У результаті одне й те ж явище — банківські крахи — викликало у різних країнах неоднакову реакцію фінансової системи. В Англії банки усунулися від довгострокового кредитування промисловості, в США вони не були допущені до цієї справи згідно із законом 1934 року, а у Німеччині банки, навпаки, стали посилено проникати у промисловість, причому не просто завдяки довгостроковим позикам, але й за допомогою прямого впливу на процес прийняття інвестиційних рішень.
Дослідження свідчать, що в усіх тих країнах, де нині все ще існують банківські системи з організаційним розподілом функцій фінансового посередництва (англосаксонський варіант), спостерігається тенденція до створення універсальної моделі. Її основна перевага полягає у вищій стабільності на базі диверсифікації операцій і, таким чином, вона відзначається високою надійністю грошових вкладів. Додатковою перевагою універсальної моделі є можливість надати клієнтові широкий перелік послуг.
Разом із тим не можна не прислухатися до аргументів проти названої моделі. Вважають, що тісні зв'язки між німецькими банками та великими компаніями — одна з причин "економічного чуда" Німеччини. Однак останнім часом усе гучніше звучать голоси за розрив цього зв'язку. Німецькі політики нині розглядають пропозиції, спрямовані на послаблення тих лещат, у яких банки затисли німецьку промисловість, хоча дехто із дослідників вважає, що значення банків перебільшене. Так, є дані, що в період між 1950 і 1989 рр. на банківські кредити припадало всього 11.7% інвестицій німецьких виробників у матеріальні засоби, а із 171 досліджуваних великих промислових та комерційних фірм лише 85 мали єдиного акціонера з правом понад 25 % голосів, і лише у 6% випадків акції тримав банк.
Чи свідчать ці факти про зниження впливу німецьких банків на промисловість? Навряд. Адже вони посилено практикують голосування за дорученням своїх клієнтів, мають власні структури з управління фондами. Тому вони можуть контролювати фірми, й не маючи в них великого паю. І все ж німецькі політики сьогодні прагнуть зменшення цього впливу. Найрадикальніші ідеї висуваються лівою опозицією.
Пропонується обмежити прямі вкладення банків у приватні компанії п'ятьма процентами, зобов'язати їх продати свої керуючі фондами фірми, послабити контроль над процедурою голосування за дорученням та розширити права дрібних акціонерів, які часто ігноруються. Правляча правоцентристська коаліція також робить спроби загострити увагу па більш прямому контролюванні банків. Пропонується скоротити кількість місць у наглядових радах, закріплених за банкірами, розширити гласність тощо.
Деякі банки вже почали добровільно скорочувати свою участь в акціонерних компаніях. Цей процес гальмується чинним податковим законодавством. Високі податки на доходи від операцій із капіталом (54 %) відбивають у банків бажання продавати свою частку акцій, реальна ринкова вартість яких набагато вища від їх бухгалтерської оцінки. Нарешті прийнято рішення про значне зменшення вуказаного відсотку з 1 січня 2001 р. Наслідком такого рішення може стати підвищення прибутковості активів німецьких банків, бо в них з’явилася реальна можливість позбутися неприбуткових акцій, в які було вкладено кошти ще в 50-60-ті роки.
І все ж: яка модель ефективніша у сучасних умовах - розмежування функцій фінансового посередництва між різними кредитними установами чи їх злиття в універсальному банку? Істина, як це найчастіше буває, посередині. З одного боку, варто розширювати спектр послуг, які надаються комерційними банками, з другого — необхідно створити й розвивати спеціалізовані інститути, якими в галузі інвестування виступають так звані ділові банки. (Термін "ділові банки" більш загальний, ніж вираз "інвестиційні банки", тут розкрита лише одна зі сторін діяльності, а поняття "торговий банк" ще вужче).
Головна відмінність між ними та комерційними банками полягає у строках операцій. Традиційно комерційні банки надають підприємствам та урядам короткострокові позички, приділяючи особливу увагу кредитам в оборотні кошти підприємств. Ділові банки, навпаки, надають головним чином довгострокові кредити. Значна частина коштів, потрібних для виконання умов угод, береться з власного акціонерного капіталу, частка якого в загальній сумі пасивів значно вища, ніж у комерційних банках. Це означає, що діловий банк є не просто кредитором, а має власний інтерес у багатьох фінансованих ним проектах.
Ділові банки, на відміну від комерційних, діють на різноманітних фінансових ринках як самостійно, так і від чийогось імені та керують майном третіх осіб. У різних країнах комерційні банки згідно із законом чи за традицією також займаються (і роблять це дедалі охочіше) тим чи іншим із перелічених видів діяльності, однак для ділових банків вони є основними. Залежно від країни ділові банки створюються для різних потреб і мають різноманітну спеціалізацію.
Як правило, ці банки діють у трьох основних напрямах:
а) операції із цінними паперами;
б) операції комерційних банків;
в) фінансовий інжиніринг.
Працюючи в першому напрямі, вони організовують емісію цінних паперів третіх осіб, інших банків та підприємств і при потребі гарантують їхні вкладення, здійснюють нагляд за вторинним ринком цінних паперів і підтримують їхній курс на бажаному для клієнта рівні шляхом купівлі та продажу. Ця діяльність потребує високої кваліфікації персоналу, здатності до фінансового аналізу й прогнозування кон'юнктури та біржової ситуації, банківського досвіду та відмінного знання фінансових ринків.
Крім того, за власний рахунок вони можуть купувати акції компаній з метою:
-- створення портфеля акцій для забезпечення доходів при довгострокових та середньострокових операціях;
— здійснення операцій злиття та поглинання;
— проведення комерційних дій, тобто купівлі та продажу цінних паперів для отримання короткострокової вигоди.
Усе це може бути зроблене і для третьої сторони за комісійні. У різних країнах вони діють безпосередньо на ринку чи змушені (або воліють) діяти через біржових посередників.
Другий напрям передбачає ситуації, за яких із числа підприємств ділові банки обирають солідних клієнтів, котрим можна продати послуги з фінансового інжинірингу та операцій із цінними паперами. Вони охоче мають справу з експортерами, щоб продавати послуги з валютного обміну та інших операцій за кордоном. Цим займаються й комерційні банки, але для ділових — це цілеспрямована спеціалізація.
Напрям фінансового інжинірингу, який згадується третім, стосується фінансування складних проектів, операцій щодо реструктуризації боргу, злиття та поглинання, а також із нерухомістю тощо.
4.3 Банківська криза
Безпосередними причинами кризи банку є неповернення наданих ним позик, знецінення інвестицій, втрати при термінових угодах тощо. Але ці негаразди з боку активів майже завжди збігаються із кризовими процесами на боці пасивів, найважливіший з яких – відплив депозитів. Банкрутства окремих банків відбуваються не частіше ніж банкрутства інших підприємтсв, але вони можуть мати більш негативні наслідки для економіки.
Будь-яке значне банкрутство банку за принципом “доміно” може викликати цепну реакцію банкрутств серед підприємств та банків , які тесно пов язані меж собою по лінії міжбанківського кредиту. Хвилі банківських криз часто супроводжують загальні економічні кризи та загострють їх. Разом з цим банківські кризи можуть носити більш менш самостійний характер.
До світової кризи 1929-1933 рр. банківські кризи були характерними для США. За деякими оцінками за період 1800-1933 рр. мали місце 14 банківських криз, при цьому відбувалася масова призупинка банками повернення вкладів.Відомі банківські кризи 19 ст. в Великобританії.
Величезні втрати, до яких призводять банківські кризи, стали одним з головних факторів розвитку сучасних центральних банків та систем контролю, нагляду та регулювання діяльності центральних банків. В США банківські кризи відіграли важливу роль у трьох фундаментальних реформах банківської системи:
-створення Федеральної резервної системи (1913 р.)
-відділення комерційних банків від інвестиційних та введення в дію федеральної системи страхування депозитів(1933 р.);
-поєднання систем страхування депозитів комерційних банків та ощадних установ (1989 р.)
Світова економічна криза 1929-1933 рр. (Велика депресія в США) призвела до закриття більш ніж 9000 комерційних банків із сукупними депозитами 6530 млн.дол.. Створення ФКСД та Федеральної корпорації страхування ощадних установ (ФКСОУ) було важливішим фактором подолання економічної кризи.
В 40-60-х роках банкрутства комерційних банків відбувалися досить рідко. В 70-х роках становище деяких банків значно погіршилося. В США ФКСД шляхом кредитної підтримки та організації зливань та поглинань не допускала великі банки до формального банкрутства з виплатою компенсвції вкладникам. Серед вчених та практиків банківської справи з явилися сумніви щодо такої политики, яка практично підштовхувала банкирів до ризикованих операцій.
Великі проблеми з’явилися у 80-ті роки, коли відбулася криза деяких великих банків та ощадних установ. Рятування декількох банків, які входили у першу десятку американських банків коштувало ФКСД величезних коштів. Криза розпочалася із чиказького банку “Континентал Іллінойс нешнл бенк”, який в 1984 р. опинився на грані краху. ФКСД направила на цю операцію 1,1 млрд.дол., а такі ж операції з деякими техаськими банками коштували ще дорожче.
Криза ощадних установ у 80-ті роки була викликана рядом факторів. Стан позико-ощадних асоціацій наприкінці 70-х років характеризувався небезпечним співвідношенням структур пасивів та активів.Пасиви були представлені ощадними рахунками, вилучення коштів з яких відбувалося майже вільно. Що ж стосується активів, то в них переважали довгострокові іпотечні позики на житлове будівництво з фіксованою ставкою відсотку. По позикам, шо були надані у 50-60-х рр., ця ставка не перевищувала 10% річних. Тоді як наприкінці 70-х рр. внаслідок інфляції відсотки почали зростати, асоціації залишалися з низькопроцентними позиками, що не дозволяло їм підвищити відсоток за депозитами . Підвищити ж відсоток за кредитами вони не могли внаслідок конкуренції з боку інших фінансових інститутів.