролі, взяті на себе учасниками гри; ігрове використання предметів – заміна реальних предметів ігровими (умовними); реальні стосунки між учасниками.

Одиницею гри і центральним моментом є роль.

Ігрова терапія передбачає взаємозв’язок дорослого з дитиною на особистих умовах останньої.

Ігрова терапія виявилася ефективною при роботі з дітьми різних діагностичних категорій за винятком повного аутизму і неконтактної шизофренії. Вона ефективна як допомога при агресивності поведінки; як засіб покращення емоційного стану дітей після розлучення батьків; потерпілих від насильства і покинутих дітей; зниження страхів; стресу і тривоги; при корекції успішності дітей із відставанням у навчанні; із розумово-відсталими дітьми; з дітьми із затримкою психічного розвитку тощо.

Початок ігрової терапії було покладено у 20-і роки ХХ століття в роботах М. Кляйн (1922), А. Фрейд (1921), Г. Гуг-Гельмут (1926).

Ігротерапію одною із перших стала використовувати Анна Фрейд у роботі із дітьми, які пережили бомбування Лондона під час Другої світової війни. Якщо дитина мала можливість висловити в грі свої переживання, то вона переборювала свої страхи, а пережите не перетворювалося у психологічну травму.

А. Фрейд встановила, що гра є важливим фактор встановлення емоційного контакту з дитиною і, за допомогою якого, дитина відчуває себе вільною. Отже, А. Фрейд працювала з дітьми з порушеною психікою, з дітьми з цілим «букетом» страхів. Діти, які виховуються у неблагополучних сім’ях, мають подібні психічні проблеми, велику «кількість» страхів, тому її надбання в ігротерапії, можна використовувати в практиці з дітьми із будинку-інтернату.

М. Кляйн вважає, що гра є символічною діяльністю, за допомогою якої дитина вільно себе виражає у діях. В ролях, які грає дитина, в ігровій діяльності, і прихований певний символічний смисл [37, с. 130].

Гра є єдиним видом діяльності, де дитина є вільною від зовнішніх проблем суспільства. У 1919 році М. Кляйн стала використовувати ігрову техніку при роботі з дітьми молодших 6-и років. Вона вважала, що дитяча гра і створена на її основі, ігрова терапія, дозволяє проникнути у дитячу свідомість. Термін «ігрова терапія» був запропонований саме Мелані Кляйн.