Цей невеликий екскурс в історію покликаний служити глибшому розумінню історичного характеру моральності. Без такого розуміння наші уявлення про особливості етичних знань, які вбирають у себе загальнолюдський характер моральності, і його прояви в історично-конкретному змісті моралі були б неповними. Неповним залишалося б і наше розуміння виникнення загальнолюдських моральних норм, корекцій, що визначають специфіку нормативності моральної свідомості.
Пройшовши шлях від найпростіших норм моралі до сутності людини, підносячись до основ цієї сутності через аналіз людської гідності, ми охопили три рівні в пізнанні етикою свого предмета відповідно до його вираження в єдності загального, особливого та індивідуального.
Узагальнюючи розглянуте, можемо зробити такий висновок. Перший доступний емпіричному аналізові рівень у пізнанні моральності має описовий характер, що констатує наявність даного, історично-конкретного змісту моральних відносин між індивідами у відповідності зі змістом норм, у яких їхні загальнолюдські основи проглядаються крізь призму змісту моральності в більшій чи меншій мірі. На даному рівні розкривається характер нормативності моралі, але не основи його своєрідності.
Емпіричному аналізові відкривається конкретний зміст норм у їхньому безпосередньому вираженні в моральних стосунках людей у контексті їхньої життєдіяльності. Тому дослідження здійснюються в союзі етики з соціологією, історією, соціальною психологією. Можливості емпіричного аналізу, регламентовані індивідуальним моральним досвідом, вираженим в життєдіяльності людей, розширюються з боку виявлення загального в моральній свідомості індивідів. Це досягається з допомогою соціологічних досліджень, психології. В зазначених межах і здійснюються інтерпретації моральності етикою на описовому рівні.
З попередніх міркувань ми мали можливість переконатися в тому, що за всіх історичних змін змісту моральних норм і відповідних тлумачень їх через поняття належного, блага, прагнення до задоволення і т. п. критерій їх визначення залишався за межами індивідуального морального досвіду, як і за межами його узагальненого вираження в моралі даного суспільства.
Виявлення критерію, стосовно якого ми визначаємо норми моральності, в тому числі й історичні зміни в нормах, передбачає розкриття специфіки моральності. Ми й здійснили такий підхід, пояснивши норми через поняття гідності. При вирішенні цього завдання виникла ще одна проблема: як підійти до розкриття гідності? Одержаний результат залежатиме від того, чи вдовольнимося ми оперуванням знань, які розглядають гідність як етичну категорію в її суто пізнавальному значенні як результат теоретичного пізнання (тобто як категорію, в якій відбито якусь моральну якість особистості), чи будемо розглядати гідність як продукт специфічно людських відносин, у процесі розгортання яких і відбувається самоусвідомлення індивідами своєї людської цінності, їхнє людське самовизначення. Інакше кажучи, йдеться про те, чи будемо ми розглядати гідність як категорію, доступну етичному знанню, чи як категорію, аналіз якої має здійснюватися в рамках моральної свідомості. розвитку етичної думки досить добре проглядалися. Та й сьогодні ці тенденції подибуємо у висловлюваннях типу: обов'язок — високе моральне зобов'язання підкорення волі й поведінки згідно з обраними моральними цінностями. Звичайно, говорити в цьому разі про специфіку моральності — форму виконання обов'язку — моральних цінностей не доводиться.
У другому випадку почуття власної гідності набуває прямого зв'язку із нормою через моральні відносини й розглядається таким чином як процес нормотворчості, здійснюваний індивідами в моральних відносинах. Оскільки цей рівень аналізу і є власне етичним, тобто безпосередньо пов'язаним з аналізом моральності, то слід визнати, що знання, набуті в першому випадку, в тому числі й про збіг моральної свідомості й етичного знання, неправильні й виключають можливість тлумачення гідності як продукту етичного пізнання. Разом із тим практика показує, що узагальнений у моральних цінностях зміст існує реально в площині моральних відносин індивідів згідно з нормами людяності. Як ми мали можливість переконатися, почуття людської гідності, так само як і щастя, совісті, обов'язку, виникають із певних моральних взаємин між людьми, виражають їхню сутність. За всіх історичних змін зміст цих взаємин виражений у формі почуттів, а не понять, виникає й реалізується в живій безпосередності морального відношення, втілюється у нормах, становить їхню основу.
Здобуті на рівні етичного аналізу свідчення нормативно-ціннісного характеру моральної свідомості, що розкривають його духовно-практичне призначення в моральних відносинах, не знімають питання про сутність моральності, про джерела її "само-руху". Більш того, стає ясно, що розкрити виражені в нормах моральні цінності в їхньому генезисі та значенні для людського розвитку можна лише шляхом визначення феномена моральності.
Як уже зазначалося, моральні відносини сягають своїм корінням в основи специфічно людського ставлення до світу. Розробка цих відносин у контексті діяльнісної сутності людини й розкриває мораль як спосіб освоєння людиною дійсності, духовно-практичне відношення, в процесі якого виробляються моральні цінності. На цьому (філософському) рівні аналізу специфіка моральних відносин розкривається до глибини, на якій проглядається єдина основа моральної діяльності з іншими способами освоєння світу.
Таким чином, етичні знання збагачуються виникаючими джерелами співвіднесеності нормативності й науковості для самої етики. Принцип діяльнісного підходу до моралі не тільки знімає суперечність між нормативністю моралі й науковістю етики, а й виступає способом аналізу механізмів, що виробляють моральні цінності та норми, здійснюють зв'язок між моральною свідомістю індивідів і мораллю як формою суспільної свідомості.
Мораль — один із способів освоєння людиною дійсності, духовно-практичне відношення, в процесі якого виникають спільність, людяність в своїй безпосередності, що втілені в моральні цінності. Специфіка моральної діяльності визначається тим, що у відношенні до іншого як до людини кожний присвоює собі свою людську, суспільну сутність. Принцип діяльнісного підходу до моралі адекватний її специфіці, бо спроможний виражати загальне людства, його суспільну сутність у її індивідуальному вияві, в діяльності. Відома у філософії думка, що особистість існує в своєму відношенні до суспільства, в якому вона живе, і в своєму відношенні до людства, якому вона належить, дістає своє підтвердження в моральній сфері.
Таким виступає предмет у його цілісності для науки етики, визначаючи багаторівневий характер етичних знань. Норма, що визначає найпростіше правило, своїми підвалинами змикається з людською гідністю й через неї входить в основу людини, її сутність. На цьому, сутнісному рівні в пізнанні людини, доступному філософському аналізові, нашому розумінню відкривається моральність у її значенні для людського розвитку, з'ясовуються її генезис, специфіка, загальнолюдський характер моральних цінностей, особливості участі живих цілісних індивідів у їх створенні та розвитку.
Достатньо повернутися до ходу міркувань, котрі привели нас до висновку, що в нормі поклону зафіксована здатність людини ставитися до іншого як до людини, виражена її родова, суспільна сутність, щоб зрозуміти глибинні основи зв'язку етики з філософією, виявити їхні єдині корені та своєрідність.
Виділимо ще одну особливість предмета етики. З'ясовуючи суть того, що входить до найпростіших норм поведінки, ми в міру наближення до закладеного в них морального змісту виявили його у ставленні до іншого як до людини. Поле пошуку специфіки моральності розширилося до меж людських відносин. Тут, певно, й криється останній доказ спорідненості етики з філософією, який свідчить про одноприродність їхніх предметів, способів аналізу, а також пояснює смисл поняття "науковість" стосовно етики.
Етика належить до наук про людину в її відношеннях зі світом. Як філософська наука вона за своїм предметом і способами його пізнання відрізняється від природничих, технічних наук тим, що людина включена в предмет, є його основою, розглядається не з боку безпристрасного відображення світу в своїй свідомості, а як створююча предмет. При цьому вона взаємодіє з довколишнім світом, специфічним чином — олюднює його.
Існує вираз: мир усвідомлює себе очима людини, або — проявляється, підтверджує себе очима людини. Цій думці бракує точності, оскільки вона не розкриває сутність специфічно людського ставлення до світу, котра проявляється в багатоманітності форм людської діяльності — способів освоєння людиною світу — відповідно з багатоманітністю предметного світу.
Теоретичний спосіб освоєння світу також є однією з форм людської діяльності. І як такий він також включений у предмет філософського аналізу, розглядається з боку своєрідності цієї форми людської діяльності й уже на цій підставі розробляються технології наукового пізнання в різних науках. Філософські ж знання становлять ті цінності, які виробляються в даній формі людської діяльності, виражають її сутність і специфіку.
Етика — наука про людське ставлення до світу в його безпосепедньому життєвому вияві, виоажєном'' у відносинах між людьми. Етика здобуває мудрість людського способу життя на тому його переломі, де людяність проявляється в своїй безпосередності. Якісна визначеність цієї безпосередності, яка становить ядро людського способу взаємодії зі світом,— суспільність — виражена адекватно у відносинах людини до іншої людини, суспільства, людства, породжується у цих відносинах і розвивається в них.