Легісти першими в історії політичної думки Стародавнього Світу (і людства взагалі) раціоналістично обґрунтували думку про несумісність політики і моралі, що суперечило існуючій на той час традиції ототожнення моралі і політики. Вони відстоювали ідею абсолютної влади правителя, який повинен правити методом "батога і пряника" на основі позитивних жорстоких законів, які тотально регламентували б життя підданих і не підлягали осуду та оскарженню.
Підмурком ідеології легізму є концепція деспотичної держави, в якій одноосібним творцем законів є імператор (правитель); держава тотально регулює економіку; відбувається систематичне оновлення державного апарату шляхом призначення на посади чиновників і на засадах рівних можливостей при висуванні на адміністративні посади; діє єдиний принцип титулування на підставі чіткого розмежування між правлячими станами, з відповідною системою привілеїв, нагородженням за віддану імператорові армійську службу і військові доблесті; панує єдиний принцип колективної відповідальності з уніфікованим мисленням чиновників і цензорським наглядом за роботою державного апарату.
Легісти проповідували ідею мілітарної держави, яка розширює свої кордони шляхом завоювань інших народів. Проголошували ідею жорстоких покарань, без яких, на їх думку, існування суспільства позбавлене сенсу; відмовлялись визнавати зв'язок між мірою покарання і тяжкістю проступку, наполягали на жорстокому незворотному покаранні навіть за найменше порушення наказів імператора, заперечуючи апеляції про помилування. Таке ставлення до покарань без оскарження формувало в правовій свідомості поняття злочин проти держави.
Таким чином, легісти започаткували ідею тоталітарної держави з її непогрішимістю і тотальною вседозволеністю.
Зачатки роздумів про природне походження держави і права знаходимо в даосизмі - філософському вченні про існування Всесвіту і людського суспільства. Формування цього вчення асоціюється в історії філософської і політичної думки з іменами Лао-цзи (Лі Ер) і Чжуан-цзи (IV-III ст. до н. е.). Ідеї цих мислителів втілені в трактаті "Лао-цпі" ("Дао де дзін") і просякнуті іронічним, неприховано негативним ставленням до державної служби. Згідно з їхнім вченням держава, як і Всесвіт, виникла і розвивається згідно з законом Дао. У філософії Лао-цзи Дао - це незримий, всюдисущий закон природи, суспільства, поведінки і мислення, що невідокремлений від матеріального світу і править ним. Стосовно до Дао всі рівні, бо він втілює вищу добродійність і природну справедливість. Будь-яке насильство, війни, загарбання чужих територій не повинні стати практикою державного життя. Всі штучно створені державні інституції, що формою і змістом суперечать закону Дао, є хибними і ведуть суспільство у небуття.
Даоси ідеалізували традиційні патріархальні відносини, визнаючи їх відповідними закону Дао. Шлях вдосконалення людини вбачали поза одержавленим суспільством, на лоні природи у єднанні зі світовим Дао на принципах недіяння, відмови від будь-якої боротьби. На їхню думку причиною зла і смути в суспільстві є знання і пристрасті. Тому управління на засадах знання є найгіршим нещастям для підданих. Єдиним засобом подолання зла, на думку даосів, є відмова від будь-яких бажань, пристрастей, освіти. Ідеальним правителем може бути лише той, хто сам відмовився від бажань.
Отже, згідно з вченням даосів держава - це частка єдиного природного процесу розгортання закону Дао, а в суспільстві всі рівні, отож повинні мати рівні можливості і права в розв'язанні суспільних проблем.
Зародок договірної теорії держави та права знаходимо у моїзмі - філософському вченні, засновником якого був Мо Ди (Мо-цзи) (479-400 рр. до н. е.). Основні ідеї моїзму викладені в трактаті "Моцзи", який створювався протягом двох століть. Звертаючись до традицій старовини, моїсти захищали ідеал держави, в якій би діяли принципи взаєморозуміння, взаємоповаги, всеохоплюючої любові і взаємовигоди.
Мудрість правителя вбачали у вмінні правити так, щоб у державі не було бідних, бо бідність - це чинник, що веде до зла і безладу як у суспільстві, так і у державі.
Мо-цзи проповідував ідею соціальної рівності, бо у "Неба немає вибраних". В старовину, говорив Мо-цзи, люди жили як дикі звірі, між ними панували ворожнеча, кожний по-своєму розумів, що таке справедливість. Згодом вони усвідомили, що причиною ворожнечі і безладу в суспільстві є відсутність мудрого управління і старшинства. Тоді з-поміж себе люди вибрали наймудрішого, доброчесного правителя і проголосили його сином Неба. Правитель створив єдиний зразок справедливості в Піднебесній і це стало запорукою порядку і миру між людьми.
Отже, згідно з Моц-зи, державна форма організації суспільства започаткувалась шляхом добровільної угоди між людьми, які прагнули досягти злагоди і миру у стосунках між собою.
№ 34. Конфуціанська етика
Ідеологом раннього конфуціанства був Кун Фу-цзи (Конфуцій) (551-479 до н. е.). Основний зміст конфуціан ства викладено у книзі "Лунь юй" ("Бесіди і висловлювання"), яка була написана учнями Кун Фу-цзи. Конфуціанство має виразний етико-гуманістичний характер. Основною філософською ідеєю цього вчення є ідея гармонії, як запорука загального космічного порядку, рівноваги в світі, а отже і щастя людей. Це гармонія між людьми і природою, гармонія в стосунках серед людей, в доброчесній, моральній поведінці, що відповідає природному закону Дао.
Політичним ідеалом Конфуція була аристократична форма правління, яка зобов'язує правителя і чиновників дотримуватися принципів добра і справедливості, а найвищою чеснотою підданих - віддано служити правителю і мати послух перед "старшими" (чиновниками). Існуючий у суспільстві поділ людей на вищих і нижчих ("благородних мужів" і "дрібних нікчемних людців") Конфуцій обґрунтовував як справедливий стан, який повністю узгоджується із загальним законом справедливості Дао. Засобом підтримки справедливості у державі, згідно з Конфуцієм, є не позитивний закон, а норми доброчинності і моралі, основним змістом яких виступають компроміс і злагода, які досягаються шляхом дотримання "міри" у прагненнях і жаданнях людей.
№ 35. Етика даосизму
Засновником даосизму вважають напівлегендарного мудреця Лао-цзи (Лі Ер, Лі Баянь), який жив у VI— V ст. до н. є. (а можливо, й раніше). Головний трактат філософії даосизму "Шлях доброчесності" ("Дао децзин") приписують то самому Лао-цзи, то його послідовникам, які дотримувались головних положень свого вчителя.
Даосизм (кит. — школа дао) — філософське вчення Давнього Китаю про всезагальний і невидимий закон всього існуючого —дао, якому підпорядковуються природа, суспільство, поведінка і мислення індивідів.
Даосисти закликали слідувати природі, жити природним життям. Вони тлумачили дао як "головне в усіх речах", "корінь", "мати землі й неба", "першооснова світу", "творець усього сущого", яке існує у складних взаємозв'язках і взаємозалежностях: людина залежить від землі, земля — від неба (космосу), небо — від дао, а дао — від себе.
Людину і світ це вчення трактує як закономірне породження дао, частину природи, призначенням якої є дотримання чеснот (де), тобто жити згідно з природою. Навпаки, будь-яке штучне втручання, спроби змінити природний порядок буття згубні для людей, є джерелом зла. Крім того, даосизм стверджує, що у відході від законів природи винні правителі, а не народ, оскільки ініціатива підкорення інших країн йде саме від них. Той, хто керується дао, ніколи не підкорюватиме інші країни, тому що це може обернутися проти нього. Адже там, де побували війська, нічого не росте. Тому після великих війн настають голодні роки.Основний моральний принцип даосизму — у вей (не-діяння): людина, яка пізнала дао — бездіяльна; хто служить дао, той пригнічує свої бажання, стаючи бездіяльним. Даосизм возвеличував аскетизм і недіяння, яке є водночас найбільшим діянням, оскільки завдяки йому можна досягнути вершин пізнання. Однак пропагування даоською філософією квієтизму (лат. quietus — спокійний) має і раціональне начало, оскільки свавільна діяльність людей, ігнорування об'єктивних законів розвитку природи і суспільства часто породжують зло, до яких належать і експерименти із суспільством (революції), і "перетворення" (точніше "спотворення") людиною природи тощо.
Отже, основні положення етики даосизму проголошують необхідність дотримання визначеного природою шляху, сповідування принципу недіяння. Щастя народу полягає у поверненні до рівності й родоплемінних відносин, а щастя мудреця — у помірності, простоті, близькості до природи. Тому у справжній людині головним є не "благородство" (соціальний статус), а природність доброчесності.