Смекни!
smekni.com

Система соціального захисту в Україні (стр. 5 из 23)

В умовах соціально-ринкової трансформації держава має виступити соціальним амортизатором перетворень і одночасно проводити активну соціальну політику на нових, адекватних рин­ковим вимогам засадах.

Соціальні амортизатори — це механізми соціального захисту. Їх призначення:

¨ нівелювання дестабілізуючих наслідків ринкової економіки;

¨ пом’якшення соціальної напруги;

¨ забезпечення м’якої адаптації суспільних структур.

Підвищення ролі соціальних амортизаторів має місце на етапах:

- системної, соціально-економічної трансформації;

- структурної перебудови;

- виходу на новий щабель економічного розвитку;

- переходу до нового рівня цивілізації.[35]

-

Джерело: Скуратівський В.А., Палій О.М. Основи соціальної політики: Навч. посіб. – К.: МАУП, 2002. – С. 33.

Рис. 1.5. Етапи формування та реалізації соціальної політики

Цілі соціальної політики перехідного періоду:

- наповнення реформ соціальним змістом;

- розвиток демократії, забезпечення прав і свобод, формуван­ня громадянського суспільства;

- активізація соціальної ролі держави, відпрацювання меха­нізму взаємодії держави і суспільства в соціальній сфері;

- забезпечення гідних і безпечних умов життя та праці, зро­стання добробуту громадян;

- створення кожній людині можливостей реалізувати її здібності, одержувати доход відповідно до результатів праці, ком­петентності, таланту;

- стимулювання мотивації до трудової та підприємницької діяльності, становлення середнього класу;

- забезпечення відтворення населення, оптимізація ситуації на ринку праці;

- гармонізація відносин між різними соціальними групами, формування почуття соціальної солідарності.

1.3. Проблема соціального захисту

в концепціях провідних економічних школах.

Економічна наука має глибокі історичні корені. Система соціального захисту населення розглядалася з давніх давен і мала вагомий вплив на розвиток держави.

У різні часи в різних країнах по-різному визначали роль держави у забезпеченні добробуту її громадян, тобто у забезпечені соціальної функції держави. Центральною постатю старокитайської економічної суспільної і філософської думки є Конфуцій (551-479 pp. до н. е.) У своїх поглядах обґрунтував необхідність державного захисту благополуччя родової знаті всіх «Вищестоящих».

Держава, на думку Конфуція, повинна копіювати сімю. Розглядав сім'ю як модель держави. Керівник, правитель — «бать­ко народу»; підлеглі, народ - «його діти». Він зобов'язаний піклуватися про їх добробут, наставляти та виховувати (у китайській мові слово "держава" склада­ється з двох ієрогліфів: "го" — держава і "цзя" — сім'я, держава-сім'я)[36].

Але вже в IV-III ст. до н. е. в Китаї виникла проти­лежна течія політичної думки — легізм, представники якої обстоювали ідею, що держава повинна забезпечувати інтереси правителя, а не його підданих. Народ — засіб у руках правителя, а не мета його політики. Засновник легізму Шан Яна (390-338 pp. до н. е.) стверджував: "Слаб­кий народ— міцна держава, міцна дер­жава — слабкий народ. Ослаблення на­роду— головне завдання держави".

У Давній Греції основною формою соці­ально-економічної і політичної організа­ції суспільного життя був поліс (polis) — місто-держава. Державні й суспільні справи в ньому називали "політикою" (від грец. politika— справи держави, су­спільства). Термін "політика" пов'язу­ють з назвою трактату Аристотеля (384-322 pp. до н. е.) "Політика", в якому він розглядав основи організації та діяльно­сті держави і політичної влади. Аристо­тель вважав, що мета політики — забез­печення "найбільшого добробуту" гро­мадян поліса.

Окремі види соціальних програм, що реалізовувалися церквою і місцевими урядами, існували в різні часи у багатьох країнах. У Київській Русі князь Володимир Статутом (996) дору­чив духовенству громадську опіку, об'­єктами якої були "старі жінки, удовиці... прочанки, старці... лікарні і їхні лікарі, пустельники, богомільниці". Статутом було визначено обов'язок сплачувати де­сятину доходу на утримання монастирів, церков, богаділень, лікарень і будинків для подорожніх. Окрім того, засновува­лися училища для дітей шляхетних, серед­нього стану та бідних, богадільні та бу­динки для подорожніх. Ці перші кроки державної регламентації були пов'язані з християнськими уявленнями про Існуван­ня людини в громаді. Тому увага переду­сім зверталася на сирітство, бідність, ін­валідність. У XIII ст. у м. Дубровнику було проголошено програму страхуван­ня здоров'я способом внесків.

Кінець XVII — початок XVIII ст. позначений виникненням класичного ліберально-де­мократичного напряму політичної дум­ки, біля витоків якого стояв англієць Джон Локк (1631-1740). Основні ідеї цьо­го напряму такі: мета держави — захи­щати та зберігати власність членів сус­пільства, їх безпеку, захищати основні права людини, її особисті інтереси та ін­дивідуальні свободи. Що за своєю суттю є близьктм до теперішнього поняття соціального захисту населення.[37]

В Україні у козаків на початку XVIII ст. існувала форма компенсації за виробничі травми, церкви протягом багатьох століть підтримували школи для дітей бідняків. У Росії напри­кінці XVIII ст. починає оформлюватися державна структура допомоги. У бага­тьох губерніях було видано накази про громадську опіку здійснювану місцеви­ми закладами підтримки та захисту, роз­вивалося світське законодавство у сфері громадської опіки та приватної благо­дійності. Місцеві уряди в країнах Євро­пи та їх колоніях організовували програ­ми допомоги бідним та елементарного догляду за здоров'ям.

У XIX — на почат­ку XX ст. на території Російської імперії хоч і здійснювалися певні державні захо­ди стосовно окремих категорій громадян або окремих випадків, зокрема стосовно сімей, що постраждали внаслідок війни 1812 року або пожежі, це більше скида­лося на державну благодійність, оскіль­ки в чинному законодавстві того часу, зокрема у Статуті про громадську опіку (Устав общественного призрения), не ви­значалися ні категорії осіб, над якими повинна встановлюватися громадська опіка, ні її межі. Соціальна допомога переважно організовувалася за територі­альним принципом. Основні інститути громадської опіки знаходилися при зем­ських, сільських, міських, церковнопара­фіяльних територіальних одиницях. Це були автономні системи допомоги, знач­ною мірою відмінні в різних губерніях. Напр., у Чернігівському губернському земстві обов'язкова громадська опіка здійснювалася стосовно: 1) душевнохво­рих; 2) нужденних, які не мали змоги прогодувати себе заробітком через ма-лолітство, старість або хворобу і були покинуті родичами (підкидьків, сиріт, хворих, калік, хроніків і престарілих); 3) сімей, які потерпали внаслідок хворо­би годувальника; 4) алкоголіків.

Одеське міське громадське управління наполяга­ло на заснуванні робітних будинків з примусовою працею для жебраків і не­роб, які прямували у великі міста, але водночас визнавало за необхідне опіку розумово неповноцінних та епілептиків.

Київське губернське земство висловлю­валося проти обов'язкової опіки, поси­лаючись на брак земських коштів і нате, що встановлення таких обов'язків галь­муватиме діяльність органів громадської опіки.

У Німеччині та Великобританії уXIX ст. прикладами державноговтру­чання були заходи з охорони здоров'я,державні освітні заходи, прийняття зако­ну про бідність. Намір створити у другійполовині XIX ст. соціальний захист чимало авторів приписують Бісмарку. Багато інших країн Європи, в т. ч. скандинавських, звернули на цю проблемупильну увагу. На межі ХІХ-ХХ ст. виник­ли перші теоретичні концепції соціального захисту. А поступово було обґрунтовано теоретично, що соціальна політики – його складова. Було створено Союз соціальної політики (м. Ейзенах, Німеччина),члени якого виступали за соціальні реформи, проголошуючи основними ціля­ми соціальної політики поліпшення умовжиття людей і запобігання революцій­ним потрясінням. У літературі наголошується, що формування соціальної по­літики було зумовлене необхідністю до­лати соціальні наслідки проблем, якісупроводжували пізню стадію промисло­вої революції та розвиток економіки:тривалі економічні спади, голод, популя­ційні переміщення, етнічні та національ­ні конфлікти, існування дитячої праці,неконтрольовані спалахи інфекційниххвороб, а також війни, жертви і вдовияких потребували організованого догля­ду і компенсації за втрачене здоров'я,економічної підтримки. На початку XX ст. безробіття, спричинене економіч­ними спадами, виробничий травматизм прискорили створення робітничих орга- нізацій для самозахисту від загрози без­робіття, хвороб і експлуатації. Серед перших форм соціального захисту і про­грам, запроваджених у першій половині XX ст., — пільги для травмованих працівників, удів і старих людей, базові рівні захисту умов праці та колективні про­грами компенсації травмованим робіт­никам або їхнім сім'ям. Нерідко програми соціального страхування робітників впроваджувалися з ініціативи працедав­ців, які під час судових розглядів прагну­ли зменшити свою відповідальність за поранення чи смерть робітника на робо­чому місці. Однак ці програми були обмежені й значною мірою відмінні в різних країнах і професійних групах.

Розвиток соціальної політики пов'язаний з переходом від окремих актівдер­жавної та громадської благодійної допо­моги нижчим прошаркам населення до вироблення загальнодержавних і місце­вих систем соціальної допомоги. Більшість дослідників соціальної політики часом її виникнення вважає XX ст. — початок більш-менш регулярної діяльнос­ті уряду щодо забезпечення захисту своїх громадян і створення системи соціально­го захисту, яка б охоплювала програми захисту різноманітних груп населення від різних ризиків. Кардинальними поді­ями в історії соціальної політики стали Велика депресія 1930-х і Друга світова війна. Депресія показала недосконалість тогочасних обмежених програм страху­вання від безробіття. Місцеві програми соціальної допомоги також не забезпечу­вали гарантії прибутків. До кінця 30-х країни, які не мали програм страхування безробіття, розглянули можливість їх за­провадження або включення до програм соціального захисту. Поширювалися по­гляди щодо підвищення ролі уряду в за­безпеченні соціального захисту. Популяр­ним був соціальний захист як концепція, що охоплює всі програми гарантії при­бутків, так само, як і страхування здо­ров'я. Одні із перших прикладів його застосування — Акт про соціальний за­хист (1935) у США, законодавство про соціальний захист у Новій Зеландії (1938). Істотний внесок у становлення та розви­ток державної соціальної політики вніс В. Беверідж.[38] У 1942р. він, як Голова Комітету соціального страхування та со­юзних служб, запропонував запровадити у Великобританії систему соціального захисту, яка б передбачала страхування безробіття, непрацездатності, пенсій піс­ля виходу у відставку, медичної допомо­ги, видатків на поховання, грошової до­помоги матерям, удовам і розлученим, а також дітям. Йшлося про те, що внески на соціальне страхування повинні спла­чувати працівники, працедавці, самозайняті особи і безробітні, а допомога на ді­тей має виплачуватись із загальних річних доходів, що означатиме визнання суспільної відповідальності за їх добробут. Рекомендації також охоплювали на­ціональну службу здоров'я і програми реабілітації. Протягом трьох повоєнних років ці пропозиції було закріплено законодавче, попри те, що рівень виплат не досягав рекомендованої суми, визна­ченої як прожитковий мінімум. Саміпропозиції Беверіджа було покладено в основу ідеї "держави загального добро­буту" (Welfare State), згідно з якою "над людиною має бути встановлена опіка від колиски до труни". "Держава загально­го добробуту" — не лише термін, який визначає спосіб організації системи, а й нормативне поняття. Це ідеал, де отри­мання послуг є правом кожного грома­дянина. У Великобританії розуміння цього прийшло через контраст із Зако­ном про бідність (1834), який надавав підтримку тільки найбіднішим.[39]