№ 11. Етика "живого" і "мертвого"
Любов до Бога має бути безмежно великою, відвертою, сповненою прощення. Кожна людина також заслуговує на любов, адже вона є головним утіленням Всевишнього на землі. Особливого значення Жива етика надає вивченню сил природи та їхнього впливу на людину. Природа тлумачиться як синонім Абсолюту, серце гармонії й радості. Центральною ідеєю Живої етики є ідея визначення свого місця у процесі протиборства нового й старого світів, великого двобою сил світла й темряви. Її прихильники вважають, що допомогти в цьому зможе тільки "жива" етика на противагу етиці "мертвій", закостенілій. Аби жити за законами Живої етики, необхідно позбутись усіх негативних рис та звичок (неосвіченості, страху, брехні, лицемірства, користолюбства, пияцтва, паління та сварливості); дотримуватись основоположного принципу — любові як джерела гармонійного розвитку світу; відмовитися від багатьох надмірностей і присвятити своє життя праці заради Світла. Умовою досягнення Світла є духовність, основним компонентом якої є творча праця й радість від неї.
№ 12. Структура етики
1. Емпірична, або описова етика, яка описує, констатує та аналізує вдачу, звичаї, моральні чесноти представників різних народів і народностей, соціальних груп і прошарків, різних спільнот, які й складають моральні стосунки у суспільстві на різних етапах його розвитку.
2. Загальна теорія моралі, або філософські проблеми етики, де мова йде про походження моралі, її сутність, структуру, специфіку, співвідношення моральної необхідності, свободи і відповідальності, моральні аспекти сенсу життя тощо.
3. Нормативна етика як зведення вимог, приписів суспільства і стереотипів поведінки особистості, її моральних якостей, які відповідають суспільним моральним нормам.
4. Теорія морального виховання, або педагогічна етика, яка забезпечує засвоєння індивідами встановлених моральних зразків поведінки.
5. Професійна етика, яка покликана описати й обґрунтувати особливості моралі різних професійних груп, виходячи зі специфіки їхньої діяльності.
6. Історія етичної думки, яка демонструє, як утворюється коло етичних проблем, як змінювались способи постановки проблем, підходи до їх вирішення, як поглиблювалось розуміння природи моралі, її призначення і функції у житті суспільства, а також закономірностей її розвитку і функціонування.
Вона охоплює такі порівняно самостійні галузі дослідження:
• Нормативна етика – ставляться та розв’язуються питання сутності добра і зла, сенсу життя, призначення людини, обґрунтовуються певні моральні принципи й норми;
• Етична аксіологія – розглядає філософські питання моральних цінностей, мету етики та вивчає структуру моральної свідомості;
• Дескриптивна етика, чи соціологія моралі – здійснює конкретно-соціологічний аналіз моралі певної епохи, визначає звичаї, традиції, логіку моральної мови, характерні для відомого історичного часу або соціуму;
• Історія етики й історія моралі – перша з них вивчає історичний розвиток етичної думки, а друга – еволюцію моралі яка була, притаманна певній історичній епосі, суспільному прошаркові чи конкретному етносу.
Крім етики мораль вивчають й ін. соц. науки: філософія, психологія, педагогіка, соціологія, юриспруденція тощо. Не плідно: розглядати етику як частину психології чи соціології або зовсім відокремити від цих дисциплін. Доцільно: взаємодія етики з психологією, юриспруденцією та ін. соц. науками. (Етика вивч. Всю сферу моралі як єдиний духовно-практичний комплекс, соц. науки виділяють окремі специфічні аспекти етич. життя суспільства. Взаємодія, взаємопроникнення, взаємозбагачення – ефективний розвиток етики й ін. дисциплін: використ. поняття етики в ін. науках та їх поняття в етиці, спираються на знання один одного).
Условно можно выделить несколько предметных направлений исследования морали, которые ассоциируются с а) собственно философской этикой, или метаэтикой, б) нормативной этикой, в) прикладной этикой.
№ 13. Основні функції етики
Сучасне етичне знання міститьтакі змістовні блоки:
1) емпіричну (описову) етику, яка констатує та аналізує норови, звичаї, моральні чесноти представників різних народів, соціальних груп і верств;
2) загальну теорію моралі – власне, філософію моралі, яка створює та обґрунтовує певний категоріальний апарат для розуміння морального аспекту життя, з’ясовує специфіку та структуру моралі, вирішує проблему її походження, співвідношення моральної необхідності, свободи і відповідальності тощо;
3) нормативну етику – зведення вимог, приписів суспільства і стереотипів поведінки особистості, її моральних якостей, які відповідають суспільним моральним нормам;
4) теорію морального виховання (педагогічну етику), яка забезпечує засвоєння індивідами встановлених моральних зразків поведінки, та професійну етику, яка описує та обґрунтовує особливості моральних вимог під час професійної діяльності та спілкування для різних професійних груп (медична етика, етика вчителя, етика діяльності фахівців інженерних та комп’ютерних професій тощо);
5) деякі дослідники виокремлюють як особливу складову етичного знання історію етичної думки, яка є важливою складовою філософії моралі, тому що вивчає і демонструє, як утворювалося коло етичних проблем, як змінювалися способи їх вирішення, допомагає зрозуміти закономірності розвитку і функціонування моралі, виявити історичну типологію моралі.
Згідно з цією структурою, головними функціями етики є:
1) функція описання,
2) функція пояснювання та
3) ціннісно-орієнтаційна (або нормативно-імперативна), які інтегруються у функції вироблення етичних знань на усіх структурних рівнях.
Іншими словами, етика, по-перше, описує мораль, по-друге, пояснює та обґрунтовує мораль, по-третє, вчить моралі.
Функції етики реалізуються в їх єдності, тому що завданнями етики є не лише вирізнення моральної складової з різноманітних форм людської діяльності, визначення й описання реальних звичаїв, мотивів поведінки, але й формулювання моральних норм, принципів, чому присвячена майже уся нормативна частина етичного знання.
№ 14. Поняття "мораль", її зміст та структура
Історія поняття "етика" ніби повторилася у розвитку римської культури: приблизним латинським аналогом слова "ethos" є слово "mos" ("morеs"). Давньоримські філософи, безпосередньо посилаючись на Арістотеля, ввели в літературу прикметник "moralis", який позначав "належне до характеру, звичаю", від чого пізніше було створене поняття "moralitas" – "мораль".
Таким чином, за етимологією давньогрецьке "етика" та давньоримське "мораль" майже співпадають, але у подальшому історико-культурному розвитку зміст цих двох понять набув відмінностей: "етика" – це теорія, вчення, розділ філософії, "мораль" – це живе явище культури, яке вивчається етикою.
Моральна сфера людського життя є чи не найскладнішою, оскільки поняттям "мораль" охоплюються такі його аспекти, як:
– правила, які регулюють людську поведінку, зокрема, міжособистісні та професійні стосунки;
– безпосереднє індивідуальне та групове вираження людяності – піклування про людину;
– особливу сферу ціннісного буття людини;
– засіб обслуговування людської діяльності;
– засіб з'ясування сенсу існування і сфери самореалізації;
– форму духовно-практичного опанування світу – форму суспільної свідомості, або духовного життя суспільства;
– форму самосвідомості людини.
"Етика" на побутовому рівні частіше за все розуміється як "мудрість життя"; за часів Арістотеля етика, частіше за все, синонімізується з практичною філософією.
В останні роки поняття "мораль" ніби зменшило свою визначеність й актуальність, але можна стверджувати, що чим більше суспільство і люди втрачають у своєму духовному житті, тим більш особистим і потаємним стає для людини те, що охоплюється поняттям моралі.
З'ясування сутності моралі, її специфіки, функцій, структури може здійснюватися з різних світоглядних та методологічних позицій, перш за все, пов’язаних з тлумаченням виникнення людини, в залежності від чого прийнято говорити про релігійні, натуралістичні, соціально-історичні концепції моралі.
У релігійних концепціях мораль тлумачиться як те, що дано самим Богом, підкреслюється її універсальний, загальнолюдський характер, – тобто "єдина мораль" поширюється на всіх людей без винятку: всі є рівними перед її вимогами, які є обов’язковими для усіх. Релігійна етика наповнює мораль високим духовним змістом, захищає її від спрощення, утилітарності. Однак релігійні концепції виносять витоки моралі за межі суспільства й недооцінюють значення особистості у становленні моральної свідомості. Більш того, різні релігійні системи створили різні – за змістом та вагою – системи моральних цінностей, які й досі тією чи іншою мірою заперечують одна одну (наприклад, в ісламській моралі одна з найвищих чеснот та обов’язків мусульманина полягає у знищенні "невірних", за що пропонується майже миттєвий "рай", але християнська мораль заснована на протилежному принципі – непротивлення злу насильством: заповідь "люби ворога свого").
Натуралістична етика шукає витоки моралі у світі природи, у "біологічній" природі людини; провідні ідеї натуралістичної етики висловлені у творах діячів Просвітництва (Т. Гоббса, Б. Мандевіля, К.А. Гельвеція), пізніше – у творах Ч. Дарвіна, Г. Спенсера, П. Кропоткіна, 3. Фрейда, К.-Г. Юнга, В. Ефроїмсона, П. Симонова та ін. Згідно з цією позицією, поява моралі тлумачиться як закономірна фаза у процесі еволюції тваринного світу, тобто абсолютизується значення біологічного чинника у виникненні моралі. Сутність моралі тут вбачається, врешті-решт, в інстинктах самозбереження та продовження роду (виду).