№ 90. К. Войтила про засади етики /"Основи етики"
К.Войтили "Про особливість етики":
1. Релігійна етика (як і релігійна мораль) починається тоді, коли ми усвідомлюємо цільність людського існування, хтось може побачити у цьому відчудження (з позиції монізму чи матеріалізму) – це дуалістична категорія буття.
2. Мораль віруючого інша: "Хто, не відмовить іншій людині, той не відмовить Богу"
3. розрізняє мораль і етику. Наука про мораль не визначає, що добро, а що є зло – вона досліджує факти морального життя – індуктивним методом. Має описовий характер, тобто бере вже існуючі моральні норми і встановлює, що в даному суспільстві чи в історичній епосі вважали добром чи злом.
4. Етика підходить до морального життя не з описової, а з нормативної точки зору, визначає, що таке добро чи зло, судить про це і ці судження обґрунтовує.
Існує ще і наукова етика – це такка етика, де питання про сенс життя пов’язано з проблемою людського буття (філософією буття).
5. Перед етикою стоять такі головні проблеми:
а) проблема безкорисливості, проти звинуваченя християн у корисливості – мати щось від Бога за добрі справи. Єдина користь – це справедливість.
б) проблема провини і кари – це показник справедливості, яка лише є частиною усього тлумачення етично-моральних засад, здійснюється на очах увсіх, а загалом в глибині винної душі.
В) етика – наука про щастя, тому, що вона є нормативна наука. Це мета природи.
№ 91. Особливості, етичного пізнання за працею М.Бердяєва "Про призначення людини"
Етичне пізнання – зміна життя на краще. Пізнаючий має мати моральний досвід над людиною – від нижчого до вищого, людина має стати творцем.
1. Етика – це межа розрізнення добра і зла.
Етика повинна бути не лише теоретичною, але й практичною, вона повинна закликати не лише до засвоєння цінностей, але й до переоцінки цінностей.
2. Етика повинна розкривати чисту совість – критика чистої совісті ("чиста совість – це совість, яка відсутня").
3. Етика є аксіологією(вчення про смисли і цінності) – не дані пасивно-обєктивного, а вони творяться до верховної цінності. Етика має справу з реальними моральними енергіями.
4. Етика є завершальною частиною філософії духа і свободи (подавлена соціологією), в ній жнуться плоди філософії життя – завершальна частина філософії(практичне знання) .
5. Етика християнська єнерідко ототожнюється з сотеріологією, вона є вченням про творчі цінності і творчу енергію людини. Людина не є лише тою істотою, що спасається, але й істотою, що творить
6. Етика не є кодифікаціею традиційних моральних норм і оцінок.
7. Етика є дерзновіння творчих оцінок. (база ризику)
8. Проблема пізнання зі всіх родів пізнання етичне є найбільш безстрашним і найбільш гірким.
9. В основі етики лежить моральний досвід.
№ 92. Психоаналіз і етика Е. Фромма /"Людина для самої себе"
Як метод психотерапії і психологічне вчення психоаналіз постав на противагу класичній психології, що була зосереджена на дослідженні свідомості, ототожнювала свідомість і психіку.
Психоаналіз — авангардна теорія, зосереджена на дослідженні психічного несвідомого (несвідомих психічних процесів і мотивацій).
Цю теорію заснував З. Фройд. Його аналіз несвідомого сформував нову основу для психологічної інтерпретації людини, стимулював нетрадиційні пошуки в культурології, філософії, мистецтві. Він справив значний вплив і на розвиток етики.
Етика З. Фройда вибудовувалася на положенні про вроджені психічні комплекси людини. Структуру і мотиви поведінки індивіда він виводив з його несвідомих, передусім сексуальних (лібідо), потягів. Первинним елементом внутрішнього світу людини філософ вважав несвідоме (Воно), що діє як неспрямована енергія, устремління і набуває спрямування у "принципі втіхи". У чоловіків це проявляється в суперечливому комплексі сексуальних потягів до матері й агресивних імпульсах у ставленні до батька ("комплекс Едіпа"). Властиві такі потяги й жіночій статі ("комплекс Електри"). Вони домінували ще у бутті первісної людини. Однак суспільство розвивається, виникають моральні норми поведінки, які обмежують і пригнічують відкриті прояви несвідомих потягів, тому в свідомості людини ще на ранніх етапах суспільного розвитку розвивається і передається спадково особлива інстанція ("Ідеал-Я"), що є результатом засвоєння індивідом моральних норм. За З. Фройдом, будь-яка цивілізація ворожа людині, оскільки зумовлює придушення її потягів, наслідком чого є перетворення (сублімація) психічної енергії на різноманітні види культурної діяльності. Потяги, які не сублімувалися, проявляються у формі психічних хвороб й аморальних вчинків людей.
Психоаналіз як конкретна теорія і метод психотерапії суттєво відрізняється від фройдизму, який підніс положення психоаналізу на рівень філософсько-антропологічних принципів.
Фройдизм — сукупність шкіл, представники яких витлумачували різноманітні процеси і явища, що стосуються людини і суспільства, на основі психоаналізу.
У лоні фройдизму виокремилися такі напрями, як аналітична психологія (цюріхська школа), започаткована К.-Г. Юнгом, а також психологія особистості (індивідуальна психологія), репрезентована австрійським психіатром Альфредом Адлером (1870—1937).
Будучи одним із прибічників психоаналізу, А. Адлер сформував власну школу індивідуальної психології. Як і З. Фройд, він визнавав визначальну роль у психіці потягів і несвідомого, вважаючи, однак, що потяги мають соціальне спрямування.
Центральним у концепції А. Адлера є принцип компенсації, згідно з яким основа людської діяльності — прагнення до особистої переваги (вищості), яка реалізується завдяки механізму компенсації, спричиненого тілесною слабкістю або іншою слабкістю первинного почуття неповноцінності. Цей механізм є центром формування особистості, детермінує її психіку. Зміст прагнення до особистої вищості, способи реалізації його створюють специфічний для кожної людини "життєвий стиль".
Визнаючи важливість культурних і соціальних факторів у моральній сфері буття людини, А. Адлер критикував фройдизм за перебільшення ролі сексуальності й підсвідомого в детермінації її поведінки.
К.-Г. Юнг звільнив психологічну теорію від сексуального підходу, витлумачив поняття "лібідо" як психічну енергію. Його теорія значну роль відводила духовності. Великі життєві проблеми він намагався пояснювати дією колективного несвідомого (архетипів), що психологічно концентрувало віковий колективний досвід. На його погляд, усі глибокі переживання, високі психологічні напруги, людські вчинки зумовлені дією цієї сили (архетипів), яка за розвиненої самосвідомості людини забезпечує перетворення несвідомого на усвідомлене.
Учення К.-Г. Юнга налаштовує людину на самоаналіз, пропонує систему орієнтації людського існування, за якою однаково значущими є свідоме і несвідоме. Його етичні принципи значною мірою заперечували етику З. Фройда, яка, орієнтуючись на традиційну (аскетичну) мораль, розводила добро і зло на різні полюси. Етика К.-Г. Юнга обстоює психологічну цілісність протилежностей, що передбачає відмову від аскетизму.
На основі фройдизму сформувався неофройдизм, який, зберігши властиву психоаналізу логіку міркувань, відмовився бачити у поведінці людини сексуальні мотиви. Одним із найталановитіших представників неофройдизму був Е. Фромм, який досліджував взаємозв'язки психіки, поведінки індивіда із соціальною структурою суспільства.
Автор концепції "гуманістичного психоаналізу", на якій ґрунтується "гуманістична етика", Е. Фромм критикував класичний психоаналіз за відокремлення психології від етики, ігнорування моральних норм як організуючого начала життєдіяльності людини. Проблема неврозів, на його погляд, перебуває у нерозривному зв'язку з етикою, оскільки "кожний невроз становить собою моральну проблему", і нерідко зумовлений моральними конфліктами. Розглядаючи різні етичні концепції ("Етика гуманістична й етика авторитарна", "Етика суб'єктивістська і етика об'єктивістська"), Е. Фромм не поділяв думку, згідно з якою людина від природи є доброю або злою. Ототожнення моральних і соціальних норм, за його переконаннями, спричинює відчуження людини, а зведення моралі до біологічних процесів ігнорує наявність у ній людського начала. Сповнений егоїзмом і насиллям світ потребує гуманістичної моралі і гуманістичної етики, які б обстоювали особистість, сприяли утвердженню її в усіх сферах життя, забезпечували гуманні стосунки між людьми на засадах уселюдської любові.
Оздоровити суспільство, на думку Е. Фромма, можна шляхом морального удосконалення людини, її індивідуального самопрозріння, яке досягається завдяки використанню методів гуманістичного психоаналізу.
Попри утопічність багатьох висновків, репрезентований Е. Фроммом неофройдизм збагатив розуміння людини як носія суспільних відносин, започаткував нові аспекти дослідження її як особистості.
Якщо ми не відмовляємося, як це робить етичний релятивізм, від пошуку об'єктивно правильних норм поведінки, який критерій для таких норм можемо ми знайти? Вид критерію залежить від типу етичної системи, норми якої ми досліджуємо. За необхідності критерії авторитарної етики істотно відрізняються від критеріїв етики гуманістичної.
У авторитарної етики авторитет визначає, в чому благо людини, і він же встановлює закони і норми поведінки; в гуманістичної етики людина сама і творець норм, і їх виконавець, він їх створює, він їх регулює і він їх дотримується.
Використання терміну "авторитарний" з необхідністю вимагає прояснити поняття авторитету. З цим поняттям пов'язана величезна плутанина, оскільки широко поширена думка, ніби ми стоїмо перед альтернативою: диктаторський, ірраціональний авторитет або взагалі ніякого авторитету. Але ця альтернатива помилкова. Реальна ж проблема в тому, який вид авторитету слід нам визнати. Говорячи про авторитет, чи маємо ми на увазі раціональний авторитет або ірраціональний? Раціональний авторитет має своїм джерелом компетентність. Людина, чий авторитет поважається, компетентно справляється із завданням, покладеним на нього тими, хто йому довіряє. Йому не потрібно залякувати їх або збуджувати в них захоплення його магічними властивостями; до того часу, поки він здатний компетентно допомагати, а не експлуатувати, його авторитет базується на раціональних підставах і не волає до ірраціонального благоговінню. Раціональний авторитет не тільки допускає, але і вимагає постійного уважного розбору і критики з боку тих, хто його визнає, він завжди тимчасовий, його визнання залежить від його дієвості. Джерелом же ірраціонального авторитету, навпаки, завжди служить влада над людьми. Ця влада може бути фізичної або ментальної, вона може бути реальною або умовною, породженої лише тривогою і безпорадністю людини, що підпала під вплив цього авторитету. Влада - з одного боку, страх - з іншого, завжди служать опорою ірраціонального авторитету. Такий авторитет не тільки не потребує критики, але й забороняє її. Раціональний авторитет грунтується на рівності між авторитетом і суб'єктом, які розрізняються лише рівнем знання і вміння у тій чи іншій галузі. Ірраціональний ж авторитет за самою своєю природою будується на нерівності, який передбачає розходження в цінності. Коли мова йде про "авторитарної етики", мається на увазі ірраціональний авторитет, тому що термін "авторитарна" зазвичай вважають синонімом тоталітарної і антидемократичної систем. Читач незабаром переконається, що гуманістична етика сумісна лише з раціональним авторитетом.