регистрация / вход

Особливості правового регулювання економічних відносин в Україні

Сутність і функції правового регулювання економічних відносин, місце у ньому галузей права. Співвідношення державного регулювання і саморегулювання ринкових економічних відносин. Визначення економічного законодавства України та напрями його удосконалення.

Зміст

Вступ

І. Сутність і функції правового регулювання економічних відносин

1.1 Співвідношення права і економіки

1.2 Ринкові економічні відносини як предмет правового регулювання. Визначення правового регулювання економічних відносин

1.3 Співвідношення державного регулювання і саморегулювання ринкових економічних відносин

ІІ. Особливості правового регулювання економічних відносин

2.1 Місце галузей права у правовому регулюванні ринкових економічних відносин

2.2 Місце і роль законів у правовому регулюванні економічних відносин

2.3 Визначення економічного законодавства. Напрями удосконалення економічного законодавства України

Висновки

Cписок використаних джерел


Вступ

Актуальність теми дослідження. Здійснення в Україні ринкових перетворень обумовлює якісно нове ставлення до права як головного регулятора суспільних відносин. У сучасних умовах право набуває особливого змісту, оскільки має забезпечувати реформування суспільних відносин на ринковій основі. Забезпечення оптимального правового регулювання суспільних відносин, у тому числі економічних - дуже актуальна проблема не лише сучасного соціально-економічного, а й суспільно-політичного життя держави. Це зумовлено якісно новими явищами, структурними зрушеннями в економіці. України, його розвитком у напрямку до формування в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки, це вказує на потребу вивчення ролі права в регулюванні економічних відносин, удосконалення методів їх правового регулювання.

Визначаючи сутність правового регулювання економічних відносин, слід звернути увагу на те, що “мірилом цього процесу є певний рівень упорядкованості, а одним з важливих засобів - право та закон як юридична форма його втілення”.

Регулятивні можливості права залежать від багатьох факторів пізнавально-правового процесу: соціально-політичних, психологічних, аксіологічних, логічних та ін., правового мислення, що загалом утворює цілісну картину функціонування права як пізнання. Водночас право не варто ставити в залежність від соціальних факторів. Щоб бути ефективним регулятором суспільних відносин право має враховувати стан розвитку суспільних відносин, а отже, сутність і зміст економічних процесів, які відбуваються в державі.

З іншого боку, право за допомогою притаманних йому механізмів впливу на економіку, може забезпечити її розвиток в певному напрямку, і бути гарантом становлення України як демократичної, соціальної та правової держави.

Ці проблеми, окрім своєї теоретичної актуальності, мають ще й важливе практичне значення, оскільки на сучасному етапі ринкових перетворень в економічній сфері, ключового значення набувають проблеми їх правового забезпечення, відшукання оптимального співвідношення державного регулювання економічних відносин і використання ринкових механізмів у цій сфері. Не менш важливе практичне значення набуває проблема ефективності і вибору методів правового регулювання економічних відносин, враховуючи їх ринковий характер та сутність.

Об’єкт та предмет дослідження. Об’єктом дослідження є правове регулювання сучасних економічних відносин України.

Предметом дослідження є особливості правового регулювання економічних відносин, що формуються в процесі ринкових перетворень, перспективи вдосконалення економічного законодавства.

Мета і завдання. Метою дисертаційного дослідження є з’ясування особливостей правового регулювання економічних відносин, що формуються під впливом ринкових перетворень, вироблення науково - обґрунтованих висновків щодо їх удосконалення, а також напрями та перспективи удосконалення економічного законодавства.

Для досягнення цієї мети у процесі дослідження ставились такі завдання:

· розкрити зміст зв’язку економіки і права та показати напрями впливу права на економічні процеси;

· виявити сутність ринкових економічних відносин, як предмету правового регулювання;

· визначити сутність правового регулювання економічних відносин;

· виявити співвідношення державного регулювання економічних відносин і ринкових механізмів впливу на економічні відносини і їх правове забезпечення;

правове регулювання економічний україна

· виявити особливості правового регулювання економічних відносин за допомогою норм права, договорів, законів;

· внести пропозиції по удосконаленню економічного законодавства і перспективи його розвитку.

Методи дослідження. Методологічними основами дослідження виступають, перш за все, філософські концепції соціального детермінізму та конкретно-історичний підхід до предмета дослідження. Мета і завдання дисертації зумовили використання таких загально-наукових методів дослідження, як історичний, системний, функціональний, порівняльний, логічний. Зі спеціальних методів використовувались тлумачення нормативних та інших актів з питань, що торкаються правового регулювання економічних відносин, контент-аналіз документів; узагальнення відповідної юридичної практики.

За допомогою структурно-функціонального, системно-логічного та формально-логічного методів з’ясовані сутність, функції і механізм правового регулювання економічних відносин України. Завдяки використання історико-порівняльного методу простежено розвиток досліджень проблеми особливостей правового регулювання економічних відносин за допомогою норм права, договорів, законів. Крім того використання конкретно-соціологічного та статистичного методів дало змогу отримати кількісні,, а разом з тим і якісні результати процесу удосконалення економічного законодавства та його розвитку. Філософські методи забезпечили органічну єдність соціально-правового, та гносеологічного аналізу, об’єктивності та конкретності істини.

Основні положення та висновки роботи ґрунтуються на аналізі актів економічного законодавства, досягнень науки цивільного, господарського права, інших споріднених наук.

Нормативна та емпірична база дослідження. Нормативну базу проведеного дослідження складає чинне законодавство України.

В дисертації використовувались роботи з загальної теорії, історії держави і права, цивільного, господарського права, інших спеціальних юридичних наук.

Наукова новизна отриманих результатів.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона за характером, сутністю і змістом в Україні є однією із перших, в якій у загальнотеоретичній та практичних площинах комплексно досліджується проблема сутності, функцій і особливостей правового регулювання сучасних економічних відносин України.

У дисертації на основі встановленої мети та визначених завдань висвітлені певні теоретичні, правові, організаційно-методичні питання, викладені шляхи їх вирішення, що відповідно має забезпечити ефективність правового регулювання економічних відносин, а саме:

1. Уточнено характер взаємозв’язків права і економіки, зокрема, визначено, що право впливає на економіку, по-перше, як чинник упорядкування економічних відносин та економічних процесів; по-друге, як інструмент здійснення економічної політики, як з боку держави, так і з боку господарюючих суб’єктів; по-третє, право закріплює економічні відносини, що складаються в державі, гарантує їх стабільність; по-четверте, право стимулює формування нових економічних відносин; по-п’яте, право підтримує і охороняє економічні відносини, а, отже праву належить провідна роль у становленні соціально орієнтованої ринкової економіки.

2. На основі аналізу особливостей економічних відносин сформульовано висновок, що під правовим регулюванням економічних відносин слід розглядати дію норм права на економічні відносини за допомогою загальнодозвільних та інших міжгалузевих методів правового регулювання, через призму яких і забезпечується становлення в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки.

3. Обґрунтовано необхідність оптимального поєднання законів їх регулювання та дерегулювання, розширення сфери застосування загальнодозвільних, диспозитивних методів, а особливо методів рекомендацій та заохочень.

4. Обґрунтовано положення про те, що лише збалансоване застосування міжгалузевих методів правового регулювання економічних відносин може вирішити проблему його достатності, необхідності та повноти.

5. Додатково обґрунтовано залежність ефективності правового регулювання ринкових економічних відносин від меж і обсягу державного регулювання.

6. Доведено, що оптимальне співвідношення між державним регулювання економічних відносин і саморегулюванням має враховувати такі головні чинники, як забезпечення механізму реалізації та захисту прав і свобод особи, принцип верховенства права; принцип верховенства норм Конституції України; врахування соціально-економічних умов розвитку нашого суспільства і держави; подальшої європейської інтеграції нашої держави та входження її до світової спільноти, використання світового досвіду в розбудові України, як демократичної, соціальної та правової держави.

І. Сутність і функції правового регулювання економічних відносин

1.1 Співвідношення права і економіки

Відомо, що право є одним з найбільш важливих і дієвих існуючих важелів регулювання суспільних відносин. Як зазначає А.А. Козловський, право як соціальне явище, безперечно, зумовлене специфікою функціонування і розвитком самого соціуму [10].

Свого часу Б.О. Кистяківський писав, що “немає більш загальноприйнятого положення, ніж те, що право є соціальним явищем [11]. Натомість, слід врахувати, що право як елемент надбудови не є ізольованим соціальним явищем, а перебуває весь час у русі і є невід’ємною складовою суспільних процесів [12].

У зв’язку з цим, варто зауважити, що право тісно пов’язане з станом суспільного розвитку і в силу змін, які відбуваються в суспільстві, потребує відповідного реформування. В принципі право навряд чи можна розглядати як автономне, самодостатнє соціальне явище, оскільки його виникнення і функціонування обумовлюється в кінцевому підсумку певними потребами суспільного розвитку, станом соціально-економічних, політичних та інших відносин, що ставить право в певні обмежувальні рамки [13].

Водночас, будучи відбитком соціально-економічної політики держави, яка спрямована у майбутнє, право здатне сприяти формуванню нових суспільних (політичних та економічних) [14] відносин, які ще перебувають у зародковому стані.

Отже, визначаючи місце права в суспільній системі та співвідношення системи права з іншими системними суспільними явищами, слід виходити з визнання провідної ролі політичної системи, яка задає загальні параметри і напрямок розвитку економічної і правової системи через механізми економічної і правової політики.

Саме внаслідок нерозвинутості політичної системи України, відсутності належно сформованого громадянського суспільства, а отже, й правової держави право не здатне повною мірою виявити свій конструктивно-творчий потенціал, що в свою чергу негативно позначається на розвитку економічної системи.

Досвід впровадження в Україні ринкових реформ, переконливо вказує на неможливість і неспроможність здійснення кардинального реформування економіки без істотних змін в інших сферах суспільного життя. У першу чергу це стосується змін у правовій сфері.

В цьому випадку йдеться про створення такого правового механізму, який зміг би адекватно відображати ринкові перетворення у суспільних відносинах, а також забезпечувати їх демократичну спрямованість та законність, гарантувати права та свободи людини, вільний і всебічний розвиток її особистості.

В той же час, реформування права і створення національної правової системи для забезпечення ринкових перетворень матиме позитивні наслідки, за умови, коли ці процеси будуть спиратись на економічні відносини, що склались у суспільстві.

Суспільні відносини, основу яких складають відносини виробництва та споживання, тобто мають економічний характер, є головним джерелом права, як соціального регулятора.

Не вдаючись до детального аналізу існуючих теорій походження права, які можуть бути предметом окремого наукового дослідження, слід відзначити, що в літературі не має однозначного його трактування.

В юридичній літературі виникнення права в суспільстві пов‘язується з виробничою економікою [15].

Свого часу, видатний російський правник Б.М. Чичерін, розглядав право як свободу, що визначається законом [16].

Інший російський правник С.С. Алєксєєв, розглядаючи поняття "права" виходить з принципу загального визначення: "Право у найширшому його розумінні, - зазначає учений, - полягає в тому, що надає визнану в цьому суспільстві, його практичному житті обґрунтованість, виправдання певної поведінки людей, свободи (можливості) такої поведінки [17].

Харт Х.Л. розглядає право як об‘єднання первинних і вторинних правил [18], Фуллер Лон Л. вказує на те, що право - це цілеспрямована діяльність, прояв сили суспільства [19]. Разом з тим, варто вказати, що значна частина вчених розглядає право через призму матеріалістичної доктрини [20].

Досить важливе значення має точка зору, згідно якої право можна розглядати у об‘єктивному і суб‘єктивному розумінні [21].

В юридичному енциклопедичному словнику (видання 2001 року), право розглядається як система загальнообов‘язкових соціальних норм, що охороняються силою державного примусу і забезпечують юридичну регламентацію суспільних відносин [22].

Сучасне визначення поняття права дає український науковець-правник А.П. Заєць. З пізнавально-реалістичної точки зору, зазначає він, - це свобода, обумовлена рівністю, рівне мірило свободи (правомірний порядок). Однак це визначення доповнюється регулятивним визначенням права, як легітимованих у суспільстві норм, детермінованих досягнутим суспільством рівнем моралі і етики, які спираються на владні засоби охорони" [23].

Таке трактування права є досить важливим і актуальним, оскільки розкриває найбільш важливі його риси на сучасному етапі правотворення.

Аналіз вище приведених та інших визначень поняття права, дозволяє зробити висновок про його складну і багатоаспектну природу, як соціального явища.

Саме на цьому наголошує і П.М. Рабінович. На думку вченого, можливість неоднозначного праворозуміння породжується, взагалі кажучи, багатоаспектністю, багатоякісністю того явища, яке відображають поняттям права.

Але це тільки гносеологічна передумова плюралізації праворозуміння. Дійсністю ж вона стає тоді, коли у процесі інтерпретації поняття права включаються нерідко досить опосередковано, неявно, буває й неусвідомлено - певні індивідуальні та групові інтереси, які зумовлюють акцентування (аж до спотворення) того чи іншого аспекту, "зрізу" цього явища" [24].

Отже, право існує в оточенні різних соціальних явищ, які впливають на нього і відповідно формуються під його впливом.

В контексті розглядуваної теми, важливим питанням є співвідношення права і економіки.

В принципі право за своєю суттю, як вже зазначалось, не є автономним, незалежним соціальним явищем. У першу чергу слід, відзначити, що право є явищем, що динамічно розвивається під впливом інших соціальних, політичних, ідеологічних та інших чинників та відповідно до стану соціально-економічних та інших відносин, потреб суспільного розвитку. Взаємодія цих та інших чинників створює основу формування права. Право їх не лише уособлює, а й відображає. До таких чинників належить і економіка.

Варто нагадати, що в літературі немає однозначного трактування терміну "економіка". Так, термін “економіка” (походить від грецького oiconomike - мистецтво ведення господарства) розглядається вченими в трьох аспектах:

по-перше, як народне господарство, що включає галузі матеріального виробництва і невиробничої сфери;

по-друге, наукова дисципліна, що займається вивченням секторів (промисловість, сільське господарство, послуги) і галузей господарства країни чи окремих її регіонів, а також деякі умови та елементи виробництва [25].

Разом з тим, на думку інших науковців, що досліджували питання визначення терміну "економіка", під ним слід розглядати найважливішу сферу суспільного життя, в якій на основі використання різноманітних ресурсів здійснюється виробництво, обмін, розподіл та споживання продуктів людської діяльності, формується і постійно розвивається система продуктивних сил і економічних відносин, якими управляють різні типи економічних законів [26].

Таке визначення видається більш чітким, і дозволяє зробити висновок, що економіка є багатоаспектним соціальним явищем і має складну структуру. Немає потреби доводити, що економіка будь-якої держави повинна бути основою забезпечення її суверенітету і незалежності, міжнародного авторитету, а головне - надійною базою зростання добробуту людини і суспільства в цілому. Економіка держави забезпечує матеріальну основу реалізації соціально-економічних прав та свобод особи.

Сьогодні в країнах з високим рівнем економічного розвитку спостерігається високий рівень правової культури, створені і функціонують дієві і ефективні механізми реалізації та захисту прав та свобод особи.

Одну з найбільш важливих підсистем економіки складають виробничі відносини або відносини економічної власності, які являють собою відносини між різними суб’єктами власності (державою, юридичними та фізичними особами тощо) з приводу привласнення різноманітних об’єктів власності (засобів праці, предметів праці, робочої сили тощо). Саме виборничі відносини, як невід’ємний елемент цієї системи складають об’єктивну основу права.

За своєю сутністю економіка являє собою одну із сторін матеріального виробництва в широкому значенні цього поняття. Інша його сторона - соціальна сфера суспільства, що забезпечує існування та відтворення фізичного життя людини.

З огляду на такі чинники, О.Ф. Скакун робить в цілому досить важливий висновок, що взаємодія цих сторін є об’єктивною основою формування права [27]. Науковець у приклад приводить таке соціально-економічне явище як власність.

Так, сама по собі належність особі певного майна вказує лише на зв’язок суб’єкта власності з об’єктом.

Як економічна категорія "власність" насамперед теоретично відображає історичні, відповідні певному ступеню розвитку матеріального виробництва виробничі відносини є їх наявним узагальненням [28]. І лише наявність певних правових норм, що визначають правове відношення суб’єкта і об’єкта власності, тобто юридичного зв’язку між ними, переводить соціально-економічне явище "власність" у правову площину. Так виникає якісно нова категорія "право власності".

З юридичної точки зору, власність означає загальну умову виробництва, його передумову, виявлення загальної волі економічнопануючих соціальних класів, прошарків, груп і правове оформлення цієї волі у законодавчих та інших нормативно-правових актах, у праві власності [28].

Право власності - це врегульовані нормами права відносини власності, тобто відносини щодо володіння, користування та розпорядження. Звідси слідує, що певним економічним відносинам відповідає правова форма, що їх закріплює.

Таким чином, економіка впливає на право безпосередньо або опосередковано через державу, правосвідомість, політику та інші чинники.

Якщо вести мову про безпосередній вплив, то, як приклад, можна привести закріплене в правових нормах, право держави на розпорядження майном казенних підприємств. Ці підприємства є об’єктом права державної власності, а тому уповноважені державою органи здійснюють управління ним та інші дії щодо нього, і тим самим вправі визначати його правову "долю".

Отже, варто відзначити, що економіка впливає на право через виробничі відносини, як один з невід’ємних елементів структури економіки, який створює необхідну основу формування права. Важливий вплив на право справляють економічні закони. І залежно від того, наскільки право їх враховує, залежить наскільки право або стимулюватиме або гальмуватиме розвиток економіки [29].

В той же час, право здійснює також вплив на економіку і економічні процеси.

В юридичній літературі акцентується увага на трьох основних напрямах впливу права на економіку: по-перше, право закріплює економічні відносини, що складаються в державі, гарантує їх стабільність; по-друге, право стимулює формування нових економічних відносин; по-третє, право підтримує і охороняє економічні відносини [27].

Зазначені вище напрями впливу права на економічні відносини обумовлюють визначення місця і ролі права в забезпеченні ринкових перетворень в економічній сфері. Розкриваючи зміст першого напрямку, слід виходити з того, що необхідність отримання правового закріплення об’єктивно породжується економічними потребами суспільства.

Право закріплює реально існуючі економічні відносини, забезпечуючи їх стабільність. Відповідність права реально існуючим економічним відносинам дозволяє зробити висновок щодо його ефективності.

Право ефективне тоді, коли відповідає сутності і змісту процесів, що відбуваються в економіці. Коли ж право виходить за ці межі, воно є неефективним. Так, якщо український законодавець закріпить в чинному законодавстві соціально-економічні гарантії, наприклад, щодо мінімальної заробітної плати, допомоги по безробіттю, які існують в ФРН, то вони не знайдуть практичної реалізації, оскільки не мають відповідного економічного підґрунтя.

І навпаки, якщо визначені соціально-економічні гарантії матимуть реальну економічну основу, то вони знайдуть практичну реалізацію.

В умовах ринкових перетворень в економічній сфері особливого значення набуває роль права як стимулятора в формуванні ринкових економічних відносин. Право має не просто насаджувати ринкові відносини, а стимулювати їх формування і розвиток.

На сучасному етапі варто акцентувати увагу на тому, що право має скасувати усі перепони на шляху України до ринку, створити економічні стимули, закріпити економічні основи ринкової динаміки, визначити коло ринкових відносин тощо. Так, право має стимулювати через відповідні механізми утвердження рівних умов для розвитку усіх форм власності, захист господарюючих суб’єктів від недобросовісної конкуренції тощо.

Зрештою, варто вказати, що особливого значення в сучасних умовах набуває охоронна функція права. Право охороняє і тим самим забезпечує стабільність економіки, економічних відносин.

Фактично право, з однієї сторони стимулює розвиток ринкових економічних відносин, а з іншої забезпечує їх стабільність через встановлення відповідного порядку розгляду спорів, що виникають між учасниками ринкових економічних відносин, санкцій та інших засобів юридичної, і зокрема майнової, адміністративної відповідальності за порушення господарюючими суб’єктами встановлених правил поведінки.

Таким чином, формуючись під впливом економіки, право має вплив і на економіку через вищезазначені механізми та важелі. При цьому варто вказати, що право стимулює розвиток економіки лише в тому випадку, коли право віддзеркалює реальні економічні процеси, що відбуваються в суспільстві [30].

Досить чіткою, з точки зору взаємовідносин права і економіки, є думка Ю. Тихомирова, що право є одним з найбільш важливих регуляторів економіки і питання стоїть лише в тому, як і яким чином міняються об’єкти та методи впливу права, а також наскільки позитивно такий вплив відображається на діяльності господарюючих суб’єктів [31].

В функціональному розумінні, вказує вчений, виправдано вести мову про правове забезпечення економіки. Воно включає в себе сукупність правових актів з широким спектром засобів впливу і юридичний захист законних інтересів і прав господарюючих суб’єктів. Саме їм належить провідна роль у формуванні ринкової економіки, оскільки від діяльності господарюючих суб’єктів як виробників товарів, робіт та послуг в значній мірі залежать стабільність і ріст економіки.

Правове забезпечення підприємств складається із системи законів, що регулюють різні сторони їх діяльності та підзаконних актів. Для формування ринкової економіки важливого значення набувають такі інструменти правового забезпечення як статути господарюючих суб’єктів, інші установчі документи, локальні акти, договори та угоди.

Правове забезпечення господарюючих суб’єктів полягає:

по-перше, у визначенні юридичного режиму економічного функціонування;

по-друге, у визначенні статусу керівників та спеціалістів та працівників господарюючих суб’єктів;

по-третє, у визначенні механізму взаємовідносин господарюючих суб’єктів з зовнішнім середовищем і державними органами; по-четверте, у створенні механізму юридичного захисту їх прав і законних інтересів [31].

При цьому варто зауважити, що недооцінювання чи ігнорування такого інструменту як правове забезпечення господарюючих суб’єктів є однією з головних причин економічних і управлінських помилок, послаблення господарських зв’язків, а зрештою послаблення процесів формування ринкової економіки. Тому право безпосередньо впливає на економіку через правове забезпечення господарюючих суб’єктів, які є рушійною силою ринкових перетворень в економічній сфері.

Таким чином, слід відзначити, що право взаємодіє з економікою через визначення правового статусу підприємств та інших господарюючих суб’єктів, які виступають рушійною силою економічних перетворень.

У зв’язку з зазначеним, слід вказати, що право через правове забезпечення економіки сприяє формуванню нових економічних відносин.

Проте дієвість і ефективність права обумовлюється їх відповідністю стану реально існуючим економічним відносинам. Стан останніх визначає реальні можливості права впливати на соціальні процеси та регулювати суспільні відносини, включаючи і ті, що виникають в економічній сфері.

На сучасному етапі ринкових перетворень відбувається, процес ідеологічного взаємопроникнення економіки та права.

На думку проф. А. Мовсесяна, С. Огнівцева, багато вчених намагається розширити сферу застосування ринкових концепцій і підходів до охоплення усіх соціальних і гуманітарних проблем, втручаючись в традиційні сфери впливу політології, етики, соціології та права [31].

На такому підході базується концепція економічного імперіалізму. Головний принцип цієї концепції проявляється в застосуванні ринкових принципів не лише до економічних ресурсів, а до таких нових ресурсів розвитку як права, політології, етики, соціології, вплив тощо.

Отже, згідно згаданої концепції: все продається і має ринкову ціну. Реальна дійсність підтверджує актуальність постулатів концепції економічного імперіалізму на сучасному етапі.

Враховуючи ідеї цієї концепції, сьогодні доволі успішно досліджуються проблеми громадського вибору, демократичної організації суспільства, парламентської діяльності, законотворчості тощо [32].

Таким чином ринкові перетворення в економіці обумовлюють потребу адекватних змін у праві, які забезпечували б їх ефективне правове регулювання.

Разом з тим, правова культура і правові концепції впливають на економіку та розвиток економічної теорії. Слід вказати, що інституціональна економічна теорія передбачає, що правила ринкової поведінки, які містяться в законах інших нормативно-правових актах визначаються факторами економічного розвитку [31].

Варто також відзначити, що еволюція права, яка має багатовікову історію і склалась задовго до нашої ери, має під собою ринкову економічну основу.

В Стародавньому Римі була вже досить розвинена ринкова економіка, яка закріплювалась цілою низкою законодавчих Кодексів і твердими, освяченими часом звичаями ділового обороту [31]. Саме, як загальновідомо, в Римському праві були закріплені вимоги чесної конкуренції, справедливості і вільного підприємництва, які базувались на праві приватної власності.

Коли ж Рим втратив свою велич, а ринок відповідно скоротився, такий важливий і тонкий інструмент як римське право втратив свою актуальність.

Римське право стало практично не потрібне у варварських державах, що утворились на розвалинах імперії. Це ще раз вказує на тісний зв’язок економіки та права, якщо враховувати, що саме ринок впливав на тогочасну економіку.

Протягом значного проміжку часу римське право не отримувало практичної реалізації, і лише з розвитком середньовічного ринку і ростом міст, а відповідно і економічних відносин, сутність римського права почала відроджуватись.

Як справедливо вказується в літературі "Произошла чудесная и парадоксальная метаморфоза - древнее право, сложившееся пятнадцать - двадцать веков назад на основе обычаев древнего рынка и закрепленное законом уже после его практического исчезновения, пролежав тысячу лет в монастырях, вдруг воскресло в европейском рынке Нового времени [31].

З цього часу, коли економічний розвиток суспільства набув нової якості, право почало відроджуватись. Положення римського права знайшли застосування в різних державах світу.

Безумовно, значний досвід судової практики і нові законодавчі акти, що відображали зміни в економічному житті провідних, на той час, держав світу вимагали певного узагальнення та кодифікації. Так, у Франції з'явився відомий Цивільний кодекс Наполеона.

Важливість і значимість Кодексу обумовлена тим, що стержнем його норм став захист прав і інтересів власника. Власник отримав найбільші пріоритети в конфліктних ситуаціях. Закріпивши, і законодавчо оформивши відносини власності саме таким чином, Кодекс став вагомим стимулом розвитку ринкових економічних відносин.

Звичаї ділового обороту та засади доброї совісті лежали в основі прийнятого на основі римського права в 1896 році Цивільного уложення Німеччини [31].

Аналогічну роль в стимулюванні розвитку економічних відносин відіграли Вестмістерські Статути (1285-1290 років), які, головним чином, забезпечили правове оформлення права приватної власності на землю [31], проблема врегулювання якого є, до речі, наріжним каменем українського суспільства.

Безумовно, на сучасному етапі розвитку цивілізації проблема співіснування і взаємозалежності права і економіки не втратила своєї актуальності.

Право і на даний час залишається вагомим регулятором і стимулюючим фактором в розвитку економічних процесів. Для економіки важливу роль відіграє приватне, а точніше цивільне право.

Cлід відзначити, що предмет цивільного права складають майнові відносини, які є невід’ємною частиною економіки, одним з головних її елементів.

Норми цивільного права закріплюють правовий статус учасників економічних відносин, тобто фізичних та юридичних осіб та держави. У цивільному праві знаходять правове оформлення права учасників економічних відносин.

Норми цивільного права вирішують питання правового зв'язку товарів, предметів, що виступають об'єктами цивільного обороту й учасників економічних відносин. Особливе значення для становлення економічних відносин та здійснення ринкових перетворень набувають норми, що регулюють відносини власності. Адже як відомо саме власність є основою ринкових економічних відносин. Свого часу в Цивільному кодексі Наполеона було відзначено, що власність є правом володіти і розпоряджатися мовами найбільш абсолютним чином, не використовуючи її способом протизаконним.

У Конституції США життя, воля і власність визначені як рівнозначні права особи.

Варто зауважити також, що норми цивільного права закріплюють правила переходу товарів, предметів та послуг від одного учасника економічних відносин до інших.

У контексті вказаного слід додати, що цивільне право визначає статус договору, його сторін, а отже визначає механізм переходу товарів від виробника до споживача. Рівноправний та добровільний договір - головна умова функціонування ринкових економічних відносин.

Визначення учасників економічних відносин, прав власності та розділів договору є основою приватного тобто цивільного права.

Проте, з розвитком ринку проблеми визначення правового статусу учасників економічних відносин, прав власності, розвитку договірних засад набувають нового значення.

Поява нових об’єктів власності (наприклад, винахід, інформація, торгова марка тощо) виникнення яких обумовлено саме інтелектуальним та економічним розвитком, ступенем розвитку економічних відносин, вказує на необхідність їх закріплення у нормах права, а отже, правовому оформленні.

Нові об'єкти власності відрізняються високою мобільністю і транснаціональністю. Дійсно, винахід, інформація, торгова репутація не знають кордонів. Їх потрібно захищати у всесвітньому масштабі. Саме це штовхає до зближення національних законодавств, до вироблення того, що дещо перебільшено названо загальнопланетарним правом [31].

Безпосередній зв’язок права і економіки реалізується також через функції права, які обумовлюють службове призначення права в суспільстві. Серед функцій права важливе місце посідає так звана компенсаційна функція через яку можна прослідкувати взаємодію економіки та права.

Норми права, регулюючи економічні відносини, мають на меті забезпечити досягнення певного ефекту. Проте, інтереси учасників економічних відносини не завжди співпадають, і це досить часто веде до порушення їх прав та законних інтересів, а отже до виникнення спору.

Юридичний момент, на думку відомого дослідника Е.Б. Пашуканіса, починається там, де є протилежність інтересів [33]. І якщо, наприклад, одна сторона договірних відносин порушує права іншої сторони, то роль органу, що вирішуватиме такий спір, полягатиме у поновленні рівноваги інтересів учасників спору.

Одним з дієвих способів поновлення відповідності між різновекторними інтересами, і в першу чергу економічними є компенсація заподіяних збитків в межах цивільно-правової відповідальності. Саме механізм компенсації забезпечує встановлення початку економічної еквівалентності, а, зрештою, певних відносин [34].

Крім того, право виконує і власне економічну функцію. Так, норми права, регулюючи трудову діяльність громадян, активно впливають на виробництво і тим самим виконують економічну функцію.

Економічна функція характерна, зокрема, трудовому праву [35]. Ця функція трудового права проявляється в тому, що його норми впливають на економічні відносини, встановлюючи міру праці та міру споживання, проводячи диференціацію праці залежно від її складності, стимулюючи економічними засобами високопродуктивну працю найманих працівників.

Таким чином, право, виконуючи в суспільстві економічну функцію, впливає на формування ринкової економіки, захист прав і законних інтересів найманих працівників.

Тісний зв’язок права і економіки проявляється при визначенні і законодавчому закріпленні статусу фінансів. На думку багатьох вчених фінанси являють собою систему економічних відносин, в процесі яких утворюються фонди коштів, які необхідні державі для забезпечення її життєдіяльності, тому держава за допомогою правових норм ретельно регламентує відносини, що виникають при зборі, розподілі і використанні коштів фондів [36].

Фінансові ресурси необхідні державі завжди для забезпечення всіх сторін її діяльності, причому чим більше розвивається держава, тим більше їй потрібно коштів, зокрема на фінансування соціальних, економічних програм тощо, і тим ретельніше вона повинна регулювати фінансові відносини за допомогою норм права.

Безумовний вплив права на економіку і економічні процеси проявляється через призму норм Основного Закону України. Конституція України закріпила правові основи економічного ладу України.

Особливого значення норми Основного Закону набувають у зв’язку з тим, що саме ці норми, згідно частини 3 статті 8 Конституції України є нормами прямої дії, а отже вони підлягають практичному застосуванню, зокрема, на їх підставі можуть вирішуватись спори, що виникають між учасниками економічних відносин, провадитись захист прав і свобод громадян і господарюючих суб’єктів.

Конституція України містить основні принципи формування економічного ладу в Україні. Вони, зокрема ґрунтуються:

по-перше, на визнанні статусу землі, її надр, атмосферного повітря, водних та інших природних ресурсів, які знаходяться в межах території України, природних ресурсів її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони об'єктами права власності Українського народу;

по-друге, на праві кожного громадянина користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону;

по-третє, на забороні використання власності на шкоду людині і суспільству;

по-четверте, забезпечення зі сторони держави рівності усіх суб’єктів права власності перед законом;

по-п’яте, на забезпеченні захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальній спрямованості економіки.

Ці та інші правові принципи забезпечують формування і розвиток економіки України, її соціальну спрямованість.

Саме тому на сучасному етапі розвитку ринкових перетворень можна говорити про те, що стратегічним напрямом економічного розвитку нашої держави є побудова соціально-орієнтованої ринкової економіки. Тобто такого економічного устрою, який базуватиметься на визнанні верховенства прав і свобод людини та забезпеченні економічного добробуту Українського народу.

При цьому слід врахувати, що формування соціально спрямованої змішаної економіки можливе при умові, що поряд з її державним сектором має функціонувати розвинутий приватний сектор народного господарства, де мають взаємодіяти державні та ринкові регулятори економічних відносин, оптимальне співвідношення яких повинно сприяти зростанню продуктивності суспільної праці, ефективності національного народного господарства, забезпеченню прав і свобод людини та гідних умов її матеріального та духовного буття [37].

Варто, нагадати, що свого часу в основі розвитку економіки післявоєнної Німеччини лежала, як відомо, теоретична концепція "соціального ринкового господарства" [38].

Тому можна зробити висновок, що право впливає на економіку, по-перше, як чинник упорядкування економічних відносин та економічних процесів; по-друге, як інструмент здійснення економічної політики, як зі сторони держави, так і зі сторони господарюючих суб’єктів.

З огляду на зазначене, досить актуальною є теза, що право виступає фактором впливу на економіку, як закономірність її власного розвитку [39]. При цьому йдеться, головним чином про соціальну сторону такого зв’язку, пов’язану з організацією виробничого процесу, відносинами власності тощо.

Поряд з цим, вплив права на економіку проявляється через віднесення права до засобів формування в нашій державі соціально орієнтованої ринкової економіки. Саме за допомогою правових норм держава спрямовує розвиток економічних відносин в певному напрямі. І основна роль права в цьому процесі цілком очевидна.

Правові засоби здатні відіграти ключову роль в здійсненні ринкових перетворень в економіці завдяки притаманній їм специфіці - обов’язковості правових приписів і забезпечуваності належного їх виконання усіма учасниками економічних відносин.

Теоретичні дослідження складних і суперечливих процесів, що відбуваються в економіці України, вказують на необхідність розробки і прийняття нормативно-правової бази економічних реформ, які б були зорієнтовані на становлення, формування сучасної ринкової соціально орієнтованої економіки, і, в першу чергу, визначення правового становища її суб’єктів, створення дієвих механізмів реалізації та захисту їх прав.

Таким чином, можна зробити наступні висновки:

1. Економіка впливає на право через виробничі відносини, як один з невід’ємних елементів її структури, які створюють необхідну основу формування права.

2. Право взаємодіє з економікою через визначення правового статусу підприємств та інших господарюючих суб’єктів, які виступають рушійною силою економічних перетворень в економічній сфері. В той же час, господарюючі суб’єкти, використовуючи ринкові засади впливають на право через механізм договірного регулювання.

3. Право через правове забезпечення економіки сприяє формуванню нових економічних відносин.

4. Право, виконуючи у суспільстві економічну функцію впливає на формування ринкової економіки через захист прав і законних інтересів найманих працівників.

5. Право впливає на економіку, зокрема,

як чинник упорядкування економічних відносин та економічних процесів;

як інструмент здійснення економічної політики, як з боку держави, так і з боку господарюючих суб’єктів;

право закріплює економічні відносини, що складаються в державі, гарантує їх стабільність;

право стимулює формування нових економічних відносин; право підтримує і охороняє економічні відносини.

6. Конституція України, як головне джерело права України, містить основні принципи формування економічного ладу України. Основний Закон України визначив головним пріоритетом економічного розвитку України побудову соціально-орієнтованої ринкової економіки. Тобто такого економічного устрою, який базується на визнанні верховенства прав і свобод людини та забезпеченні економічного добробуду Українського народу.

Отже, можна зробити висновок, що право є одним з найбільш важливих чинників в створенні основ для формування в Україні сучасної ринкової економіки. При цьому варто також підкреслити, що право і економіка, як соціальні явища, перебувають в постійному взаємозв’язку, взаємодії та взаємозалежності один від одного.

1.2 Ринкові економічні відносини як предмет правового регулювання. Визначення правового регулювання економічних відносин

З проголошенням в Декларації про державний суверенітет України економічної самоcтійності Української РСР, Верховна Рада Української РСР визнала за Україною право самостійно будувати свою економічну систему, визначати її структуру, напрями розвитку. Адже наявність економічної самостійності, власної економічної системи є необхідною передумовою державного суверенітету країни, формування засад загальновизнаної у світовій практиці ринкової економіки.

В той же час, існуюча на момент набуття Україною незалежності її економічна система функціонувала в адміністративно-плановому режимі і, як виявилося з часом, не технологічною і непридатною для функціонування у вільноринковому режимі.

Як доречно підкреслюється в літературі, Україна в історичному вимірі лише стала на шлях радикальних соціально-економічних перетворень, і багато об’єктивних та суб’єктивних чинників минулого, серед яких найголовнішим є людський фактор, залишаються в тій самій якості, що була успадкована від колишньої адміністративно-командної системи господарювання і управління [40].

Тому серед найважливіших перешкод на шляху трансформаційних процесів є не стільки зовнішні діяння і загрози, скільки внутрішні обмеження успадкованого стану суспільної свідомості як окремої "радянської людини", так і тієї успадкованої соціальної структури суспільних відносин взагалі, основною складовою якої є та ж сама людина.

В посттоталітарному суспільстві, на всіх його шаблях, і на рівні правлячої державної верхівки, і на рівні пересічних громадян, не сформована, та й не могла бути за такий нетривалий час незалежності України сформована демократична правова і політична культура.

Слід усвідомлювати, що на процес організації і здійснення соціально-економічних перетворень в Україні продовжують впливати існуючі культурно-правові домінанти і, в першу чергу, успадкований від колишнього СРСР так званий соціогенетичний код абсолютизації значення і ролі держави, партійно-політичної влади, яка, по суті, була спотворенням суверенної державної влади, крайнього антиетатизму і антиюридизму, узурпацією громадянського суспільства.

Саме тому не можна прямо, без урахування особливостей історичного перехідного стану України, переносити в нашу дійсність досвід країн, які вже десятиліттями, більш-менш стало, розвиваються шляхом політичної і економічної демократії, де принцип верховенства права став органічним підгрунтям законотворчої і законозастосовчої діяльності держави, що знаходиться під соціальним контролем інституцій громадянського суспільства.

Наразі, слід відзначити, що формування в економіці незалежної України ринкових засад, як це було визначено ще Законом Української РСР від 03.08.1990 року №142-XII "Про економічну самостійність Української РСР [41] значною мірою залежить від правового забезпечення економічних реформ, а також від створення належної інфраструктури, яка має сприяти формуванню якісно нових економічних відносин через стимулювання ділової активності, добросовісної конкуренції, прогресивних ринкових технологій, процесу залучення інвестицій.

Натомість, вирішення цих завдань вимагає створення відповідної правової основи, а отже переорієнтацію принципів і засад правового регулювання суспільних відносин [42].

І це цілком очевидно, якщо взяти до уваги ту обставину, що в адміністративно-командній економіці воно будується на засадах організаційної субординації та координації, в той час як учасники ринкового економічного середовища в першу чергу намагаються задовільнити власні потреби.

Саме тому формування ринкових засад в економіці грунтується на розширенні економічної свободи господарюючих суб’єктів та повноважень по регулюванню своєї діяльності, заохочення їх підприємницької активності, рівноваги між прагненням до задоволення особистих інтересів і інтересів суспільства в цілому.

З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що економічні відносини, які прийшли на заміну планово-організаційному господарюванню в умовах командно-адміністративної системи, потребують правового регулювання на принципово інших засадах, які б відповідали ринковому середовищу.

Як справедливо підкреслюється у юридичній літературі, основи будь-якої сучасної ринкової економіки - це, по-перше визначення правового становища учасників цивільного обороту; по-друге, досконало розроблене договірне право, яке дозволяє контрагентам досягти власну мету; по-третє, чіткі поняття як титулу власника, так і суб’єктивних прав власника, можливості їх відчуження в інтересах їх володільця, що забезпечуватиме передусім відповідну основу для одержання кредиту; по-четверте, надійний механізм, здатний забезпечити об’єктивне і швидке вирішення спорів і виконання судових і арбітражних рішень [43].

Вирішення цих завдань лежить в площині переосмислення підходів і засад правового регулювання економічних відносин.

Варто нагадати, що термін "регулювання" походить від латинського слова regula (норма, мірило) і означає процес свідомого упорядкування, встановлення певного порядку, обов'язків.

В юридичній літературі, під правовим регулюванням розглядається, процес впливу держави на суспільні відносини за допомогою юридичних норм (норм права) [44].

Таким чином, головним інструментом здійснення правового регулювання є правові норми. Головна роль норм права в правовому регулюванні суспільних відносин наголошується і іншими вченими юристами. Так, в підручнику по загальній теорії держави і права за редакцією академіка АПрН України, доктора юридичних наук, професора В.В. Копейчикова, під правовим регулюванням розглядається вплив права на суспільні відносини за допомогою певних юридичних засобів, насамперед норм права [45].

Отже, мірилом такої дії є досягнення певного рівня порядку, упорядкованості. Разом з тим, слід відмітити, що метою правового регулювання є не тільки створення умов упорядкованості суспільних відносин, які були б всебічно забезпечені, як юридично, так і економічно, і дозволяли б особі реалізувати свої природні права та захистити у випадку їх порушення, а й сприяння формуванню суспільної правосвідомості гуманістичного характеру.

Це означає встановлення гармонійного характеру відносин особи, суспільства і держави, де людина, її права і свободи визнаватимуться найвищою соціальною цінністю, головним системоутворюючим чинником суспільства, забезпечення функціонування суспільного і особистого життя, при дотриманні порядку і норм поведінки у відповідності з морально виваженими юридичними засобами.

Варто зауважити також, що важливим завданням держави на сучасному етапі є забезпечення трансформації позитивних макроекономічних показників, досягнутих в економіці нашої держави у поліпшенні соціально-економічного добробуту українського народу, підвищенні платоспроможності населення [46], і у першу чергу, через правові механізми.

Необхідність правового регулювання суспільних відносин зумовлена, зокрема, рівнем сталості та стабільності суспільних відносин, рівнем визначеності предмета, засобів та методів правового регулювання тощо. Разом з тим, серед них одне з важливих місць посідає рівень економічного розвитку суспільства, який здійснює визначний вплив на формування суспільних відносин та їх зміст, тобто предмет правового регулювання.

Правове регулювання має також враховувати і специфіку власної економіки, особливості функціонування стратегічних для неї об’єктів, враховувати і інші чинники, які мають форсувати ринкові перетворення в економічній сфері, а не гальмувати їх [47].

Регулюючий вплив права на суспільні відносини, головним чином, проявляється в конструюванні за допомогою його норм моделей обов’язкової або дозволеної поведінки суб’єктів цих відносин.

Правове регулювання суспільних відносин здійснюється виключно за допомогою юридичних засобів, що обумовлюються специфікою методу правового регулювання суспільних відносин.

Сучасний стан наукових розробок стосовно методу правового регулювання в теорії права і в галузевих правничих науках вимагає уточнення позицій в частині самого розуміння методів правового регулювання, їх елементів та критеріїв класифікації.

Так, у відношенні розуміння і трактування терміну "методу правового регулювання" вчені в цілому відстоюють єдину позицію. Під методом правового регулювання прийнято розглядати сукупність прийомів та засобів правового впливу, направлених на регулювання правом суспільних відносин.

Таку позицію, зокрема, відстоюють С. Алєксєєв [48] та Л. Явич [49]. Вчені цілком обгрунтовано вказують на те, що зміст методу правового регулювання являє собою систему прийомів та засобів правового впливу на суспільні відносини.

В цьому проявляється одна з особливостей правового регулювання.

Отже, правове регулювання суспільних відносин обумовлюється особливостями його методу. Саме метод правового регулювання дозволяє найбільш повно охарактеризувати зміст і сутність регулюючого впливу норм права на суспільні відносини, а зрештою відповісти на питання в чому проявляються особливості правового регулювання суспільних відносин.

Слід відзначити, що оскільки метод правового регулювання являє собою сукупність прийомів, способів і засобів впливу за допомогою права на волю і свідомість людей, їх поведінку в правовідносинах, а зрештою є способом досягнення бажаного результату, то, безумовно, не можна не відзначити, що методи правового регулювання за своїм змістом можуть бути різні.

До головних способів та прийомів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин, у вітчизняній юридичній науці відносять: дозвіл, зобов’язання та заборону [45].

Таким чином, в літературі виділяється два рівні правових засобів, що охоплюються методом правового регулювання: вольовий і матеріальний або змістовний [39]. Так, вольовий спосіб (рівень) реалізується за допомогою різних засобів впливу на поведінку людей. Йдеться, зокрема, про такі засоби, як зобов’язання до здійснення певних дій, надання суб’єкту певної можливості діяти певним чином, заохочення за певні дії, рекомендація щодо певних дій або заборону діяти певним чином.

Змістовний рівень методу проявляється через фактори, які обумовлюють можливості поведінки шляхом визначення статусу суб’єктів права, визначення відповідальності за порушення правових приписів. При цьому варто підкреслити, що ці чинники знаходять свій правовий вираз через вольові елементи методу. Тому варто зупинитись на визначенні саме вольових елементів методу правового регулювання.

Акцентуючи увагу на такому юридичному засобі правового регулювання, як дозвіл, необхідно вказати, що його особливість проявляється в наданні суб’єкту суспільних відносин права на здійснення певних юридичних дій.

Прикладом цього виду юридичного засобу є надання суб’єктам підприємницької діяльності права визначати напрями їх господарської діяльності. На відміну від дозволу, зобов’язання, полягає в закріпленні в нормах права необхідності певної поведінки суб’єкта суспільних відносин в тих чи інших обставинах.

Особливість заборони проявляється в юридично закріпленій необхідності утримуватись суб’єктам суспільних відносин від певних дій. Прикладом заборони є недопустимість необґрунтованої відмови у прийнятті особи на роботу.

Визначені юридичні засоби правового регулювання суспільних відносин досить тісно взаємозв’язані між собою, тому, що лише за такої умови вони є ефективні і досягають своєї мети. Так, наданий суб’єкту суспільних відносин дозвіл на здійснення певної поведінки буде реальним та ефективним, коли на іншого суб’єкта буде покладено зобов’язання задовільнити вимоги, які у зв’язку з цим, виражені уповноваженим суб’єктом.

Найбільш повно такі методи проявляються на рівні галузей права, де вони складають внутрішній комплекс прийомів, визначених законодавцем з урахуванням особливостей предмету правового регулювання, а зрештою - необхідності досягнення максимального соціально-економічного ефекту правового регулювання.

Найбільш повно метод правового регулювання, як доречно зазначається в літературі, можна дослідити через призму їх класифікації.

В основу класифікації методів правового регулювання можуть бути покладені різні критерії (наприклад, зміст методів, соціальне призначення права тощо) [50]. Проте дослідження методів в такому ракурсі можливе, коли йдеться про специфіку методів правового регулювання окремих галузей права.

Вказані особливості правового регулювання суспільних відносин є необхідною умовою визначення особливостей правового регулювання економічних відносин. Натомість для дослідження методів правового регулювання економічних відносин найбільш принципове значення мають саме міжгалузеві методи.

Вчені, зокрема, виділяють декілька критеріїв для класифікації міжгалузевих методів правового регулювання. По-перше, за типами правового регулювання виділяють загальнодозвільні та дозвільні методи; по-друге, за способами впливу на поведінку людей виділяють метод заборони, зобов‘язуючий, уповноважуючий, рекомендуючий метод та метод заохочень; по-третє, за характером взаємовідносин учасників правовідносин, виділяють централізований та децентралізований методи правового регулювання [39].

Безумовно наявність різних методів правового регулювання обумовлена, насамперед, тим, що економічні відносини регулюються нормами різних галузей права.

Практична реалізація та співвідношення цих методів є однією з найскладніших проблем правової науки. Це пояснюється вченими складністю процесів пізнання і відображення в актах законодавства об’єктивних взаємовідносин права і економіки, предмету і методу правового регулювання, складністю суспільних процесів [39].

Однак, перш ніж розглянути це питання, видається необхідним певну увагу приділити сутності економічних відносин, що виступають предметом (об’єктом) правового регулювання.

На думку Т.Р. Орєхової визначити об’єкт правового регулювання - означає, насамперед, встановити внутрішню будову (структуру, склад і спосіб взаємозв’язків між структурними елементами тощо) об’єкта регулювання, принципи його функціонування і трансформації [51].

В якості об’єкта правового регулювання можна виділити суспільні відносини. Як правило, в літературі акцентується увага на трьох основних групах суспільних відносин, які окреслюють сферу правового регулювання [51].

Першу групу складають відносини людей з обміну цінностями (як матеріальними, так і нематеріальними). Тут найбільш яскраво виявляється можливість і необхідність правового регулювання майнових відносин, оскільки у взаємоприйнятному обміні майном заінтересовано і усе суспільство, і кожна окрема людина. Ці відносини будуються на основі загальновизнаних правил (наприклад, визнання виявлення цінності майна у грошовому еквіваленті).

Другу групу утворюють відносини з владного управління суспільством. Управління здійснюється для задоволення як індивідуальних, так і загальносоціальних інтересів. Зрозуміло, що провідну роль тут відіграють органи державної влади і управління.

Третя група включає відносини із забезпечення правопорядку, що мають забезпечити нормальний хід процесів життттєдіяльності і управління в суспільстві. Ці відносини спрямовані на забезпечення належної поведінки людей у двох зазначених сферах.

На думку Р.З. Лівшиця, суспільні відносини, які входять до цих груп, і складатимуть предмет правового регулювання [52].

Таким чином, виходячи з зазначеного можна зробити висновок, що об'єктом правового регулювання виступає соціальна сфера, яку складають щонайменше три компоненти:

а) люди (без них не було б ніяких суспільних відносин);

б) суспільні відносини (соціальні зв'язки, залежності розмежування);

в) поведінка людей.

Право регулює поведінку через впровадження у соціальну структуру особливих суспільних відносин - правових, котрі у взаємодії з іншими суспільними відносинами формують фактичну поведінку суб'єкта: усякий конкретний акт поведінки людини є результатом впливу на нього усього комплексу соціальних зв'язків, у яких він знаходиться.

У певних ситуаціях переважаюче значення для вибору суб'єктом варіанта поведінки має правове відношення, що зумовлюється нормами права. Право регулює різні соціальні сфери, і кожна сфера вимагає для себе різних комбінацій, різних сполучень юридичних прийомів впливу.

Зрозуміло, що відносини з еквівалентного обміну цінностями, наприклад майнові відносини, вимагають інших правових засобів і способів регулювання, ніж ті, які застосовуються для регламентації управлінських рішень.

Безумовно, визначальний вплив на економічні відносини здійснюють ринкові перетворення. Становлення ринкових відносин в економічній сфері обумовлює формування економічних відносин на якісно новій основі та принципах.

В літературі визначенню "ринок" приділяється велика увага [53]. Свого часу першу спробу трактування терміну "ринок" зробив французький економіст Круно, на думку якого він означає "будь-який район на якому взаємовідношення покупців та продавців настільки вільні, що ціни на одні і ті ж товари мають тенденцію легко і швидко вирівнюватись" [54].

З того часу увага до ринку та відповідно до економічних відносин, що формуються в ринковому середовищі, не спадає. Вчені по-різному оцінюють та характеризують ці важливі елементи світової цивілізації. Англійський економіст А. Марлаш, акцентуючи увагу на характеристиці "ринку", зауважив, що "чим більш досконалий ринок, тим сильніша тенденція до того, щоб у всіх його пунктах в один і той же час платили за одну і ту ж річ одинакову ціну" [53]. Серед інших визначень "ринку" певний інтерес представляють такі трактування, що характеризують ринок як “пункт, де здійснюється перехід товару з рук в руки. ” [55];. “будь-яку взаємодію, в яку вступають люди для торгівлі одне з одним" [56]; “один з ефективних способів регулювання відтворювального процесу, роздержавлення власності та реалізації економічної самостійності підприємств з метою отримання прибутку та задоволення потреб суб’єктів цього ринку" [57].

Отже, ринок розглядається не лише як місце, де відбувається зустріч продавців з покупцями товару, а систему складних зв’язків, відносин, пов‘язаних з виробництвом та розподілом товарів, засіб регулювання та впливу та такі процеси.

У відомій книзі “Економікс”, ринок розглядається як “інститут або механізм, який зводить покупців з продавцями окремих товарів і послуг” [53].

Більш виважений підхід до визначення змісту ринку робить Д.В. Валовой, на думку якого, ринок можна розглядати принаймі у трьох аспектах:

по-перше, дослідник вказує, що ринок можна розглядати, як базар, тобто місце торгівлі та обміну товарами;

по-друге, ринок, розглядається ним як особливий сектор суспільного відтворення, тобто сфера, що поєднує виробників з споживачами і характерне для періоду становлення товарного виробництва;

по-третє, ринок, як пише автор, - це абстрактна теоретична економічна категорія.

На сучасному етапі перехід до ринку, на думку Д.В. Валового, означає заміну планових методів управління економікою, її стихійним регулюванням [57]. Зазначена позиція підкреслює безпосередній зв’язок ринку і економічних відносин. Формування ринку та ринкової інфраструктури є необхідною передумовою становлення ринкової економіки.

Отже, ринок являє собою сукупність економічних відносин між різними типами фірм (промисловими, торгівельними, індивідуальними, корпораціями, державними фірмами та іншими) та індивідами стосовно відчуження товарів та послуг відповідно до законів товарного виробництва.

Подібна точка зору щодо сутності ринку дається в юридичній літературі. Так, в юридичній енциклопедії під редакцією Ю.М. Тихомирова, ринок розглядається як сукупність соціально-економічних відносин у сфері обміну, за допомогою яких здійснюється реалізація товарів та остаточно визнається суспільний характер закладеної в них праці.

При цьому, авторами даного визначення підкреслюється, що ринок є формою зв’язку між товаровиробниками, а тому в його основі лежать економічні відносини породжені розподілом праці та форм власності на засоби виробництва [21].

Виходячи з цього, ринок слід розглядати як визначену сукупність економічних відносин між різними типами фірм і індивідів стосовно купівлі-продажу товарів та послуг, де відбувається остаточне визначення їх вартості та реалізації, завдяки чому посилюється конкуренція між товаровиробниками за зменшення витрат виробництва і підвищення суспільної користі товарів, покращуються пропорції розвитку народного господарства, забезпечується безперервність суспільного відтворення та формування цілісної економічної системи, а також здійснюється безпосередній контроль споживачів за виробництвом.

Отже, можна зробити висновок, що ринок, за своєю сутністю являє собою сукупність економічних відносин між різними видами суб’єктів стосовно купівлі-продажу різних товарів, робіт, послуг, в межах яких визначається остаточна вартість їх реалізації.

Таким чином, ринок справляє вагомий вплив на економічні відносини, їх форму і забезпечує розвиток. Під впливом ринку економічні відносини набувають якісно нової сутності і розуміння. Економічні відносини уособлюють і віддзеркалюють притаманні ринку риси та особливості. Саме тому економічні відносини, що формуються в умовах ринку має сенс розглядати як ринкові.

Багатоаспектність та багатогранність "ринку" як системи економічних відносин вказує і на багатогранність ринкових економічних відносин.

Щоб уявити комплексне (або системне) визначення сутності ринкових економічних відносин, необхідно з’ясувати їх основні функції. Ними є:

1) здійснення остаточного визначення вартості товарів та послуг і їх реалізація, перетворення продукту праці в товар;

2) забезпечення безперервності процесу суспільного відтворення (зокрема, зв’язку між виробником і споживачем), формування цілісної національної економічної системи та її зв’язку з іншими національними економіками в масштабі світового ринку;

3) змушення виробників товарів та послуг знижувати індивідуальні витрати в порівнянні з суспільно необхідними і підвищення суспільної користі товарів та послуг, їх якості і споживчих якостей;

4) регулюючий вплив на економіку взагалі, на співвідношення між різними сферами і галузями економіки, приведення у відповідність платоспроможногопопиту і пропозиції, накопичення і попиту та інших пропорцій;

5) посилення конкуренції між виробниками товарів і послуг у межах як окремих країн, так і світового господарювання.

Таким чином, під ринковими економічними відносинами слід вважати такі відносини, що виникають з приводу виробництва та розподілу матеріальних благ.

До ринкових економічних відносин належать і майнові відносини, учасники яких перебувають по відношенню один до одного в однаковому правовому становищі і податкові - учасники яких перебувають у нерівних правових умовах.

Слід відзначити, що ринкові економічні відносини, за своїм змістом, це також, по-перше, система товарно-грошових відносин; по-друге, система конкурентних відносин; по-третє, це система відносин вільного підприємництва. Безумовно такі чинники мають безпосередній вплив не лише на економічні відносини, а й на методи їх правового регулювання.

Отже, економічні відносини, що формуються на сучасному етапі мають ринковий характер. І головна їх мета забезпечити соціальну спрямованість економічного розвитку держави, поліпшення якісних показників життя наших людей [58], а, отже, забезпечити практичну реалізацію прав та свобод особи. В цьому проявляється їх головна особливість, що відрізняє їх від планово-командних, що будувались у радянські часи.

Для правового регулювання економічних відносин характерно використання усіх юридичних засобів, зокрема, дозволу, зобов’язання та заборони.

Усі юридичні засоби, за допомогою яких поведінка суб’єктів економічних відносин приводиться у відповідність до вимог і дозволів, які містяться в правових нормах, об’єднуються в механізм правового регулювання економічних відносин.

Основою правового регулювання економічних відносин є правові норми. З їх прийняттям розпочинається вплив права на усі суспільні відносини.

Умовою виникнення правових норм є правотворча діяльність уповноважених органів держави, що полягає в їх прийнятті, зміні або скасуванні. В той же час, слід врахувати, що якісна сторона правового регулювання, значною мірою залежить від того, наскільки правові норми враховують закономірності суспільних відносин, які підлягають правовій регламентації.

До речі, в літературі сформована теорія щодо безпосередньої залежності економічних відносин від правових норм. Її прибічники пов’язують вирішення економічних проблем, а зрештою - накопичення національного багатства виключно в залежність від законодавчої діяльності держави.

Так, досліджуючи залежність норм права на економічні процеси Р. Барр вказував, що економіка є штучним механізмом, багаточисельні деталі якого можуть підтримуватися в рівновазі лише цілим набором постанов та указів [59].

Важливим елементом правового регулювання економічних відносин є правові відносини, тобто суспільні відносини, що врегульовані правовими нормами. Регулюючи економічні відносини, правові норми надають їм певної юридичної форми, а його учасникам статусу суб’єктів права, які наділяються суб’єктивними правами та юридичними обов’язками.

Відтак, як справедливо, підкреслюється Р. Барром, правові відносини можна собі уявити як форму, в якій визначена в правовій нормі модель поведінки суб’єктів набуває реального буття [45].

Серед інших елементів механізму правового регулювання економічних відносин варто також виділити акти реалізації прав та обов’язків, як дії суб’єктів щодо здійснення приписів правових норм. Як правило, реалізація прав та обов’язків може провадитись в межах певних правовідносин, наприклад через укладення договору тощо.

Ефективність правового регулювання головним чином залежить від оптимального поєднання механізмів державного регулювання і ринкової саморегуляції. Тобто визначення меж і ролі держави та державного регулювання ринкових економічних процесів та ролі і місця господарюючих суб’єктів та інших учасників економічних відносин у процесах ринкових перетворень.

У зв’язку з цим, на сучасному етапі ринкових перетворень в Україні є необхідність переосмислення ролі держави в правовому регулюванні економічних відносин. Адже включення ринкових механізмів в регулювання економічних відносин веде до звуження ролі держави як регулюючого суб’єкта.

В той же час держава має забезпечувати виконання соціально-економічних завдань, зокрема, зниження масштабів бідності, зниження заборгованості з соціальних виплат, підвищення мінімальної заробітної плати тощо [60].

З огляду на зазначене, можна зробити такі висновки:

1. Правове регулювання економічних відносин обумовлюється низкою різних чинників, серед яких центральне місце посідає специфіка методу правового регулювання та ринок, як механізм моделювання економічних відносин в нашому суспільстві.

2. Ринкові економічні відносини складають предмет правового регулювання і характеризуються як: по-перше, система товарно-грошових відносин; по-друге, система конкурентних відносин; по-третє, це система відносин вільного підприємництва.

3. Під правовим регулюванням економічних відносин, слід розглядати дію норм права на економічні відносини за допомогою загальнодозвільних та інших міжгалузевих методів правового регулювання через призму яких і забезпечується становлення в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки.

4. Основою правового регулювання економічних відносин є правові норми. З їх прийняттям розпочинається вплив права на економічні відносини. Умовою виникнення правових норм є правотворча діяльність уповноважених органів держави, що полягає в їх прийнятті, зміні або скасуванні.

1.3 Співвідношення державного регулювання і саморегулювання ринкових економічних відносин

Історичний досвід свідчить, що держава завжди виконувала певні економічні функції. Вона в нормативно-правовому порядку встановлювала правила поведінки учасників економічних відносин. В державних судових органах розглядались не тільки кримінальні чи адміністративні справи, а й майнові, господарські конфлікти. Держава збирала податки, і встановлювала відносини між органами держави та платниками податків.

Однак у цілому економічна роль держави ще на початку XX сторіччя була гранично обмежена [61]. В той же час, слід вказати, що наслідки економічної кризи 30 - х років минулого сторіччя, яка охопила світову економічну систему, сприяла переоцінці ролі ринкового саморегулювання та переходу до активного державного регулювання економіки.

Актуальність такого досвіду важлива, якщо взяти до уваги те, що економічні відносини, формування яких на сучасному етапі обумовлено побудовою ринкової економіки, являють собою модель економічного розвитку.

Державне регулювання відіграє важливу роль у всіх країнах, у тому числі і країнах із високорозвинутою ринковою економікою. Держава і ринок поділяють між собою функції і сфери управління. Однак різні економічні системи суттєво відрізняються одна від одної по співвідношенню ролей держави і ринку в регулюванні економічних процесів. Як свідчить практика багатьох країн і наш вітчизняний досвід, сучасне суспільство вимагає з’єднання ринкового саморегулювання з державним, адміністративним і законодавчим механізмом за допомогою, насамперед, фінансово-економічних важелів.

У зв’язку з цим виникає питання про припустимі межі втручання держави, а отже використання нею наявних правових інструментів, у функціонуванні економіки. Це питання є надзвичайно актуальним для України, де довгий час домінувала практика понадмірного державного контролю, і зрештою адміністративно-правового впливу, за діяльністю усіх суспільних інститутів і кожної окремої людини.

В Україні ж сьогодні існує наявність певних обмежуючих розвиток ринкових відносин факторів об’єктивного і суб’єктивного характеру.

Йдеться передусім про обмеження ресурсного характеру (недостатність обігових коштів, енергоносіїв, обумовлена переважанням в структурі економіки енергоємних підприємств тощо), нерозвинену ринкову інфраструктуру (фінансово-банківська система, фондовий ринок та ін.).

Це також подекуди надмірний державний контроль над економічними процесами, що призводить до надмірного правового забезпечення відносин у сфері підприємницької діяльності, а отже, до обмеження свободи підприємництва.

З іншого боку, формування ринкового механізму без цілеспрямованої політики ефективно діючої влади, озброєної надійними джерелами інформації й науковим інструментарієм, приховує небезпеку утворення колоніальної, потворної за своїм характером структури національної економіки.

Яскравим прикладом є сучасний розвиток господарського комплексу України, в структурі експорту якого дедалі більшу питому вагу займає сировина та напівфабрикати і набули явно непропорційної ваги металургія та інші енергоємні та матеріаловитратні виробництва.

У той же час мають стійку тенденцію до регресу високотехнологічні галузі економіки (електроніка, точне машинобудування тощо). Подолати ці негативні тенденції можливо лише виваженим, науково-обгрунтованим державно-правовим регулюванням макроекономічних процесів.

Сьогодні в Україні спостерігається парадоксальне явище: з одного боку, існує надмірний державний контроль над економічними процесами, а з другого - недостатність ефективного державного управління господарським комплексом.

Виходячи з цього можна зробити висновок про те, що здійснювана нині в Україні адміністративна реформа не повинна зводитись лише до скорочення апарату органів виконавчої влади, а мати за мету якісне покращення й підвищення ефективності його роботи по здійсненню ринкових перетворень в економічній сфері. Причому перетворення в економічній сфері слід розглядати через призму вирішення соціальних проблем, оскільки саме тут закладається і зміцнюється підґрунтя для реалізації концепції соціальної держави, якою Україна проголошена у статті 1 Основного Закону України [62].

У літературі висловлюється думка, що в сучасній ринковій системі держава, як правило, покладає на себе функції, які ринок не здатний виконувати сам по собі або може їх виконувати недостатньо ефективно [63]. До числа таких функцій відносять:

1) утворення правової основи, яка сприяє ефективному функціонуванню ринкової економіки;

2) коригування розподілу економічних ресурсів у зв’язку з існуванням "зовнішніх ефектів" і "суспільних сил";

3) здійснення значних структурних змін в економіці, обумовлених НТР;

4) пом’якшення періодичних криз і стимулювання економічного росту;

5) вирішення екологічних проблем;

6) соціальний захист населення.

Характерною рисою всіх ринкових перетворень у постсоціалістичних країнах є зведення до мінімуму директивно-адміністративного впливу держави на економіку з метою надання простору для самостійного розвитку.

Держава виконує вказані функції за допомогою права. Через правові механізми держава регулює економічні відносини, надаючи їм певної правової форми [64].

У цих умовах основним завданням держави стає контроль за станом ринку і вплив на нього за допомогою податкових, кредитних та інших економічних важелів.

Тому відмова від централізованої системи керування не означає, що взагалі відпала необхідність у централізованому регулюванні, змінюються лише функції, методи і форми цього регулювання. Однак роль макрорегулювання в перехідний період не слабшає, а посилюється.

Отже, економіка цивілізованих країн є державно-регульованою.

Державне регулювання, як зазначають дослідники питання щодо визначення ролі держави в ринковій економіці, переслідує три мети:

мінімізація неминучих негативних наслідків ринкових процесів;

створення правових, фінансових і соціальних передумов ефективного функціонування ринкової економіки;

забезпечення соціального захисту тих шарів "ринкового суспільства", стан яких у конкретній ситуації стає більш защемленим" [65].

У реальному житті ніяка теоретична модель організації ринкової економіки не функціонує у чистому вигляді. Ринок завжди якоюсь мірою доповнюється й обмежується втручанням (регулюванням) державної влади. У сучасній економіці переплітаються, у різних пропорціях, елементи і механізми ринкової системи і державного регулювання.

Є.Л. Стрельцов з цього приводу наводить три основних взамопов‘язаних блоки.

Так, перший блок представлений власно ринковими відносинами, для яких характерний вільний пошук взаємовигідних продавців і покупців, конкуренція, відповідна динаміка цін, нові види господарської діяльності і т.п.

Другий блок - це відношення, пов’язані з державним регулюванням економічних процесів. Інша справа, за допомогою яких засобів це може здійснюватuся: прямих чи непрямих. Але навіть у розвинутих в економічному плані країнах існує могутня система регулювання на основі банківської системи, кредитно-фінансової політики, податків, прийняття необхідного законодавства, боротьби з різними правопорушеннями та злочинами в економіці тощо.

Третій блок такої моделі - система соціального захисту тих прошарків населення, які потребують цього [66]. Такий підхід ґрунтується на поєднанні державного регулювання економічних відносин та надання права їх учасникам самостійно визначати свій статус.

З огляду на зазначене, слід вказати, що основним завданням держави стає контроль над станом ринку і вплив на нього за допомогою податкових, кредитних і інших економічних важелів.

Щодо прямих адміністративних важелів впливу, то вони мають застосовуватися лише у разі порушення суб’єктами господарювання вимог законодавства або виникнення надзвичайної економічної ситуації.

За нормальних умов головну роль має відігравати макрорегулювання економічних процесів. Зокрема, важливого значення набуває створення ефективної і надійної податкової системи. Наприклад, швидке просування по шляху ринкових перетворень Польщі, Чехії, Угорщини, а також Словаччини, було обумовлено тим, що ці держави без затягувань реформували вже на самому початку 1990-х років податкове законодавство, забезпечили його стабільність і надійність, максимально наблизили його до європейських країн [67].

Разом з тим, слід відмітити, що в літературі не має одностайної думки щодо місця держави ринкових економічних відносин і саморегулювання ринку. В економічній теорії сформовано ціну низку вчень позицій щодо ролі держави в ринкових відносинах [68]. Безумовно, питання щодо моделей державного регулювання економічних відносин цілком заслуговує на окреме наукове дослідження.

В той же час, особливої уваги, з точки зору перспективи практичної реалізації, заслуговує так звана "змішана економіка". Саме її успішно втілює в життя більшість держав, які останнім часом досягли успіхів в економічній сфері.

На думку С. Мочерного, саме змішана економіка є однією з найкращих моделей ринкової економіки [69].

За своєю суттю змішана економіка являє собою таку модель соціального і економічного розвитку, яка передбачає:

по-перше, співіснування приватної і державної форм власності;

по-друге, поєднання планування і застосування ринкових методів регулювання економічних відносин. При цьому необхідною умовою провадження ринкових засад є соціальна злагода в суспільстві і державі.

Як справедливо вказується в літературі, злагода завжди була однією з найважливіших ознак цивілізованого суспільства [70].

Отже, змішана економіка поєднує в собі регулювання економічних відносин, як суто ринковими методами так і втручанням держави в економічні процеси.

Розбудова ринкової економіки змішаного типу найбільш повно відповідає тенденціям економічних перетворень, які закладені в Конституції України. В роботі вже акцентувалась увага на тому, що Основний Закон України визначає стратегічну мету економічного розвитку України - побудову соціально орієнтованої економіки ринкового типу. Саме така передумова є необхідною для становлення України як соціальної, правової держави.

При цьому, необхідно відзначити, що прибічники змішаної економіки не мають єдиного бачення щодо допустимих меж державного регулювання.

Окремі дослідники виступають за пряме втручання держави в економіку, розвиток саме державного сектору в економіці в суспільних інтересах. Дж. Кейнс розробив механізм активного державного регулювання економікою з використанням ринкових важелів [71].

В той же час, інші прибічники змішаної економіки, зокрема М. Фрідмен, вбачають перспективу її реалізації через обмеження втручання держави в макроекономічні процеси і створення, на цій основі, сприятливих умов [72].

Досвід держав з розвинутою ринковою економікою вказує, що в реальному житті ніяка теоретична модель організації ринкової економіки не існує в чистому вигляді. Як правило, ринок доповнюється й обмежується втручанням держави.

Сучасне суспільство вимагає поєднання ринкового саморегулювання з державним механізмом регулювання економічних процесів. І, головним чином, це стосується використання фінансово-економічних важелів впливу (наприклад, податкові, кредитні та інші економічні важелі).

В той же час, запровадження імперативного втручання держави можливе лише у виняткових випадках, коли, наприклад, йдеться про притягнення суб’єктів господарювання до юридичної відповідальності за порушення вимог законодавства.

У зв’язку з зазначеним, варто вказати, що центральним важелем в регулюванні економічних відносин є податки. За допомогою податкового механізму держава не лише впливає на формування бюджету, а й на суспільне виробництво, його структуру, динаміку. Свого часу відомий англійський економіст Дж. Кейнс, який розробив концепцію державного втручання в економіку, відмічав, що податки існують в суспільстві виключно для регулювання економічних відносин [73].

Важливість правильного вибору юридичної моделі податкової системи обумовлена тим, що податки складають невід'ємний елемент ринкових економічних відносин, за їх допомогою можна стимулювати ефективну діяльність господарських суб'єктів, формувати сучасну структуру економіки.

У зв’язку з цим, саме через податковий механізм державою провадиться:

по-перше, стимулювання ділової активності, а отже, розвитку усіх сфер підприємницької діяльності;

по-друге, зменшення витрат виробництва;

по-третє, підвищення конкурентоздатності суб’єктів господарювання на внутрішньому та світовому ринку.

Серед інших фінансово-економічних важелів (інструментів) державного регулювання, професор Г. Волинський, виходячи з досвіду країн, які мають досить розвинену ринкову економіку, називає:

по-перше, регулювання податкових ставок та їх диференціація (вчений, зокрема, коментуючи вітчизняну політику високих ставок, яка в умовах глибокого спаду виробництва була підпорядкована фіскальним інтересам, не тільки не мала достатніх підстав, а пригнічувала виробників і змушувала їх приховувати свої доходи);

по-друге, регулювання процентних ставок по кредитам комерційних банків (вчений, зокрема, вказує, що в період економічного спаду зниження процентних ставок веде до збільшення підприємницького доходу і в цілому сприяє зростанню виробництва);

по-третє, стимулювання інвестицій у виробничу та соціальну сферу, розширення державного замовлення (закупівлі);

по-четверте, регулювання грошової маси (на думку вченого, механізмом реалізації цього інструменту є наділення центрального банку функцією регулювання грошової маси, забезпечення її відповідності масі товарів і підтримання тим самим, твердої купівельної спроможності паперових грошей, що є необхідною умовою функціонування ринкових економічних відносин) [61].

Безумовно, зазначені фінансово-економічні важелі є важливим і необхідним елементом в становленні і розбудові змішаної ринкової економіки, яка матиме соціально орієнтоване спрямування.

Отже, вирішення питання щодо допустимих меж втручання держави в економічні процеси припускає наступний підхід: держава обумовлює правила поведінки учасників економічних відносин через систему економічно обґрунтованих законів і забезпечує їх виконання.

Загальновідомо, що відсутність належного обґрунтування при складанні проектів законів економічного спрямування, аналізу практики застосування та дії діючих законів веде до ускладнення функціонування всіх елементів ринкової інфраструктури, а зрештою і процесу регулювання державою їх діяльності.

Проте, ефективне здійснення зазначених умов можливе через відповідне конституювання механізму державної (публічної) влади, тобто практичну реалізацію норм Основного Закону України, який покликаний встановити параметри, в межах яких здійснюватиметься законодавче регулювання відносин державного владарювання [74].

Не вдаючись до детального аналізу усіх чинників реформування економіки на ринкових засадах, зазначено, що перехід до ринкової економіки завжди і повсюди передбачає певний стандартний набір заходів.

По-перше, фінансова стабілізація, зменшення бюджетного дефіциту і скорочення грошової емісії Центральним банком. Податкова реформа (перехід від податку на прибутки до податку на додаткову вартість, жорсткий контроль над витратами, зокрема, скорочення субсидій).

По-друге, дерегулювання, скорочення неймовірного числа державних регуляторів і спорудження фундаменту для вільних договірних відносин, зменшення ролі центрального планування та надання більшої свободи для власної ініціативи та підприємництва.

По-третє, реформування і приватизація великих державних концернів. Реформа банківської системи та зміна планових критеріїв банківської діяльності комерційними. Будь-яка життєдіяльна правова і регулююча інфраструктура, що лежить в основі ринкової економіки, базується на недоторканності приватної власності, виконанні контрактів та відповідальності за нанесений збиток.

Серед зазначених чинників реформування економіки особливе місце займає дерегулювання процесів управління економікою шляхом впровадження регуляторної реформи.

Дерегулювання економіки передбачає, в першу чергу, дерегулювання підприємницької діяльності, яке слід розуміти як сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва.

Як важливий елемент (механізм) взаємовідносин держави та економічної системи дерегулювання застосовується для зменшення і, в окремих випадках, для посилення впливу держави. Введення в економіку підойм дерегулювання викликане необхідністю її реформування, в результаті чого мають бути досягнуті зрушення в процесах подолання економічної кризи, зниження втрат від некерованості процесів перебудови економіки.

Реалізація зазначених заходів можлива лише за умов усунення адміністративних та організаційних перешкод на шляху розвитку підприємницької діяльності, скорочення масштабів прямого державного втручання у механізм суспільного виробництва.

Для цього необхідно вжити заходів щодо здійснення глибокої приватизації з метою скорочення частки державної власності, що забезпечить зменшення державних витрат на утримання державного сектора економіки; фінансування розвитку державного підприємництва лише у тих сферах, де застосування інших форм власності є неефективним або може призвести до негативних наслідків; поступового зменшення прямої державної підтримки окремих підприємств, що здійснюється через надання їм товарів та послуг за низькими цінами або державних субсидій, виділення централізованих інвестицій (капіталовкладень) тощо.

Особливого значення для реалізації політики дерегулювання, як видається, набуває послідовне проведення у життя адміністративної реформи, яка має забезпечити створення ефективної системи державної виконавчої влади. В зв’язку з цим слід зазначити, що ефективність є однією з центральних проблем людської діяльності. Вона торкається усіх сфер, видів, форм, методів, організації життєзабезпечення людини. Як підвищити соціальну життєдіяльність суспільства, ефективність усіх його інституційних структур - першочергової важливості проблема [75].

Відомо, що в доктрині поділу влади закладена одна з основних цілей - більш ефективне функціонування державного механізму і кожної гілки влади зокрема.

Розподіл та спеціалізація праці завжди ефективні. Найбільш повно це відобразилось у сфері виконавчої влади, де ієрархія водночас із децентралізацією управління дали суспільству найбільший економічний і соціальний ефект. Критерій ефективності у соціальній практиці надто великий, щоб недооцінювати цю проблему і наслідки управлінських рішень, особливо нормативного характеру, у сфері державного управління.

На сучасному етапі розвитку науки управління слід звернути увагу на наукові методи пізнання, припинити практику пристосування до політичних рішень, які не ґрунтуються на наукових дослідженнях. Треба шукати нові підходи до досконалішої управлінської організації майбутньої України. Інтенсифікація, підвищення якості діяльності органів державної влади, переведення їх системи управління у відповідність з рівнем розвитку соціальних відносин, досягненнями науки, з вимогами економічної доцільності не можуть бути успішно здійснені лише на основі інтуїції та набутого досвіду. Зміни у механізмі державного управління слід починати з удосконалення основоположних джерел, з принципів державного управління.

Поліпшення рівня управління є наслідком побудови сильної правової держави, а це можливо тоді, коли сильні гілки влади - законодавча, виконавча, судова [76].

В Україні проводиться інтенсивна робота по створенню нового апарату державного управління, підвищенню ефективності його діяльності. Їй потрібно надавати планомірний, цілеспрямований і конкретний характер. При цьому важлива не стільки організаційна перебудова існуючого апарату управління, хоча і це передбачається, скільки підвищення якості й ефективності повсякденної управлінської праці, що головним чином зводиться до більш чіткого визначення нових завдань і методів їх вирішення, до підвищення культури роботи, організованості та дисципліни.

Нині стає все більш очевидним, що соціально-економічний розвиток країни можна забезпечити лише при зростаючому використанні управлінських ресурсів. У протилежному випадку не можна реалізувати об’єктивні можливості нового суспільства.

Шлях до досягнення високої якості і ефективності будь-якого виду соціальної діяльності людини лежить через підвищення ефективності та поліпшення якості управління. Ось чому різке підвищення якості і ефективності управлінської діяльності, функціональної результативності роботи державного апарату стало важливим політичним, економічним і організаційним завданням сучасного періоду [77].

В контексті проблематики, що розглядається в даній роботі, питання забезпечення ефективної роботи державного апарату набуває особливого значення, оскільки насамперед органи виконавчої влади мають здійснювати на практиці державну економічну політику, керуючись настановами щодо дотримання в управлінні економічними процесами певного, відповідного наявному стану розвитку суспільства, співвідношення директивних методів державного регулювання і дерегулювання.

В той же час, формування регуляторних відносин, як і регулювання економіки державою, на думку А. Бейкун, має виходити з єдиних теоретичних і методологічних положень, що базуються на використанні об’єктивних економічних законів у практиці державного впливу. При цьому акцентується увага на необхідності, при визначенні меж втручання держави в економічну сферу, окреслити співвідношення державного управління та державного регулювання, межі їх взаємодії [78].

В контексті вказаного, слід відзначити, що в літературі висловлюються різні думки щодо предмету і меж державного регулювання економічних процесів залежно від особливостей секторів економіки. Так, на думку вчених, в аграрному секторі економіки концептуальні засади формування регуляторної політики держави повинні мати такі елементи як:

створення багатоукладної економіки, застосованої на різних формах власності;

проведення галузевої законодавчої реформи;

визначення найбільш ефективних форм організації державного регулювання відповідним сектором економіки або відповідними галузевими правовідносинами [79].

Така точка зору є досить важливою, оскільки дозволяє окреслити межі державного регулювання залежно від особливостей, які притаманні окремим секторам економіки. І, до певної міри, видається користною позиція про включення до державного регулювання економічних відносин елементів державного управління, особливо, коли йдеться про ті сфери, де участь держави є необхідною (наприклад, щодо казенних підприємств, природніх монополій тощо) [78].

З огляду на зазначене, досить актуальною залишається точка зору В. Авер’янова, який акцентував увагу на взаємозв’язку органів, які здійснюють вплив на суспільні процеси, на підставі яких моделювались відносини конкретних суб’єктів та об’єктів тощо [80].

В той же час, природа и обсяг державного регулювання досить неоднозначно трактуються в літературі.

Як зазначає Ю. Тихомиров, обсяг державного регулювання розглядається, з однієї сторони як визначення і забезпечення державою загальних правил поведінки суб’єктів суспільних відносин і їх коригування [81], з іншого боку, обсяг державного регулювання розглядається через призму імперативних, переважно адміністративно-правових способів регулювання [82].

Становлення так званої змішаної форми ринкової економіки вказує на необхідність поряд з державним регулюванням, як його елемент, впроваджувати державну підтримку окремих галузей, видів діяльності чи господарюючих суб’єктів.

Призначення, цього елементу державного регулювання, на думку Ю. Тихомирова - цільове та ситуативне і покликане сприяти підтримці тих сфер і господарюючих суб’єктів, які мають важливе значення [83]. У першу чергу це стосується нормативно-правової бази, фінансово-кредитних засобів, інформаційного забезпечення [84].

Державне регулювання економіки має забезпечити пропорційний розвиток усіх сфер економіки, сприяти досягненню балансу інтересів між різними соціальними прошарками суспільства, справедливому розподілу національного доходу, а також підтримці секторів економіки, які в силу своєї специфіки є збитковими.

Безумовно, розвиток економіки залежить від ефективного її державного регулювання.

Головним "представником" держави в ринковій соціально-економічній системі є інститут адміністративно-правового регулювання, проте, варто погодитися з тим, що в межах адміністративно-правового регулювання виконавча влада не вправі втручатись в господарську діяльність господарюючих суб’єктів, натомість зобов’язана регулювати та контролювати основні аспекти їх діяльності, а також захищати права та законні інтереси учасників економічних відносин [85]. Такі передумови є необхідними при формуванні соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Держава через механізми правового регулювання створює правову основу для формування і розвитку економічних відносин.

Досвід свідчить, що, наприклад, регулювання заробітної плати на основі договорів передбачає існування розвинутої законодавчої основи, відпрацьованого механізму виявлення і узгодження інтересів, відповідних навичок ведення переговорів, а передусім необхідною є наявність двох сторін - профспілок і роботодавців [86].

У зв’язку з цим, необхідно також звернути увагу на особливості державного регулювання економічних відносин. Японія, Франція, Німеччина, Тайвань, Корея й інші країни досить широко користуються плановими основами в регулюванні своєї економіки. При цьому необхідно відзначити, що ті країни, які користуються плановими началами, за останні десятиліття досягли найбільш істотних результатів у економічному розвитку.

Практика розвинутих країн свідчить про те, що обов'язкове планування ставить державу і підприємства в рамки рівності сторін, де кожна сторона обов'язково враховує інтереси іншої сторони, а при їхньому порушенні - несе відповідальність за свої дії.

Обов'язкове планування - це планування на основі контракту між державою і суб'єктом підприємницької діяльності. У плановому контракті кожна із сторін бере на себе зобов'язання по виконанню планових показників - держава створює умови для їхнього виконання, аж до фінансування. А підприємство - своїми діями досягає результатів планового контракту.

Невиконання сторонами своїх зобов'язань означає не тільки можливість розірвати контракт в односторонньому порядку, але й можливість притягти винну сторону до майнової відповідальності за свої дії. Можливо, такий варіант державного регулювання економічних процесів у пострадянський період є найбільш ефективним у становленні істинних ринкових відносин і може сприяти з'єднанню ринкового саморегулювання з державним. До речі, такий варіант знаходить і відображення у чинній Конституції України, яка закріплює соціальну спрямованість економіки України.

Основний Закон України не тільки закріпив основні засади державного і суспільного устрою в нашій державі, а став політико-правовою базою подальшої розбудови Української державності, визначив правові основи функціонування економічних відносин.

В Конституції України закладена ідеологія державотворення, сутність якої полягає в побудові суверенної, незалежної, демократичної, соціальної і правової держави, в якій людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою суспільною цінністю. [87]

Свого часу, цитуючи ці положення, Президент України Леонід Кучма зазначав, що тепер українське суспільство одержало чітку і вичерпну відповідь на питання, що ми будуємо і куди ми йдемо [88].

Приклади успішного соціально-економічного відродження і розвитку можна знайти у тих країнах, котрі пережили другу світову війну і вийшли з неї з демократичними ринковими структурами. Реконструкція Європи в післявоєнний період базувалася на ринкових силах, але не всі вищезгадані компоненти перетворень були реалізовані там одразу, а поступово, протягом приблизно 40 років.

Процес реконструкції базувався на розвинутій системі контрольно-регулюючих заходів, стримуючих ріст інфляції і заробітної платні, вони допускають управління курсами валют і відсотковими ставками, рівно як і цінами на основні товари, а також на наявності державної власності. Ця система повільно демонтувалася протягом кількох десятиліть по мірі того, як ринкові сили довели свою здатність вирішувати існуючи проблеми.

Разом з тим, аналіз практики державного регулювання вказує на наявність певних недоліків в використанні механізму державного регулювання. Ю. Тихомиров зауважує, що така ситуація пов’язана з одностороннім застосуванням окремих методів державного регулювання, в той час, як державне регулювання вимагає поєднання та комплексного їх використання. Вчений досить слушно виділяє шість головних груп способів державного регулювання [83]. Дещо конкретизуючи і деталізуючи його позицію, державне регулювання можна окреслити через виділення шести головних груп регулювання.

Використання та поєднання таких способів державного регулювання є необхідною передумовою становлення в нашій державі соціально орієнтованої ринкової економіки змішаного типу. При цьому варто підкреслити, що виділення та встановлення саме зазначеного обсягу державного регулювання обумовлюється потребами формування в Україні демократичної, соціальної та правової держави. Соціально орієнтована ринкова економіка має створити для цього економічну основу.

Соціальна спрямованість ринкової економіки вказує на особливе місце в цьому процесі людини, її прав та свобод. Варто нагадати, що згідно статті 3 Основного Закону України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Крім того, права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Тому саме вони мають стати головним критерієм оцінки ефективності державного регулювання ринкових перетворень в економічній сфері.

Питання полягає, передусім в тому, наскільки стан економічного розвитку, ринкової економіки забезпечує реалізацію та захист прав та свобод людини. Тому стратегічним напрямом становлення в Україні ринкової економіки соціальної спрямованості є створення дієвих та ефективних механізмів реалізації та захисту прав та свобод людини в нашій державі.

З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що добре продуманий механізм використання економічних важелів може сприяти з’єднанню ринкового саморегулювання з державним впливом в умовах ринку.

Саме, у зв’язку з цим, найбільш прийнятною, в умовах трансформації економічних відносин з планового режиму функціонування до ринкового є змішана економіка в якій саморегулювання ринкових відносин поєднується цілеспрямованим корегуванням зі сторони держави.

Становлення соціально орієнтованої ринкової економіки має базуватися на принципі верховенства норм Конституції України - Основного Закону України, який має найвищу юридичну силу і верховенства права. Варто нагадати, що згідно статті 8 Основного Закону в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

На сучасному етапі розвитку нашої держави особливу цінність має міжнародний досвід застосування і поєднання ролі держави і саморегулюючих процесів у становленні соціально орієнтованої ринкової економіки. При цьому варто врахувати, що саме це передбачає започаткований Україною процес інтеграції до світової спільноти. Україна як один з учасників міжнародно-правових економічних відносин має відігравати важливу роль у функціонуванні міжнародних економічних відносин.

Проведений в даній роботі аналіз проблем вибору і формування оптимальної моделі економічних відносин через застосування механізмів регулювання і саморегулювання в контексті національного і світового досвіду дозволяє зробити узагальнюючий висновок про те, що формування ефективного механізму правового регулювання економічних відносин потребує врахування і гармонійного поєднання дії таких головних чинників: забезпечення механізму реалізації та захисту прав і свобод особи, верховенства права; верховенства норм Конституції України; врахування соціально-економічних умов розвитку нашого суспільства і держави; подальша інтеграція нашої держави до світової спільноти, використання світового досвіду в розбудові України, як демократичної, соціальної та правової держави.

З огляду на зазначене можна зробити наступні висновки:

1. Ефективність правового регулювання ринкових економічних відносин залежить від меж і обсягу державного регулювання. Державне регулювання ринкової економіки має провадитись через:

по-перше, встановлення загальних правил поведінки учасників економічних відносин; встановлення порядку їх створення, реорганізації та ліквідації; визначення порядку їх діяльності;

по-друге, використання програмно-установочних засобів (наприклад, цільові програми економічного розвитку; земельні кадастри тощо);

по-третє використання легалізуючих засобів (наприклад, ліцензування, акредитація та сертифікація діяльності господарюючих суб’єктів);

по-четверте, використання засобів нормативно-кількісного виміру (наприклад, стандарти, квоти, ціни, тарифи тощо); по-п’яте, засоби підтримки діяльності господарюючих суб’єктів її стимулювання (наприклад, кредитування господарюючих суб’єктів, їх заохочення тощо);

по-шосте, контрольні та заборонні засоби (наприклад, статистична звітність господарюючих суб’єктів; встановлення заборон, обмежень; вставлення юридичної відповідальності за правопорушення тощо).

2. Змішана форма ринкової економіки є найбільш оптимальною формою, що забезпечує соціальну спрямованість ринкової економіки.

3. Дерегулювання економіки передбачає в першу чергу дерегулювання підприємницької діяльності, яке слід розуміти як сукупність заходів, спрямованих на зменшення втручання державних органів у підприємницьку діяльність, усунення правових, адміністративних, економічних та організаційних перешкод у розвитку підприємництва.

4. Визначення оптимального співвідношення між державним регулюванням економічних відносин і соморегулюванням має забезпечувати становлення України як демократичної, соціальної та правової держави, і враховувати такі головні чинники: забезпечення механізму реалізації та захисту прав і свобод особи, принципу верховенства права; принципу верховенства норм Конституції України; врахування соціально-економічних умов розвитку нашого суспільства і держави; подальшу інтеграцію нашої держави до світової спільноти, використання світового досвіду в розбудові України, як демократичної, соціальної та правової держави.

ІІ. Особливості правового регулювання економічних відносин

2.1 Місце галузей права у правовому регулюванні ринкових економічних відносин

Особлива роль у забезпеченні правового регулювання економічних відносин належить окремим галузям права. Це обумовлено багатогранністю і складністю економічних відносин, оскільки до них належить ціла низка відносин, зв’язків, що виникають з приводу виробництва і розподілу матеріальних благ [72].

Різний характер і правова природа зв’язків, відносин, що об’єднуються в комплексну категорію "економічних відносин", вказує на необхідність регулювання цих відносин шляхом поєднання норм різних галузей права, що відповідають змісту кожного виду суспільних відносин, які за своєю суттю можна віднести до економічних.

У зв’язку з цим, виникає досить важлива теоретична проблема: відшукання ефективного співвідношення норм, що відносяться до різних галузей права в регулюванні відносин, що виникають в процесі становлення ринкової економіки.

Таким чином, правове регулювання економічних відносин забезпечується участю у цьому процесі різних галузей права, виходячи із змісту їх предмету правового регулювання. Саме предмет правового регулювання, тобто коло суспільних відносин, які регулюються нормами окремих галузей права вказують на специфіку засобів і прийомів правового регулювання економічних відносин, визначають їх, а, у підсумку, визначають особливості правового регулювання.

Тобто особливості правового регулювання економічних відносин залежать від змісту певного виду економічних відносин на які спрямований регулюючий вплив норм права. Так, наприклад, оренда нерухомого майна здійснюється на підставі договору оренди. В такому випадку сторони цієї угоди мають рівний правовий статус [89].

Разом з тим, варто вказати, що умови договору оренди, зокрема розмір плати за оренди, залежить від статусу майна. Так, Кабінетом Міністрів України встановлено методику розрахунку орендної плати за користування державного майна [90].

Отже, методика оцінки орендної плати здійснюється у централізованому порядку, який є обов‘язковим, при укладенні відповідного договору. Договірний характер мають також відносини щодо здійснення інвестицій [91]. І якщо в цьому процесі знаходять свій вираз елементи, зв’язки різних суспільних відносин, що за своїм змістом належать до економічних, то правове регулювання повинно враховувати і відображати особливості кожного виду відносин. В цьому проявляється одна з особливостей правового регулювання економічних відносин.

Враховуючи сутність ринкових економічних відносин, до них можна віднести, зокрема, майнові, господарські, податкові, фінансові, трудові та інші суспільні відносини, що виникають в процесі розподілу матеріальних благ.

Отже, виходячи із змісту та сутності економічних відносин, можна зробити висновок, що їх правове регулювання провадиться за участю норм різних галузей права. Головним критерієм участі норм окремих галузей права в правовому регулюванні економічних відносин є їх предмет. Йдеться саме про предмет правового регулювання.

Разом з тим, варто вказати, що характер і зміст правового регулювання економічних відносин проявляється через метод. Тому дослідження методів правового регулювання є необхідною умовою визначення особливостей правового регулювання економічних відносин. Враховуючи те, що економічні відносини регулюються різними галузями права, то можна зробити висновок, що головну роль у правовому регулюванні економічних відносин відіграють методи, що мають міжгалузевий характер.

В літературі, дослідженню саме міжгалузевих методів правового регулювання приділяється певна увага. В цій роботі вже зверталась увага на класифікацію методів правового регулювання, що мають міжгалузевий характер. Багатогранність економічних відносин вказує на актуальність і важливість використання таких методів у правовому регулюванні економічних відносин.

Визначальну роль у визначенні методів правового регулювання економічних відносин відіграють об’єктивні закони економіки.

Свого часу Л.І. Загайнов відзначав, що головна роль держави по використанню права в якості регулятора господарського життя полягає в тому, щоб втілити вимоги, які містяться в правових нормах, в економічний процес і забезпечити його розвиток в напрямку, що відповідатиме об’єктивним законам економіки [92].

Висловлена ще за радянських часів, така думка є актуальною і на сучасному етапі. Адже саме об’єктивні закони економіки відображають сутність виробничих відносин, які відіграють провідну роль в становленні ринкових економічних відносин.

В той же час, варто зауважити, що віддзеркалення економічних законів в правових нормах несе в собі певний суб’єктивний елемент, оскільки їх нормативно-правове оформлення відбувається з урахуванням волевиявлення суб’єкта нормотворчості. Саме через призму попереднього аналізу і оцінки економічних законів здійснюється їх правове закріплення.

На сучасному етапі формування ринкових економічних відносин перевага загальнодозвільних методів очевидна. Нагадаємо, що цей метод проявляється в реалізації принципу "що не заборонено, то дозволено".

Такий підхід, обумовлений розширенням прав господарюючих суб’єктів в сфері підприємницької діяльності, створює умови по розширенню ініціативи господарюючих суб’єктів з прийняттям рішень щодо здійснюваної ними господарської діяльності, а зрештою для розвитку в Україні підприємництва, як одного з головних чинників пришвидшення ринкових перетворень в нашій державі.

Варто нагадати, що згідно статті 1 Закону України "Про підприємництво" під підприємництвом слід розглядати безпосередню самостійну, систематичну, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством [93].

Здійснення і практичне застосування вказаного методу забезпечує реалізацію принципу свободи підприємницької діяльності. Як відомо, цей принцип реалізується в статті 3 Закону України "Про підприємництво", згідно якої підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

Варто також відзначити, що за допомогою загальнодозвільних методів реалізуються головні принципи розвитку підприємництва в Україні.

Законодавець, зокрема, до таких принципів відносить: вільний вибір видів діяльності; залучення на добровільних засадах до здійснення підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян; самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблюваної продукції, становлення цін відповідно до законодавства; вільний найм працівників; залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонено або не обмежено законодавством; вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів, установлених законодавством; самостійне здійснення підприємцем - юридичною особою зовнішньоекономічної діяльності, використання будь-яким підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд. Крім того, загальнодозвільні методи знаходять свою практичну реалізацію в статті 6 Закону України "Про підприємництво" згідно якої підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, визначених законами України, на вибір підприємця.

В той же час, використання лише цього методу не вирішить усіх питань, що виникають в процесі ринкових перетворень в економічній сфері.

Варто зауважити, що на сучасному етапі для правового регулювання економічних відносин є надмірне використання дозвільного методу. Як відомо цей метод полягає в наданні суб’єктам економічних відносин діяти лише певним чином, тобто в межах, які визначені законом.

Становлення соціально спрямованої ринкової економіки вимагає, як вже зазначалось в роботі, використання і інших методів правового регулювання. Законодавець, наприклад, закріплюючи певні правила поведінки за господарюючими суб’єктами в окремих сферах забезпечує реалізацію дозвільних методів, які реалізуються через "принцип дозволено те, що передбачено законом".

Безперечно, його застосування має певні переваги, оскільки дозволяє державі здійснювати контроль за усіма сегментами економіки. Так, практичний вияв доцільності застосування певних обмежень в окремих сферах економічної діяльності, а зрештою і встановлення належного контролю за господарюючими суб’єктами, які її проводять, створив необхідність визначення законодавчих обмежень у здійсненні підприємницької діяльності. Згідно статті 4 Закону України "Про підприємництво" діяльність, пов'язана з виготовленням і реалізацією військової зброї та боєприпасів до неї, видобуванням бурштину, охороною окремих особливо важливих об'єктів права державної власності, перелік яких визначається у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку, а також діяльність, пов'язана з проведенням криміналістичних, судово-медичних, судово-психіатричних експертиз та розробленням, випробуванням, виробництвом та експлуатацією ракет-носіїв, у тому числі з їх космічними запусками із будь-якою метою, може здійснюватися тільки державними підприємствами та організаціями, а проведення ломбардних операцій - також і повними товариствами.

Діяльність, пов'язана з технічним обслуговуванням та експлуатацією первинних мереж (крім місцевих мереж) та супутникових систем телефонного зв'язку в мережах зв'язку загального користування (крім супутникових систем телефонного зв'язку в мережах загального користування, які мають наземну станцію спостереження на території України та створюються або розгортаються за допомогою національних ракет-носіїв або національних космічних апаратів), виплатою та доставкою пенсій, грошової допомоги малозабезпеченим громадянам, здійснюється виключно державними підприємствами і об'єднаннями зв'язку.

Таким чином, найбільш прийнятні сфери застосування такого методу ті, на які держава справляє значний вплив. Це стосується передусім об'єктів державної власності, які управляються уповноваженими органами держави, а також ті, які забезпечують функціонування держави (наприклад, транспорт, енергетика, зв’язок тощо) або ж з забезпеченням контролю держави щодо певних відносин. Це стосується також відносин, пов‘язаних з застосуванням радіоактивних відходів, пестицидів чи агрохімікатів, де головне місце посідає проблема безпеки їх використання [94], [95].

З іншого боку, дозвільні методи знаходять свій прояв в визначенні меж впливу держави на поведінку учасників економічних відносин.

В той же час, слід мати на увазі, що застосування дозвільних методів неминуче веде до збільшення кількості нормативно-правових актів, особливо підзаконних, регулюючих господарську діяльність, що в окремих випадках є неоправданим.

Головний недолік застосування виключно дозвільних методів полягає у тому, що він не завжди відповідає ринковим принципам, оскільки звужує ініціативу, можливість учасників економічних відносин вибирати модель своєї поведінки.

В свій час, застосування виключно дозвільних методів призвели до значних негативних психологічних недоліків. Так, постійна орієнтація в своїй діяльності на правові норми актів державних органів, здійснення поведінки на основі виписаних в нормативно-правових актах правил, що характерно для командно-планового режиму функціонування економіки, призвела до пасивної діяльності в тих випадках, коли необхідно було б застосувати ініціативу, творчий пошук, прийняття рішень з урахуванням місцевих умов для досягнення максимального господарського результату і економічного ефекту.

В таких умовах недоліки нормативного регулювання ставали підставою для звільнення господарюючих суб’єктів від відповідальності за низькі результати господарської діяльності. Тому переваги і недоліки дозвільного методу цілком очевидні.

На сучасному етапі є потреба в переорієнтації методів правового регулювання, з урахуванням способів впливу правових норм на поведінку суб’єктів права. Адже, на відміну від планово-адміністративного режиму функціонування господарюючих суб’єктів, коли вони були фактично пасивним елементом економічних відносин, ринкові перетворення зумовлюють перехід господарюючих суб’єктів в стан головної рушійної сили економічного розвитку.

Разом з тим варто вказати, що переорієнтація і надання певних переваг загальнодозвільним методам, з огляду на зазначене, цілком очевидні. Проте, безумовно, розширення сфери використання таких методів не вирішує усіх завдань щодо створення в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки.

Переорієнтація на загальнодозвільні методи правового регулювання економічних відносин потребує в свою чергу уточнення, а в окремих випадках зміни співвідношення централізованих і децентралізованих методів регулювання таких відносин. Річ йде про те, що на сучасному етапі економічного розвитку увага до централізованого регулювання має бути сконцентрована на забезпеченні реалізації прав та свобод людини [96], забезпечення соціальної спрямованості економічного розвитку держави.

Регулююча функція держави по регулюванню економічних відносин визначена в статті 15 Закону України "Про підприємництво". В цій статті передбачено, що органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи: податкову та фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і процентів по державних кредитах; податкових пільг; цін і правил ціноутворення; цільових дотацій; валютного курсу; розмірів економічних санкцій; державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи; науково-технічні, економічні та соціальні республіканські й регіональні програми; договори на виконання робіт і поставок для державних потреб. Так, держава, здійснюючи регулювання захисту права інтелектуальної власності встановлює у статті 44 Закону України "Про авторське право і суміжні права" відповідні економічні санкції щодо порушників [97].

Саме в цьому сегменті, видається необхідним посилити роль децентралізованих методів правового регулювання. Відомо, що лише за допомогою застосування таких методів, можна врахувати особливості виробничого процесу підприємств, умов, в яких вони працюють, створення додаткових заходів заохочення найманих працівників через систему преміювання, покращення соціально-економічних умов проживання тощо.

Як відомо, практика централізованого регулювання питань щодо стимулювання ролі господарюючих суб’єктів та найманих працівників за радянських часів не дала своїх позитивних результатів.

Свого часу Р.З. Лівшиць звертав увагу на те, в радянські часи вищестоящі органи "определяют не только те суммы, которые могут истратить предприятие на оплату труда, но и то, каким работникам, в каких пределах и на каких основаниях могут быть выплачены те или иные суммы" [98].

Варто зауважити, що свого часу зміщення акцентів в сторони децентралізації у правовому регулюванні економічних відносин було започатковано ще в 80 - ті роки минулого сторіччя [99]. Радою Міністрів СРСР було прийнято низку рішень, якими було значно розширено права підприємств в питаннях планування, використання фондів розвитку виробництва, розвитку науки і техніки, розпорядження коштами матеріального заохочення і кредитування, практичне втілення яких дало позитивний результат [100].

Сучасний етап ринкових перетворень в економічній сфері вказує на необхідність використання вказаного позитивного досвіду і необхідність подальшого розширення прав господарюючих суб’єктів.

Верховною Радою України було прийнято низку базових законів спрямованих на розширення прав суб’єктів економічних відносин.

До найбільш важливих можна віднести Закони України: "Про власність" [101], "Про підприємства в Україні" [102], "Про банки і банківську діяльність" [103], "Про цінні папери та фондову біржу" [104], тощо, які заклали правові основи для практичної реалізації загальнодозвільних методів.

Вже саме визначення поняття підприємства у статті 1 Закону України "Про підприємства в Україні", як самостійного, господарюючого статутного суб'єкта, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу), дозволяє зробити висновок, що законодавець забезпечує підприємство певною економічною та господарською самостійністю у прийнятті рішень щодо своєї діяльності.

Такий підхід логічно розвинений у пункті 2 статті 1 Закону України "Про підприємства в Україні", згідно якого підприємство здійснює будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені законодавством України і відповідають цілям, передбаченим статутом підприємства.

Варто зауважити, що свого часу академік В.В. Лаптєв, вказував, що традиції господарського законодавства періоду планової економіки не можуть бути використані в сучасних умовах і повинні бути докорінно переглянуті [105]. Причому в сторону розширення їх прав. Розширення можливостей підприємства самостійно регулювати питання економічного розвитку, господарської діяльності, визначати мету та предмет своєї діяльності ґрунтується на підставі статті 9 Закону України "Про підприємства в Україні".

У цій статті передбачено, що статутом підприємства регулюються питання щодо найменування підприємства, його місцезнаходження, предмет і цілі діяльності, його органи управління, порядок їх формування, компетенція та повноваження трудового колективу і його виборних органів, порядок утворення майна підприємства, умови реорганізації та припинення діяльності підприємства. При цьому до статуту можуть включатися положення, пов'язані з особливостями діяльності підприємства: про трудові відносини, що виникають на підставі членства; про повноваження, порядок створення та структуру ради підприємства; про знаки для товарів і послуг та інше.

Закон України "Про господарські товариства" окреслив нові організаційно-правові форми здійснення учасниками економічних відносин господарської діяльності [106].

Варто нагадати, що правова особливість господарських товариств полягає в тому, що під ними законодавець розглядає підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об'єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.

До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні товариства, які є юридичними особами.

Конструкція правосуб’єктності господарських товариств побудована через використання загальнодозвільного методу, яка полягає в тому, що товариства можуть займатися будь-якою підприємницькою діяльністю, яка не суперечить законодавству України.

Органічно доповнюють розглянуті методи правового регулювання дозвільні методи. Такі методи характерні для регулювання відносин працевлаштування іноземців на території України. Як відомо однією з умов застосування їх праці в Україні є наявність відповідного дозволу [107].

На сучасному етапі формування ринкових економічних відносин йде процес удосконалення правового регулювання статусу учасників, на що певна увага приділяється в юридичній літературі [108].

Проте в процесі удосконалення нормативно-правового регулювання економічних відносин видається необхідним законодавчо закріпити компетенцію органів державної виконавчої влади по регулюванню економічних відносин і прийняття рішень в сфері економіки, та набрання чинності такими рішеннями. Це відноситься і до статусу Кабінету Міністрів України та інших центральних органів державної виконавчої влади.

Сьогодні вкрай потрібне прийняття Законів України "Про Кабінет Міністрів України" та Закону України "Про міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади". У першу чергу це викликано необхідністю визначення як статусу відповідних органів, їх компетенції, так і особливо статусу правових актів, які вони ухвалюють.

Як правило, на практиці значна частина нормативно-правових актів які ухвалюють органи державної виконавчої влади в повній мірі не відповідають вимогам та нормам Конституції та законів України.

Цю складну проблему можна вирішити через ухвалення Закону України "Про нормативно-правові акти", де доцільно передбачити питання щодо статусу нормативно-правових актів, які ухвалюються органами державної виконавчої влади, їх юридичну силу, правовий статус, правові наслідки їх невідповідності законам України та міжнародним договорам, які мають чинність на території України. Оновлення системи актів законодавства України є важливим і необхідним напрямом удосконалення правового регулювання економічних відносин. Як справедливо відзначається в літературі, прийняття Конституції України започаткувало новий етап реформування законодавства [109], головною метою якого є його удосконалення.

Важливе місце в правовому регулюванні економічних відносин, на сучасному етапі ринкових перетворень в економічній сфері посідають методи правового регулювання економічних відносин, які об’єднує такий критерій як "спосіб впливу на поведінку учасників права та правовідносин", зокрема, які поєднують зобов’язання і заборони. Практична реалізація його елементів досить яскраво виражена в нормах права.

Поєднання методів зобов’язання, заборон можна знайти в більшості нормативно-правових актів. Так, у статті 14 Закону України "Про господарські товариства", передбачено, що у товаристві створюється резервний (страховий) фонд у розмірі, встановленому установчими документами, але не менше 25 відсотків статутного фонду, а також інші фонди, передбачені законодавством України або установчими документами товариства.

Розмір щорічних відрахувань до резервного (страхового) фонду передбачається установчими документами, але не може бути меншим 5 відсотків суми чистого прибутку. Отже, норма, що передбачена у статті 14 Закону України "Про господарські товариства", зобов’язує учасників товариства створювати резервний (страховий) фонд.

Стаття 25 цього Закону, яка визначає види акціонерних товариств містить норму, в якій передбачено, що до акціонерних товариств належать: відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах; закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі.

Отже, законодавець, використовуючи метод заборон не допускає розповсюджувати акції закритих акціонерних товариств шляхом підписки, купувати та продавати на біржі.

Можна приводити і інші приклади практичного застосування методів правового регулювання економічних відносин, які характеризуються особливостями способів впливу на поведінку учасників права та правовідносин.

Подібні підходи мають використовуватись у правовому регулюванні процесу приватизації. У 1992 році Верховною Радою України було ухвалено чотири законодавчі акти про здійснення приватизації державного майна. Серед них центральне місце посідає Закон України від 04 березня 1992 року "Про приватизацію державного майна" [110].

Цей Закон визначив перелік об’єктів та суб’єктів, що можуть брати участь в приватизації, порядок та способи приватизації, фінансові та соціальні відносини при здійсненнї приватизації, порядок укладення договору купівлі-продажу об‘єктів державної власності, а також відповідальність за порушення вимог законодавства України про приватизацію. Однак, слід відмітити, що закріплені у зазначеному Законі гарантії виконання фінансових, інвестиційних зобов‘язань нового власника щодо підвищення ефективності діяльності переданого йому у власність майна (див. статтю 27 Закону України "Про приватизацію державного майна") до певної міри залишаються декларативними.

На це, зокрема вказують дослідження ефективності діяльності підприємств базових галузей промисловості Донецької області. Так, частка низькоефективних підприємств після приватизації 1996 року зросла в 1.5 рази, а після приватизації 1998 року досягла 73,9 відсотків (для порівняння зазначимо, що питома вага низькоефективних державних підприємств у 1998 році становила 49.6 відсотка. Крім того, звертає на себе увагу також і той факт, що більше половини підприємств, діяльність яких до приватизації 1998 р. відзначалась високою ефективністю, після приватизації перетворилась на низькоефективні [111].

Така тенденція засвідчує потребу в удосконаленні правового забезпечення приватизаційних процесів, зокрема, видається необхідним посилити гарантії громадян - акціонерів акціонерних товариств, що створюються на базі підприємств державної форми власності, застосування реприватизації державного майна.

Отже, правове регулювання економічних відносин в сфері здійснення приватизації доцільно провадити використовуючи не лише такі важливі юридичні засоби як дозвіл та зобов’язання, а й заборони, особливо якщо взяти до уваги питання встановлення переліку підприємств державної форми власності, що не підлягають приватизації.

Норми антимонопольного законодавства, головним чином, мають зобов’язуючий та заборонний характер, тобто визначають, які дії не мають проводити господарюючі суб’єкти на ринку України з тим, щоб не допустити порушень умов добросовісної конкуренції.

Практика правового регулювання економічних відносин засвідчує, що потенційні можливості і особливості зазначених вище методів правового регулювання використовуються не в повній мірі. Їх застосування здійснюється без врахування виду та особливостей відносин, що регламентуються за допомогою тих чи інших методів, особливостей юридичного інструментарію і правових норм тієї чи іншої галузі права, за допомогою яких здійснюється регулювання економічних відносин.

З одного боку, така позиція, начебто, суперечить ролі способів правового впливу в механізмі правового регулювання, яке проявляється через певне співвідношення дозволу, заборонів, уповноважень, а також стимулювання до певної поведінки і стримування від певних дій.

На сучасному етапі ринкових перетворень в Україні є нагальна необхідність переорієнтації методів правового регулювання економічних відносин з урахуванням способів впливу норм права на їх учасників.

Безумовно, своє місце у забезпеченні правового регулювання економічних відносин мають відіграти методи заборон і зобов’язань. Використання цих методів є необхідним у випадках, коли йдеться про притягнення господарюючих суб’єктів до юридичної відповідальності за вчинення правопорушень.

Варто відзначити, що досить принципового значення набуває проблема відповідності чинних правових приписів в яких реалізуються методи правового регулювання цілям забезпечення становлення в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки.

Значного посилення, з точки зору розширення сфери застосування, потребують методи рекомендацій та заохочень. В цьому контексті варто говорити про необхідність стимулювання позитивної поведінки господарюючих суб’єктів, і у першу чергу економічного. Йдеться про надання господарюючим суб’єктам пільгових кредитів, субсидій тощо.

Поєднання норм різних галузей права в правовому забезпеченні економічних відносин може сприяти найбільш повному вияву ефективності кожній з них. В літературі розглядається думка, що ефективності норм може сприяти мотиваційна сила норм окремих галузей права [112].

Співвідношення різних методів правового регулювання економічних відносин проявляється через використання, на думку І. Бондаренка, обов‘язкових приписів, автономних рішень (метод узгодження) та рекомендацій [113].

В умовах формування ринкових економічних відносин межі застосування таких методів є дуже актуальним питанням. Насамперед, це обумовлено формуванням в Україні багатоукладної економіки, заснованої на різних формах власності, що виключає можливість регулювання економічних процесів тільки за допомогою імперативних (обов’язкових) приписів.

Як відомо, такий метод був характерний для планово-адміністративної економіки радянських часів. З переходом до ринкової економіки і розвитком підприємництва важливого значення набуває метод автономних рішень, тобто, коли учасники економічних відносин самостійно вирішують питання щодо своєї діяльності.

Отже, йдеться про диспозитивний метод регулювання економічних відносин, який характерний методу цивільного права. Використовуючи його, сторони (учасники економічних відносин за власним розсудом встановлюють свої права та беруть на себе певні зобов’язання. З іншого боку, сторони використання методу імперативних приписів, який характерний в адміністративному праві, є необхідним у податкових правовідносинах, де припис податкових органів є обов’язковим платником податків, а права і обов’язки сторін цих правовідносин чітко регламентовані нормами закону.

Таким чином, особливістю правового регулювання економічних відносин є використання різних юридичних засобів. І саме відшукання оптимального варіанту співвідношення різних методів правового регулювання економічних відносин є необхідною умовою становлення соціально орієнтованої ринкової економіки.

Цілком очевидно, що врахування змін, що проходять в економічній сфері, зрушення в правовій регламентації економічних відносин безумовно, мають вплинути на зміни і в галузях права.

На сучасному етапі певної переоцінки потребує обсяг суспільних відносин, які регламентуються нормами адміністративного права, за допомогою імперативних приписів в сторону предмету правового регулювання тих галузей права, для яких відносини між суб’єктами права характеризуються відносинами рівності та координації. Саме це може забезпечити процес удосконалення правового регулювання ринкових економічних відносин.

Так, наприклад, правове регулювання економічних відносин за допомогою норм аграрного, господарського права вказує на необхідність удосконалення договору як одного з найбільш важливих правових інструментів реалізації норм цих галузей права, прав та обов’язків учасників економічних відносин.

Розвиток в Україні підприємництва, як однієї з важливих моделей економічного розвитку, створює підґрунтя для посилення ролі і місця договору в регулюванні ринкових економічних відносин. Варто надати, що роль і місце договірної форми регламентації відносин сучасної економіки обумовлені історичною природою даного правового явища.

Розширення сфери застосування диспозитивних методів у правовому регулюванні економічних відносин можна дослідити на прикладі договору.

Свого часу договори були основною правовою формою, в якій здійснювався надзвичайно великий товарообіг і забезпечувалось господарське життя в Стародавньому Римі. Саме римляни створили досить розгорнуту систему договорів, яка забезпечувала надійну правову основу для ділових відносин [114].

В умовах ринкових перетворень увага до договору як правового інструменту регулювання економічних відносин є цілком очевидною.

На сучасному етапі договірна форма створює якісно нові можливості суб’єктам господарювання, які самостійно планують свою діяльність і визначають напрями її розвитку, в повній мірі задовольняти їх інтереси.

Реформи, що відбуваються в суспільному житті України зумовили розвиток її господарського механізму на нових засадах.

Тотальне планування, відсутність приватної власності на засоби виробництва, вільного підприємництва, нехтування об’єктивно необхідними реаліями та принципами, і зокрема, принципом свободи договору, залишається в минулому. Регулювання ринку відбувається за допомогою економічних законів і стимулів.

Керування цими процесами, безумовно, специфічна частина єдиної сфери державного управління, що здійснюється, як правило, на публічно-правових засадах. В таких випадках стороною договірних відносин виступає держава.

Вирішення соціально-економічних проблем, питань обороноздатності країни, виконання цільових програм, забезпечення функціонування адміністративного апарату - ось далеко не повний перелік проблем, вирішення яких потребує такого підходу.

Одним з правових інструментів впливу з боку держави на інших суб’єктів господарювання для розв’язання вказаних питань в сучасних умовах виступає державне замовлення, яке розміщується на договірній основі.

Для зобов’язальних відносин, що виникають на цьому підґрунті, характерними ознаками є відсутність підпорядкованості між учасниками відносин, рівноправність та в цілому єдиний правовий рівень для них, хоча тут є свої особливості, що зумовлені специфікою правовідносин, де одна з сторін договору - держава [115].

Застосування договорів, в яких орган державної влади виступає самостійною стороною поряд з суб’єктами господарювання з метою виконання економічних функцій, в процесі управління відбувається в багатьох ринково розвинених державах. Здебільшого для них встановлений спеціальний режим, відмінний від суто цивільно-правового. Для прикладу, можна привести досвід США, де такі відносини будуються на основі урядових контрактів. Його сторонами, з одного боку, виступає адміністративний орган, а з іншого - приватні особи чи компанії.

В Україні спеціальним нормативно-правовим актом, що регулює питання поставки (закупівлі) товарів, виконання робіт, надання послуг, для задоволення економічних інтересів держави є Закон України "Про поставки продукції для державних потреб" [116].

Чинне законодавство України забезпечує право підприємства як самостійного господарюючого суб’єкта будувати відносини з іншими підприємствами, організаціями і громадянами в усіх сферах господарської діяльності на основі договорів. Законодавець також, реалізуючи принцип договірної свободи у діяльності підприємства, наділяє їх правом вільно обирати предмет договору, визначати зобов'язання, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України.

Тому цілком очевидно, що в умовах сьогодення договір стає основною формою регулювання економічних відносин між різними учасниками цивільного обороту, за допомогою якої вони узгоджують і реалізують свої можливості і досягають спільної мети.

В юридичній літературі договір розглядається як згода про права та обов‘язки, що регулює взаємну підприємницьку діяльність його учасників [117]. У зв’язку з чим, він являє собою комплекс дій по створенню і здійсненню прав і обов’язків, що регламентують діяльність контрагентів.

В літературі термін договір розглядається як багатозначне суспільне явище. Найбільш важливе розуміння договору - підстава виникнення правовідносин (цивільних прав і обов’язків). Це дозволяє охарактеризувати найбільш важливі риси договору. Характерними рисами договору як юридичного акту є те, що в ньому відображається взаємна воля його сторін, спрямована на досягнення цивільно-правових наслідків [118].

Сутність, а також значення договору проявляється через його функції. Серед функцій договору варто виділити так звану ініціативну функцію, яка полягає в тому, що договір є актом виявлення ініціативи учасників економічних відносин і реалізації диспозитивної поведінки його сторін.

З іншого боку, договір можна розглядати як засіб, що дисциплінує цивільний оборот. При цьому слід підкреслити, що договірна дисципліна, тобто суворе виконання договірних зобов’язань є важливим елементом економіко-правового механізму, що покликаний забезпечити реалізацію диспозитивних методів регулювання економічних відносин, стабільність ринкової економіки, захист законних прав та інтересів учасників економічних правових відносин.

На сучасному етапі ринкових перетворень однією з особливостей правового регулювання економічних відносин є розширення ролі договору. Саме договір має стати досить важливим інструментом правового регулювання економічних відносин.

В контексті зазначеного, варто зауважити, що в проекті Цивільного кодексу України мова йде не про вичерпний, а про примірний перелік можливих видів договорів. Така передумова дозволятиме застосовувати будь-які типи договорів, укладення яких не суперечить законодавству України.

В сфері підприємницької діяльності в сучасних умовах активно застосовується так званий господарський договір як різновид цивільно-правового договору.

По суті господарський договір можна розглядати як основний інститут господарського права, що регулює, як відомо, значну частину саме економічних відносин, включаючи відносини по керівництву економікою та відносини, що випливають з господарської діяльності суб’єктів економічних відносин. Частиною економічних відносин, як свого часу зазначалось в літературі, є внутрігосподарські відносини [119]. Значна частина вчених дослідників проблем статусу господарських договорів виходить з того, що він має визначатись нормами цивільного права [120].

Дещо іншу позицію займають представники школи господарського права. Так, на думку В.В. Лаптєва подібність господарських та цивільних договорів є тільки зовнішня і спеціальне законодавство про господарські договори регулює договірні відносини державних організацій без застосування норм цивільного законодавства [121].

Особливу позицію щодо сутності господарських договорів висловлює Брагінський М.І. З одного боку, він допускає застосування до господарських договорів норм, що утворюють в своїй сукупності загальний договірний режим, а з іншої - виключний режим, що характерний виключно господарським договорам [122].

До господарських договорів відносили також і позапланові договори, якщо вони були однотипні з плановими і підкорялись тому ж правовому режиму, тобто, який був характерний плановим договорам [122].

В сучасних умовах роль і місце господарських договорів у правовому регулюванні економічних відносин потребує певної переоцінки. В умовах розширення прав учасників економічних відносин, значно змінилось значення планових договорів [123].

В юридичній літературі під господарським договором прийнято розглядати цивільно-правовий договір, в якому беруть участь суб’єкти підприємницької діяльності і які за договором передають товари, виконують роботи чи надають послуги для здійснення підприємницької діяльності [124]. У підприємницькій діяльності договір забезпечується свободою волевиявлення сторін, визначення суб’єктивних прав та обов’язків.

Таким чином, саме за допомогою договорів забезпечується практична реалізація диспозитивних методів правового регулювання економічних відносин.

Аналіз практики встановлення різного роду економічних відносин свідчить, що договірні засади можливі не лише між суб’єктами підприємницької діяльності, а також між ними і державою на добровільних, тобто договірних засадах, що свідчить про домінуючу тенденцію до розширення договірних засад у правовому регулюванні економічних відносин.

З огляду на це видається досить цікавою точка зору висловлена А. Пушкіним та В. Селівановим щодо необхідності розроблення Кодексу України про підприємництво, в якому серед відносин, які складатимуть предмет правового регулювання його норм, провідне місце посідатимуть ті, що виникають з договорів [125]. Проте, враховуючи ту обставину, що на даний час в Україні здійснюються процеси кодифікації цивільного законодавства, доцільно приділити значну увагу регулюванню договірних відносин в Цивільному кодексі України.

Цивільний кодекс України має посилити роль договору в правовому регулюванні економічних відносин.

На основі викладеного можна зробити наступні висновки:

1. Виходячи із змісту та сутності багатогранності і багатоаспектності економічних відносин, варто відзначити, що їх правове регулювання провадиться за участю норм різних галузей права. Головним критерієм участі норм окремих галузей права в правовому регулюванні економічних відносин є їх предмет.

2. Участь норм різних галузей права у правовому регулюванні економічних відносин вказує на можливість використання у їх правовому регулюванні різних юридичних прийомів та засобів, а отже методів правового регулювання.

3. Головну роль у правовому регулюванні економічних відносин відіграють ті методи правового регулювання, які мають міжгалузевий характер.

4. Стратегічним напрямком удосконалення правового регулювання економічних відносин має стати розширення сфери застосування методів рекомендацій та заохочень.

5. Розвиток договору як правового інструменту є неодмінною особливістю правового регулювання економічних відносин на сучасному етапі.

6. Особливістю правового регулювання економічних відносин є розширення сфери договірно-правового регулювання економічних відносин, що є цілком виправданим наслідком розширення правосуб’єктності господарюючих суб’єктів.

2.2 Місце і роль законів у правовому регулюванні економічних відносин

Правове регулювання економічних відносин, серед інших органів державної влади, здійснюється Верховною Радою України, як єдиним законодавчим органом нашої держави. Головним чином правове регулювання здійснюється цим органом за допомогою низки законодавчих актів України, зокрема Конституції - Основного Закону України, законів та інших правових актів, що є чинними на території України.

При цьому, варто зауважити, що статус значної кількості правових актів, прийняття яких належить до компетенції Верховної Ради України, чітко у законодавчому порядку не визначено, а це вказує на те, що місце останніх у законодавчому регулюванні економічних відносин заслуговує на окреме наукове дослідження.

Чинне законодавство не містить вичерпного переліку правових актів, які ухвалюються Верховною Радою України.

Тому головна увага в роботі буде приділена законодавчому регулюванню економічних відносин, виходячи з провідної ролі законів України в цьому процесі і необхідності їх удосконалення, виходячи: по-перше, із змісту норм Конституції України та міжнародно-правових актів, що мають чинність на території України; по-друге, необхідності відповідності норм законів України стану і змісту майнових відносин, що формуються в Україні на сучасному етапі.

Варто нагадати, що в юридичній літературі закон розглядають в декількох значеннях [127].

Зокрема, з одного боку, під ним розуміють встановлені державою загальнообов`язкові правила, тобто, у широкому розумінні. З іншого боку, під цим терміном розуміють власне закони, як акти, які ухвалює парламент. Сюди слід віднести також Конституцію, кодекси, та деякі інші акти.

У власне юридичному значенні закон розглядається як нормативно-правовий акт, прийнятий представницьким органом законодавчої влади, що регулює найбільш важливі суспільні відносини і має найвищу юридичну силу в системі законодавства України.

Подібне визначення закону, дає П.М. Рабінович. Вчений розглядає закон, як нормативно - правовий акт вищого представницького органу державної влади або самого народу, який регулює найбільш важливі суспільні відносини, виражає волю та інтереси більшості, втілює основні права людини й інші загальнолюдські цінності і має вищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів [128].

Таке трактування закону, як зрозуміло з зазначеного, дещо більше розкриває зміст цього терміну і дозволяє застосувати його для характеристики ролі закону в законодавчому регулюванні економічних відносин. В Україні нині нараховується біля 80 тис. нормативно-правових актів, які регулюють увесь комплекс суспільних відносин, у тому числі 1 тис.565 законів (2,5 % загальної чисельності нормативно-правових актів). Серед них досить велика частка тих, які покликані регулювати суспільні відносини в економічній сфері. Таких нормативно-правових актів майже 27 тис. (45 % загальної їх кількості), у тому числі 605 законів (38,6 % чинних в Україні).

Звертаємо увагу, що питома вага "економічних" законів у нормативно-правовому масиві незначна і становить лише 2,2 %. Безумовно, цього мало, враховуючи стан економіки і рівень правового регулювання в даній сфері. Аналіз зазначених та інших норм Основного Закону України дає можливість зробити висновок, що він визначає досить широкий спектр суспільних відносин економічної сфери, які підлягають законодавчому врегулюванню.

Якщо спробувати дослідити, які питання економіки найбільше врегульовані законодавчими актами, то побачимо, що це загальні засади економічного розвитку та діяльності різних галузей промисловості, сільського господарства та агропромислового комплексу. Їм присвячено понад 500 законів (27 % загальної їх кількості). Причому абсолютно нових законів було прийнято біля 200, а 300 законів стосувались питань внесення змін та доповнень до чинних.

Звертає на себе увагу те, що 110 - це закони про ратифікацію міжнародних договорів щодо економічного співробітництва.

Більшість (понад 2/3) законів, що регулюють нині суспільні відносини в економічній сфері, прийнято Верховною Радою України на основі Конституції України 1996 р. Проте, як уже йшлося, велика кількість законів, що регулюють відносини в економічній сфері, з моменту свого прийняття зазнала значних змін. Причиною цього, насамперед, є нестабільність економічної ситуації в країні [129].

Щоб визначити роль законів у правовому регулюванні майнових відносин, видається необхідним звернути увагу на зміст окремих законів України, що регулюють економічні відносини.

Так, норми Закону України "Про власність" визначили правову основу для формування відносин власності, які є основою виникнення і розвитку економічних відносин.

Цей акт закріплює головні постулати функціонування права власності в Україні на етапі реформування майнових відносин на ринкових засадах. В ньому, зокрема, встановлено, що власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. При цьому законодавець передбачив, що всі форми власності є рівноправними.

На державу покладено обов’язок створювати рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту, а отже, усунення примату державної форми власності, який було визначено законодавством України.

Неодмінною умовою розвитку відносин власності в ринкових умовах є закріплення за власником права на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном. Нормами Закону України "Про власність" визначено, що власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону, зокрема, він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам.

У зв’язку з цим, особливого значення набуває Закон України "Про підприємництво", норми якого який створюють правову основу для вільного використання суб’єктами права власності належного їм майна для цілей підприємницької діяльності на засадах державної підтримки, створення сприятливих організаційних на економічних умов для розвитку підприємництва.

Стаття 3 Закону гарантує свободу підприємницької діяльності, що полягає в наданні підприємцям права без обмежень приймати рішення і здійснювати будь-яку діяльність, що не суперечить актам законодавства України.

Базовим, з точки зору забезпечення формування ринкових перетворень є Закон України "Про підприємства в України", який визначає статус підприємства, як одного з основних учасників майнових відносин. Норми цього Закону визначають підприємство як основну організаційну ланку економіки України та активного учасника економічних відносин.

Законодавець визначає, що майно підприємства становлять основні фонди та оборотні кошти, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.

Досить важливе значення для здійснення підприємством прав та обов’язків як учасника економічних відносин має можливість реалізації щодо його майна прав власника. Згідно пункту 2 статті 10 Закону України "Про підприємства в Україні" майно підприємства відповідно до законів України, статуту підприємства та укладених угод належить йому на праві власності повного господарського відання або оперативного управління. Певні особливості має статус казенного підприємства як учасника економічних відносин. Обсяг його правосуб‘єктності визначаються у статуті.

Як учасника економічних відносин підприємство характеризує та обставина, що підприємство бере участь у випуску та торгівлі цінними паперами.

Згідно статті 12 Закону України "Про підприємства в Україні" підприємство:

по-перше, має право на випуск власних цінних паперів та реалізацію їх юридичним особам і громадянам України;

по-друге, може бути співзасновником фондових бірж України та учасником фондових бірж України;

по-третє, підприємство має право на придбання цінних паперів юридичних осіб України, іноземних держав;

по-четверте, випускає, реалізує та купує цінні папери відповідно до законодавства України.

Таким чином, Закон стимулює розвитку ринку цінних паперів в Україні, сприяє формуванню і розвитку договірних відносин в цій сфері [130].

Варто зауважити, законодавець забезпечує низку гарантій щодо реалізації визначених законом прав підприємства. По-перше, держава гарантує додержання прав і законних інтересів підприємства. По-друге, підприємство при здійсненні господарської та іншої діяльності має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України. По-третє, втручання в господарську та іншу діяльність підприємств з боку держави допускається лише з підстав і у порядку, визначеному законом.

Прийняття значної кількості актів законодавства відбувалося на фоні глибокого падіння економіки, кризи влади, непростими колізіями навколо конституційного процесу. Ці та інші чинники негативно вплинули на наслідки практичної реалізації актів економічного законодавства, особливо тих, які були ухвалені в перші роки незалежності України. На це вказує також і та обставина, що велика кількість актів законодавства, що регулюють відносини в економічній сфері, з моменту їх прийняття зазнала значних змін.

Чи не найбільше змін зазнали норми Закону України "Про підприємництво". Так, за час дії цього акту, Верховною Радою України було прийнято сорок три закони про внесення змін та доповнень до нього. При цьому лише редакція статті 4 Закону, яка визначає обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності змінювалась понад тридцять разів.

Це, до речі, стосується і базового економічного закону - Цивільного кодексу Української РСР, який було увалено Верховною Радою Української РСР 18 липня 1963 року [131]. І хоча, починаючи з 1991 року Верховна Рада України намагалась пристосувати його до регулювання ринкових економічних відносин, внісши до нього понад п’ятнадцять поправок, все ж подальший розвиток ринкових відносин в Україні потребував створення цілком ринкового Цивільного кодексу України [126].

Аналіз законів та інших актів, що покликані регулювати економічні відносини засвідчує, що майже в кожен з них після прийняття вносились зміни.

Особливість законодавчого регулювання економічних відносин проявляється в тому, що, з одного боку, ці відносини регламентуються за допомогою законів, ухвалених ще за радянських часів, які несуть відбиток командно-адміністративної системи радянського періоду, і законодавчими актами, які були ухвалені Верховною Радою вже незалежної України, а, отже, які спрямовані на регулювання економічних відносин з використанням ринкових принципів. Це одна з головних проблем правового регулювання економічних відносин.

З огляду на це видається вкрай необхідним прискорення процесу здійснення законодавчого регулювання економічних відносин виключно на основі ринкових принципів.

У зв’язку з цим, як доречно зазначається в літературі, особливого значення має прийнята Верховною Радою України Конституція України [132].

Основний Закон України визначив, по-перше, основні принципи правового регулювання ринкових економічних відносин; по-друге, засади становлення та подальшого розвитку економічного законодавства, а також закріпив найважливіші принципи - норми регулювання економічних відносин.

Так, статтею 8 Конституції України визнано принцип верховенства права і норм Конституції як Основного Закону, що має найвищу юридичну силу, а тому закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Оскільки Конституція України згідно зі статті 8 Основного Закону має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, необхідно оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Основному Закону і в необхідних випадках застосовувати Конституцію України як акт прямої дії.

Згідно статті 58 Основного Закону закони не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Забезпечення принципу незворотності дії законів є необхідною умовою забезпечення прав і законних інтересів усіх учасників економічних відносин, оскільки не допускається застосування норм законів до правовідносин, що виникли до набрання ними чинності.

Це дозволяє зробити висновок про головну роль Конституції у законодавчому регулюванні економічних відносин.

Слід підкреслити, що норми Конституції України як норми прямої дії є головним регулятором економічних відносин. З точки зору регулювання економічних відносин важливе місце посідають положення статті 13 Основного Закону України, на що вже акцентувалась увага в цій роботі. Варто нагадати, що норми цієї статті закріпили положення щодо державної підтримки і захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки.

Так, стаття 41 Конституції України регулює відносини власності, які, як відомо, є основою для розвитку економічних відносин.

Згідно цієї статті кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. При цьому, норми цієї статті визначають, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, а тому право приватної власності є непорушним.

Принцип непорушності права власності полягає в тому, що по-перше, примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості; по-друге, примусове відчуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану; по-третє, конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Стаття 42 Конституції України в розвиток норм, які регулюють питання власності передбачає, що кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. При цьому держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Також норми цієї статті не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція.

Центральне місце в Конституції України займають права та свободи особи. В Основному Законі України вони містяться в другому розділі. І становлення в Україні соціально орієнтованої економіки означає ніщо інше як створення економічної основи для забезпечення їх реалізації та захисту. У першу чергу, це стосується таких конституційних прав, як право на працю, право на соціальний захист, право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї тощо.

Поряд з цим, варто підкреслити, що Конституція України значно посилила роль законів України в правовому регулюванні економічних відносин. Так, згідно статті 92 Конституції України, виключно законами України визначаються: права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина; громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства; правовий режим власності; правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання; засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи; засади цивільно-правової відповідальності.

Крім того, виключно законами України встановлюються засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків тощо.

Аналіз зазначених та інших норм Основного Закону України дає можливість зробити висновок, що він визначає досить широке коло економічних відносин, правове регулювання яких здійснюється Верховною Радою України, як єдиним законодавчим органом нашої держави.

Стержнем законодавчого регулювання майнових відносин являються Конституція та закони України, прийняття яких є виключною прерогативою парламенту. Це обумовлено тим, що усі інші акти законодавства України приймаються в розвиток і на виконання саме законів України. Такий висновок, наприклад випливає з статті 106 та 113 Конституції України, які відповідно визначають статус рішень Президента та Кабінету Міністрів України.

З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що Конституції та законам України належить провідна роль у законодавчому регулюванні економічних відносин.

Норми цих законодавчих актів створюють правові основи і визначають напрями розвитку економічного законодавства і правового регулювання економічних відносин. Разом з тим, слід відзначити, що на сучасному етапі законодавчого регулювання економічних відносин нагальною залишається проблема приведення положень законів України, що були прийняті до набуття чинності Конституцією України, до вимог визначених її нормами. При цьому варто врахувати, що законодавче регулювання економічних відносин має базуватись на законодавчих актах ринкового типу, тобто, які б враховували процеси ринкових відносин.

Немає сумніву, що вони мають покращити і посилити роль Верховної Ради України, а відповідно і актів, що вона ухвалює, у правовому регулюванні економічних відносин. Проте, на даний час необхідно чітко законодавчо визначити статус правових актів, що ухвалює парламент нашої держави.

Такі передумови вказують на необхідність удосконалення законодавчого регулювання економічних відносин, у першу чергу виходячи з принципів правового регулювання, які закладені в нормах Конституції України.

Отже, з огляду на зазначене можна зробити наступні висновки:

1. Важливу роль у правовому регулюванні економічних відносин відіграють закони України.

2. Особливістю правового регулювання економічних відносин на сучасному етапі є посилення ролі законів у цьому процесі і відповідно звуження ролі підзаконного нормативно-правового регулювання.

3. Посилення ролі законів у правовому регулюванні економічних відносин має сприяти створенню гарантій у забезпеченні і реалізації прав та свобод особи, посиленню соціального впливу на ринкові реформи.

4. Норми Конституції України є основою правового регулювання економічних відносин, визначаючи принципи та засади розвитку в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки.

2.3 Визначення економічного законодавства. Напрями удосконалення економічного законодавства України

Констатуючи головну роль правових норм у регулюванні економічних відносин, варто зауважити, що основною формою відображення правових норм є акти економічного законодавства України. За своїм змістом акти економічного законодавства є зовнішньою формою існування та виразу правових норм.

У зв’язку з цим, варто відзначити, що термін "економічне законодавство" є комплексною категорією, оскільки об’єднує низку актів цивільного, фінансового, податкового, банківського, трудового, господарського законодавства, норми яких покликані здійснювати правове регулювання суспільних відносин, які за своїм змістом можна віднести до "економічних відносин". Тому економічному законодавству належить провідна роль не лише в регулюванні економічних відносин, а й визначенні особливостей їх правового регулювання.

Чинне законодавство України не містить чіткого визначення терміну "економічне законодавство". В той же час, необхідно вказати, що у пункті 1 Рішення Конституційного Суду України від 09 липня 1998 року, за наслідками розгляду справи за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміну "законодавство"), Конституційний Суд України вирішив, що терміном "законодавство", охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України [133].

Безумовно, поширювати таке визначення на сферу економічного законодавства, видається не зовсім обґрунтованим, оскільки економічне законодавство охоплює не лише акти трудового, а й інших галузей законодавства.

Слід зауважити, що в літературі не має одностайного трактування терміну “законодавство” на що справедливо акцентує увагу Д. Лилак [134]. Дослідник вказує, що в його зміст вкладається сукупність законів та інших нормативно-правових актів, які регулюють ту чи іншу сферу суспільних відносин.

У законах, залежно від важливості і специфіки суспільних відносин, що ними регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі тільки закони; в інших, передусім кодифікованих, в поняття “законодавства” включаються не лише закони, інші акти Верховної Ради України, а й акти Президента України та Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках - також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Більш повно трактування терміну “законодавство” розглядає Ю.С. Шемшученко, на думку якого термін “законодавство”, враховуючи його багатогранність, варто включати не лише нормативно-правові акти міністерств та відомств, а й нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій [135].

Врегулюванні економічних відносин важливу роль відіграють акти Національного банку України, Державної податкової адміністрації України, Фонду державного майна України, інших міністерств та відомств.

За своєю правовою суттю ці акти, як, до речі, і рішення Президента України та Кабінету Міністрів України, які в силу положень статей 106, 113 Конституції України, мають підзаконний характер, оскільки спрямовуються на виконання норм Конституції та законів України та мають відповідати їм.

Так, наприклад, відповідно до статті 56 Закону України від 20 травня 1999 року №679-XIV "Про Національний банк України" [136] Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб. При цьому рішення Національного банку України не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України, що вказує на їх підзаконний характер.

Отже, до масиву нормативно-правових актів економічного характеру відноситься ціла система нормативно-правових актів, норми яких покликані регулювати економічні відносини.

Метою правового регулювання економічних відносин є досягнення певного позитивного результату, а тому суспільство зацікавлено, щоб акти, які регулюють економічні відносини, через правові норми яких головним чином здійснюється правове регулювання суспільних відносин, досягали мети, що була визначена при їх ухваленні. Аналіз цих питань і становить проблему ефективності правового регулювання економічних відносин і перспектив розвитку економічного законодавства. Значну роль у забезпеченні правового регулювання економічних відносин відіграють також декрети Кабінету Міністрів України.

Варто нагадати, що свого часу Законом України 18 листопада 1992р. № 2796-XII "Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання " [137].

Верховною Радою України, з метою оперативного вирішення питань, пов'язаних із здійсненням ринкової реформи, було делеговано Кабінету Міністрів України тимчасово, строком до 21 травня 1993 року, повноваження видавати декрети в сфері законодавчого регулювання економічних відносин: відносин власності, підприємницької діяльності, державної митної, кредитно-фінансової системи, оподаткування, державної політики оплати праці і ціноутворення.

На виконання покладених повноважень Кабінет Міністрів України постановив понад вісімдесят декретів. За допомогою їх було врегульовано комплекс економічних відносин, пов‘язаних, зокрема: з оподаткуванням товарообмінних операцій в зовнішньоекономічній діяльності; управлінням майном, що перебуває у загальнодержавній власності.

Кабінетом Міністрів України також було видано декрети про акцизний збір, податок на прибуток підприємств і організацій, прибутковий податок з громадян, податок на додану вартість, податок на промисел, про державне мито, а також про стягнення невнесених у строк податків і неподаткових платежів.

Оскільки, на даний час, ціла низка відносин, які регламентувались на підставі декретів, вже законодавчо врегульована Верховною Радою України, то чинними залишається лише незначна частина декретів. До них, належить, Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року №13-92 "Про прибутковий податок з громадян", яким встановлено порядок оподаткування доходів громадян України та інших фізичних осіб [138].

Режим здійснення валютних операцій на території України, а також загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших кредитно-фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства визначені Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року №15-93 " Про систему валютного регулювання і валютного контролю" [139].

Делегування Кабінету Міністрів України повноважень щодо законодавчого регулювання економічних відносин стало важливим етапом у формуванні економічного законодавства, своєрідним експериментом у пошуках дієвих шляхів правового регулювання економічних відносин.

Аналіз практичної дії декретів, інших актів, що регламентують економічні відносини, дозволяє зробити досить важливий висновок про необхідність запровадження правової, економічної експертизи проектів нормативно-правових актів з точки зору можливих практичних наслідків їх дії.

В умовах подальших ринкових економічних перетворень, важливого значення набуває проблема становлення в Україні ефективного економічного законодавства.

Ефективність дії норм економічного законодавства - ключовий напрям його розвитку. Ефективність економічного законодавства України забезпечується відповідністю його нормам Конституції України. Реалізація і забезпечення конституційних норм та принципів є головним стратегічним напрямом його удосконалення.

Насамперед, економічне законодавство має створювати правову основу для забезпечення конституційних прав та свобод особи. І у першу чергу має забезпечувати їх відповідні гарантії. Адже проблема гарантій прав та свобод особи залишається найбільш важливою [140].

Безумовно в економічному законодавстві мають знайти віддзеркалення і інші положення Основного Закону. Адже, варто не забувати, що Конституція України, як справедливо відзначає В. Костицький, є моделлю Української держави [141], а, отже, і вітчизняного законодавства, яке формується під впливом її органів. Крім того, питання ефективності економічного законодавства, варто розглядати з точки зору, по-перше, відповідності норм актів економічного законодавства рівню економічного розвитку суспільства, змісту економічних відносин; по-друге, рівня досконалості економічного законодавства; по-третє, рівня правової культури громадян та інших учасників економічних правовідносин.

Ґрунтовне пізнання цілісної системи економічного законодавства, найважливіших тенденцій становлення, подальшого розвитку та вдосконалення господарського механізму - важливе завдання науки економічного права і неодмінна умова розвитку економічного законодавства [142].

Центральним питанням розвитку економічного законодавства є його систематизація.

Головним чином, вона спричинена потребою його вдосконалення, звільнення від застарілих і суперечливих правових норм та усунення правових прогалин. У зв’язку з цим, особливого значення набуває проблема кодифікації економічного законодавства. На відміну від інкорпорації, яка передбачає лише зовнішнє упорядкування нормативно-правових актів, кодифікація означає зміну їх змісту [45].

Разом з тим, варто зауважити, що відкидати ідею проведення систематизації економічного законодавства видається необґрунтованим. Не слід ігнорувати і такий вид систематизації нормативно-правових актів, якщо взяти до уваги такий вид систематизації актів законодавства, як консолідація, який полягає в об'єднанні (поєднанні) декількох актів, що діють в одній і тій же галузі суспільних відносин, в єдиний нормативно-правовий акт без зміни його змісту.

Результатом консолідації нормативного матеріалу можна вважати Звід законів Юстініана. Вітчизняна юридична практика знає спроби систематизації нормативно-правових актів у вигляді Зібрання місцевих законів західних губерній (Україна, XIX ст.), Зводу законів Російської імперії в 16-ти томах, Зводу законів СРСР. Такі зібрання законів стали популярними в наш час: прийнято Звід законів у Росії, Зібрання федерального права ФРН та ін. [143]

Кодифікація, як справедливо підкреслює Я. Шевченко, передбачає якісно новий рівень законодавства, що досягається завдяки корінному переробленню діючих нормативних положень на базі нової стратегії правотворчості, звільнення від застарілих норм, єдину цілеспрямованість і внутрішню узгодженість норм, що входять в єдиний нормативний акт, позбавляє їх суперечності і викладу в єдиній системі, яка відповідала б певним конкретним цілям правового розвитку, розрахованим на тривалий час [144].

В умовах безсистемного регулювання економічних відносин, на думку проф.Я. Шевченко, варто звернути увагу на світову правову культуру, яка має глобальну правотворчу орієнтацію на загальнолюдські цінності і наближення міжнародної і національної правових систем [144].

На сучасному етапі в Україні окреслено два напрями систематизації економічного законодавства кодифікаційного типу. По-перше, систематизація на основі ухваленого Цивільного кодексу. По-друге, - це систематизація на основі ухваленого Господарського (Комерційного) кодексу.

Головними передумовами прийняття Верховною Радою цих кодексів є формування в Україні якісно нових за своїм змістом економічних відносин внаслідок здійснення ринкових перетворень, правове регулювання яких здійснюється великою кількістю нормативно-правових актів, більшість з яких не завжди достатньо обґрунтовані.

Тому їх значення полягатиме у сприянні інтеграції найважливіших положень економічного законодавства, у визначені принципів правового регулювання ринкових економічних відносин. Крім того, якщо прийняття Верховною Радою Цивільного кодексу України, обумовлено закріпленням в ньому інститутів приватного права, то головне завдання Господарського (Комерційного) кодексу - надання ринковим перетворенням соціальної спрямованості, що проявляється у здійсненні державного впливу на процеси господарювання, гармонізацію приватних і суспільних інтересів і на основі норм про порядок та межі впливу держави на регулювання економічних відносин в суспільних інтересах [145].

У зв’язку з цим, варто зауважити, що в юридичній літературі висловлювались неоднозначні думки щодо необхідності прийняття Господарського кодексу. На думку проф. Я.М. Шевченко Господарський (Комерційний) кодекс не є таким, що відповідає потребам економіки. Я.М. Шевченко вказує на те, що цей акт за своєю сутністю і структурою не є кодифікацією законодавства, яке має предметом певну сферу суспільних відносин, а є кодифікацією порядку управління певною діяльністю певного виду, а саме - господарською [144].

Небезпека ухвалення Господарського (Комерційного) кодексу, як вказала Н.С. Кузнєцова, не тільки в тому, що об’єктивно виникає можливість і досить висока вірогідність, як прогалин, так і дублювання в регулюванні відносин, а звідси - і наявність численних суперечностей [43].

Крім того, ще одна небезпека, як зазначила Н.С. Кузнєцова, криється у тому, що в межах кодифікованого акту мають сполучатися норми приватно-правового і публічного характеру, якими регулюються відносини, що мають різногалузеву природу.

Безумовно, викладені аргументи варті уваги і заслуговують на окреме наукове дослідження та вивчення.

В той же час, слід зазначити, що можливість співіснування Цивільного і Господарського кодексів має бути апробована на практиці.

Дискусія навколо цих двох кодексів сколихнула питання дерегулювання економіки, яке досить грунтовно розглядається в літературі [146]. У зв‘язку з цим, викликає як науково-теоретичний і практичний інтерес розроблена Л. Мініним та Г. Білоусом Концепція дерегулювання економіки, а тому її розгляду варто приділити певну увагу у цій роботі.

Дослідники розглядають дерегулювання економіки як сукупність заходів державного впливу на механізм суспільного репродукування та зменшення адміністративно-правового регулювання економічних відносин. Дерегулювння передбачає поступовий відхід від прямої регулюючої ролі держави. Методи, якими воно впроваджується, збігаються з регулюючими функціями держави.

До таких напрямів, погоджуючись з дослідниками проблем дерегулювання економіки, можна віднести:

здійснення регулятивної реформи, спрямованої на зменшення впливу адміністративно-правового регулювання на розвиток економічних відносин і вибір його найоптимальніших форм. Дерегулювання підприємницької діяльності є складовим елементом регулятивної реформи;

скорочення масштабів прямого державного втручання в механізм суспільного репродукування [146].

Отже, дерегулювання економіки має забезпечити створення гнучкої та ефективної системи втручання держави в економічні процеси, зменшення державного впливу на механізм суспільного репродукування і адміністративно-правового регулювання економічних відносин.

Дерегулювання має здійснюватися на основі принципів: системності і комплексності, цілеспрямованості у відборі напрямів дерегулювання, послідовності і передбачуваності його заходів, уникнення кроків, що можуть різко змінити господарські відносини в державі.

В процесі здійснення дерегулювання економіки слід враховувати дію факторів, пов’язаних з трансформацією національної системи права. Цей період характеризується співіснуванням старого і нового права, яке тільки формується, старого законодавства і нового, що створюється, природним наслідком чого можуть бути суперечності в системі правового регулювання, які зумовлені як об’єктивними, так і суб’єктивними факторами; можливість переходу від одного правопорядку як якісно сталого стану певної правової системи до іншого лише через правовий хаос, котрий можна розуміти як надлишок норм, процедур, інституцій, концепцій тощо, які, з одного боку, відтворюють цінності старої правової культури, успадковані правове мислення і правосвідомість, а з іншого - формують нову правову культуру, правове мислення і правосвідомість як певні духовні засади суспільного буття та інструменти перетворення соціальної дійсності [147]. За цих умов, зрозуміло, здійснювати заходи щодо дерегулювання економіки дуже складно, що потребує задіяння значного адміністративного ресурсу.

У зв’язку з цим, особливого значення для реалізації політики дерегулювання, як видається, набуває послідовне проведення у життя адміністративної реформи, яка має забезпечити створення ефективної системи державної виконавчої влади [148].

В той же час, удосконалення економічного законодавства має провадитись через вирішення проблеми підвищення соціальної життєдіяльності суспільства, ефективності усіх його інституційних структур - це є проблема першочергової важливості.

Реалізація заходів дерегуляції можлива лише за умов усунення адміністративних та організаційних перешкод на шляху розвитку підприємницької діяльності, скорочення масштабів прямого державного втручання у механізм суспільного виробництва. Для цього пропонується вжити заходів щодо здійснення глибокої приватизації з метою скорочення частки державної власності, що забезпечить зменшення державних витрат на утримання державного сектора економіки; фінансування розвитку державного підприємництва лише у тих сферах, де застосування інших форм власності є неефективним або може призвести до негативних наслідків; поступового зменшення прямої державної підтримки окремих підприємств, що здійснюється через надання їм товарів та послуг за низькими цінами або державних субсидій, виділення централізованих інвестицій (капіталовкладень) тощо.

Виходячи з реальної ситуації, що сформувалася в країні, та необхідності впровадження процесів дерегулювання, автори пропонують вжити першочергових заходів у сфері адміністративної реформи, реформи фінансової сфери, інвестиційної, зовнішньоекономічної і торговельної діяльності, системи створення (реєстрації) підприємницьких структур та ліцензування.

При цьому варто вказати, що удосконалення економічного законодавства має провадитись через забезпечення законності як ключового елементу в державно-правовому регулюванні суспільних відносин [149]. Це також стосується і державно-правового регулювання економічних відносин.

Варто відзначити, що свого часу П.М. Рабінович, акцентував увагу на тому, що призначення законності - слугувати засобом забезпечення правового регулювання [150].

У зв‘язку з вказаним, певного реформування вимагає фінансова сфера, яка має бути спрямована на створення стабільної стимулюючої системи оподаткування, організацію фінансової підтримки малих і середніх підприємств шляхом застосування прямих і непрямих методів підтримки.

Щодо підтримки суб’єктів малого підприємства варто було б, як видається, більш послідовно втілювати у практику господарського життя положення Закону України "Про державну підтримку малого підприємства" від 19 жовтня 2000 р. щодо спрощеної системи оподаткування, бухгалтерського обліку та звітності, створення регіональних та місцевих фондів підтримки підприємництва [151].

Кардинального реформування потребує і сфера інвестиційної діяльності. На сучасному етапі є потреба у низці заходів щодо покращення інвестиційного клімату в Україні. Щодо цього слід було б, як на мене, окремо виділити блок питань щодо стимулювання іноземного інвестування. Ця болюча для України проблема потребує особливої уваги і має вирішуватись відповідно до апробованих міжнародною практикою принципів інвестування.

З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що розробка і прийняття Концепції дерегуляції економіки є важливим і стратегічним напрямком удосконалення як правового регулювання економіки, так і економічного законодавства. Безумовно, сучасний стан економічного законодавства вказує на необхідність більш чіткого визначення статусу нормативно - правових документів, зокрема, програм, концепцій, засад тощо.

В юридичні літературі, удосконалення, наприклад, правового регулюванні лізингових операцій пов’язують в контексті прийняття Цивільного та Господарських кодексів [152].

На сучасному етапі виникає низка і інших проблем, які доводять нагальну потребу в удосконаленні економічного законодавства. Так, необхідності приведення в єдину систему законодавства про інтелектуальну власність. Лише з питань патентного регулювання протягом останніх 5 років прийнято 56 нормативно-правових актів. Існує гостра потреба удосконалення чинних законів, зокрема, стосовно визначення порядку реалізації захисту права інтелектуальної власності.

Не вирішена у чинному законодавстві проблема державної реєстрації права власності на певні види майна (передусім, нерухомість), що є однією з умов реалізації гарантій прав на майно.

Тому для створення належних умов функціонування в державі цивілізованого ринку нерухомого майна, вдосконалення системи оподаткування слід розробити і запровадити єдині правила реєстрації прав на таке майно.

Важливою гарантією реалізації права власності є його надійний захист, але норми про захист права власності розпорошені по різних законодавчих актах. У них не повністю вирішені, зокрема, питання про визнання права власності, захист права власності у випадку аварій та за інших обставин надзвичайного характеру, при втручанні державних органів у здійснення власником правомочностей тощо.

Не врегульована у законодавчому порядку і проблема погашення заборгованості приватизованих підприємств, зокрема щодо виплати заробітної плати їх працівникам. Тому слід передбачити в законі обов'язкове спрямування частини коштів, одержаних від продажу державного майна, на цільове кредитування приватизованих підприємств для погашення їх боргів.

Особливості діяльності підприємств, що створюються внаслідок приватизації державних підприємств, потребують належного правового врегулювання, для чого слід внести доповнення, наприклад, до Закону України "Про господарські товариства". Актуальним у зв'язку з цим є і прийняття спеціального закону "Про акціонерні товариства".

З огляду на вказане видається необхідним прийняти закон про принципи та основні засади управління економікою, де визначити можливість і порядок контролю за функціонуванням економіки з боку держави, уникаючи загальних формулювань, які дають змогу довільного їх тлумачення, чітко розмежувати сфери державного втручання у господарську діяльність підприємств з недержавною формою власності.

Норми про адміністративну відповідальність за порушення законодавства, яке регулює господарську діяльність, розпорошені по окремих нормативно-правових актах, тому доцільно було б зосередити їх у Кодексі України про адміністративні правопорушення, внісши до нього відповідні доповнення.

Поглиблення ринкових економічних процесів на становлення ринкових економічних відносин на сучасному етапі неможливе без кардинального поліпшення законотворчої практики, прийняття таких атів, які б відповідали сучасним реаліям, так і перспективам розвитку економіки. Законодавство у сфері регулювання підприємницької та господарської діяльності вимагає якісно нових підходів.

Ринковий механізм ніколи не був системою, що не потребувала державного регулювання, однак у чинному законодавстві немає однозначного підходу до вирішення питань щодо меж втручання держави у господарську діяльність. Нагальним є прийняття закону, який би визначав такі межі та принципи державного регулювання економіки (індикативне регулювання, квотування або визначення контрольних цифр).

Не вирішені чинним законодавством (зокрема, Законом України "Про підприємства в Україні") всі проблеми, пов'язані з діяльністю державних підприємств. З цього випливає необхідність прийняття закону про державні підприємства, де було б встановлено їх правовий статус, види, принципи функціонування, управління майном та були б розв'язані інші питання.

Окремі галузі економіки також не знаходять належного правового врегулювання. Це стосується аграрного сектору, зокрема удосконалення правового статусу селянських (фермерських) господарств [153]. Питанням розвитку промисловості, наприклад, присвячено лише три закони ("Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні [154]", "Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними [155]", "Про видобування і переробку уранових руд [156] "). Поза увагою залишаються такі важливі галузі, як енергетична, вугільна, металургійна, хімічна, металообробна, оборонна та ін. Не досить визначені також відносини, що виникають при поставці товарів народного споживання та продукції виробничого призначення.

Значне місце в структурі економіки України посідає промислове, житлове, соціальне будівництво тощо. Однак законів, які б чітко регламентували цю сферу з урахуванням нинішніх реалій, поки що немає. Суспільні відносини регулюються в основному підзаконними нормативно-правовими актами. Тому необхідно прийняти закони "Про промислове будівництво" та "Про житлове будівництво".

Невирішеним залишається ряд проблем агропромислового комплексу, що зумовлює потребу розробити Аграрний (сільськогосподарський) кодекс, де, зокрема, визначити загальні правові межі державного регулювання в сільському господарстві; правові основи діяльності сільськогосподарських підприємств та сільськогосподарської власності; структуру ринку, заходи щодо підвищення конкурентоспроможності сільськогосподарської продукції, збільшення її експортної здатності, поліпшення умов для землевласників шляхом стимулювання розвитку сімейних господарств; встановити принципи кредитування та ін. Також слід прийняти закон про закупівлю та поставку сільськогосподарської продукції, сировини та продовольства для державних потреб.

Правове регулювання фінансових відносин в останні роки було спрямоване на визначення і забезпечення функціонування податкової, бюджетної, грошово-кредитної та банківської систем. Сьогодні в даній сфері правового регулювання накопичилась значна кількість законодавчих актів, які покликані вирішувати значне коло питань, щоб забезпечувати просування України по шляху ринкових реформ.

Низку важливих проблем, які виникають у процесі нарахування та сплати податкових платежів вирішує Закон України “Про порядок погашення зобов‘язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" [157], який упорядковує порядок погашення зобов‘язань юридичних та фізичних осіб перед бюджетами та державними цільовими фондами по сплаті податків та інших обов‘язкових зборів, забезпечує більш чітку процедуру застосування до платників податків пені та штрафних санкцій, визначає порядок оскарження дій органів стягнення.

Але процес розвитку фінансового законодавства все ще не задовольняє потреби практики. Насамперед, це стосується його податкової сфери. Досі всупереч вимогам Закону України "Про систему оподаткування" не прийняті закони про податок на нерухоме майно, про рентні платежі, про збір до державного фонду.

Тому нагальним є питання впровадження Податкового кодексу України. Його норми мають усунути наявні суперечності норм податкового законодавства, забезпечувати його розвиток на основі положень чинної Конституції України (в цій галузі діє приблизно 30 законів, декретів Кабінету Міністрів України), а також уніфікувати, спростити чинну податкову систему.

В бюджетній сфері головним є Бюджетний кодекс України [158], який регулює бюджетний устрій та бюджетний процес. Сьогодні має бути посилений процес приведення у відповідність його нормам бюджетного законодавства.

Багатьма нормативно-правовими актами регулюються в Україні грошові відносини. Проте роль законів серед них мала. Для підвищення рівня законодавчого регулювання грошових відносин необхідно прийняти Закон України "Про грошову систему України", де визначити правові засади функціонування грошової системи України, порядок емісії грошей, організації та регулювання грошового обороту тощо. Слід також прийняти закон "Про валютне регулювання", який має замінити Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" від 19 лютого 1993 р. і впорядкувати валютне законодавство, яке складається з 350 нормативно-правових актів, прийнятих Верховною Радою України, Президентом України, Кабінетом Міністрів України, Національним банком України.

Цілісна, науково обгрунтована система законодавства, забезпечення логічної і комплексної послідовності підготовки, розгляду та прийняття актів законодавства, ведуть до підвищення ефективності законодавчого регулювання всіх сфер нашого життя, зокрема економічної. А це, в свою чергу, сприятиме розбудові України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави, якою вона повинна бути за своєю Конституцією.

Важливим напрямком розвитку економічного законодавства є запровадження такого порядку, за яким прийняття нових нормативно-правових актів було б можливе при умові їх відповідності нормативно-правовим актам, що мають вищу юридичну силу (наприклад, Конституція, міжнародні договори, закони України тощо), а також вивчення ефективності у досягненні поставлених цілей.

На сучасному етапі потребує вдосконалення нормотворча робота державних органів, яка головним чином спрямована на формування окремих елементів ринкового економічного механізму та відповідного правового забезпечення функціонування економічних відносин.

Впровадження ринкових засад в економічні процеси здійснюється сьогодні переважно за допомогою відповідних відомчих інструкцій, положень, правил, які не завжди відповідають вимогам закону, що безумовно веде до ускладнення процесу ринкових перетворень, а також роботи господарюючих суб‘єктів по їх застосуванню.

Ці та низка інших причин вказують на необхідність переходу від регулювання окремих аспектів економічних відносин на підставі підзаконних актів до врегулювання їх виключно законами.

Така тенденція сприятиме, по-перше, стабільності у правовому регулюванні економічних відносин, по-друге, усуненню наявних протиріч у нормах економічного законодавства.

З огляду на зазначене, можна визначити наступні перспективи розвитку і удосконалення економічного законодавства.

1. Легалізація сутності терміну економічного законодавства з метою його подальшого однозначного трактування

2. Стратегічним напрямком у розвитку економічного законодавства є його розбудова на основі принципів та норм визначених Конституцією України, розвиток економічного законодавства в сторону правового забезпечення процесів становлення в Україні соціально орієнтованої економіки.

3. Необхідне посилення процесів систематизації та кодифікації економічного законодавства.

4. Потребує посилення роль наукової, економічної та правової експертизи проектів актів економічного законодавства на предмет їх відповідності чинному законодавству України, відповідності їх тенденціям розвитку економічних відносин, цілям, які мають бути досягнуті в разі набрання чинності зазначених документів.

5. Має бути посилена роль ринкових законів у правовому регулюванні економічних відносин, тобто таких, які б враховували особливості функціонування ринкових економічних відносин.

6. Необхідне прийняття Закону України "Про нормативно-правові акти", який би чітко визначив правовий статус та юридичну силу актів законодавства України. Це стосується також статусу правових актів Верховної Ради України. Тому необхідним є також прийняття Закону України “Про закони та законодавчу діяльність”.

7. Потрибують приведення акти економічного законодавства, що були ухвалені до 28 червня 1996 року, у відповідність до вимог Конституції України.

8. Прийняття закону про принципи, методи регулювання економічних відносин та управління ринковою економікою, який має окреслити сутність економічного законодавства, розкрити основні елементи цього правового явища, межі та форми управління та регулювання державою економічних процесів.

Висновки

Проблема правового регулювання економічних відносин, перспектив розвитку економічного законодавства є однією з найбільш важливих і складних у вітчизняній правовій науці.

В умовах побудови в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки, розвитку підприємництва та недержавних форм власності особливої актуальності набули питання визначення співвідношення права і економіки, сутності правового регулювання економічних відносин, з’ясування ролі права у ринкових перетвореннях, зокрема, вдосконалення методів правового регулювання економічних відносин.

Слід вказати, що методи правового регулювання посідають центральне місце у визначенні моделей функціонування ринкових економічних відносин, визначення та окреслення напрямів удосконалення і перспектив розвитку економічного законодавства. Така увага саме до методів правового регулювання економічних відносин зумовлена недостатнім рівнем дослідження їх у правовій літературі.

Дослідження правового регулювання економічних відносин та перспектив розвитку економічного законодавства дало можливість:

1) визначити співвідношення права і економіки та напрями їх взаємодії, встановити, що право впливає на економіку,

по-перше, як чинник упорядкування економічних відносин та економічних процесів;

по-друге, як інструмент здійснення економічної політики, як зі сторони держави, так і зі сторони господарюючих суб’єктів;

по-третє, право закріплює економічні відносини, що складаються в державі, гарантує їх стабільність;

по-четверте, право стимулює формування нових економічних відносин;

по-п’яте, право підтримує і охороняє економічні відносини, а, отже праву належить провідна роль у становленні соціально орієнтованої ринкової економіки.

2) охарактеризувати сутність економічних відносин, як предмета правового регулювання та визначити, у зв‘язку з цим, зміст правового регулювання та механізм його впливу на суспільні, включаючи і економічні, відносини;

3) відзначити, що правове регулювання економічних відносин має забезпечувати становлення в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки;

4) визначити співвідношення державного регулювання економічних відносин та регулювання економічних відносин за допомогою ринкових механізмів;

5) запропонувати систему фінансово-економічних важелів регулювання економічних відносин, а також підкреслити, що держава, здійснюючи нормативно-правове регулювання економічних відносин, має діяти відповідно до повноважень визначених Конституцією та законами України;

6) охарактеризувати основні методи правового регулювання економічних відносин, показати важливу роль у регулюванні економічних відносин методів, які мають міжгалузевий характер, зважаючи на багатогранність та багатоаспектність економічних відносин;

7) запропонувати розширення сфери застосування договорів у правовому регулюванні економічних відносин;

8) запропонувати необхідність посилення ролі законів у нормативно-правовому регулюванні економічних відносин;

9) охарактеризувати основні перспективи удосконалення економічних відносин, вказавши, що головним напрямом удосконалення економічного законодавства має стати подальший розвиток економічного законодавства на основі прийнятого Цивільного кодексу та низки законів України, які мають забезпечити становлення в Україні соціально орієнтованої ринкової економіки.

Особливості правового регулювання економічних відносин та тенденції їх вдосконалення полягають у наступному:

1. Розширення застосування міжгалузевих методів у правовому регулюванні економічних відносин, що є необхідною умовою здійснення ринкових перетворень в економічній сфері, забезпечення їх соціальної спрямованості.

2. Посилення ролі і значимості загальнодозвільних методів правового регулювання економічних відносин.

3. Стимулювання господарюючих суб‘єктів до більш активної участі у здійсненні ринкових перетворень в нашому суспільстві через використання методів рекомендацій та заохочень у правовому регулюванні економічних відносин.

4. Особливістю правового регулювання економічних відносин є розширення сфери договірно-правового регулювання економічних відносин, що є цілком виправданим наслідком розширення правосуб’єктності господарюючих суб’єктів.

5. Відшукання збалансованого застосування різних міжгалузевих методів правового регулювання економічних відносин, а отже вирішення проблеми достатності, необхідності та повноти правового регулювання в економічній сфері.

6. Посилення ролі законів в правовому регулюванні економічних відносин.

Розгляд перспектив удосконалення економічного законодавства дав можливість зробити висновки щодо:

1. Визначення сутності економічного законодавства, як системного правового явища і його складових елементів, виходячи з загальнотеоретичного розуміння терміну “законодавство” та особливостей правового регулювання економічних відносин на сучасному етапі.

2. Подальшого посилення ролі законів у правовому регулюванні економічних відносин, посилення ролі та значення процесів систематизації та кодифікації економічного законодавства.

3. Забезпечення розвитку економічного законодавства України на основі принципів та норм, які визначені Конституцією України та міжнародними договорами України, згода на обов‘язковість яких надана Верховною Радою України.

4. Посилення ролі наукової, економічної та правової експертизи проектів актів економічного законодавства на предмет їх відповідності чинному законодавству України, тенденціям розвитку економічних відносин, цілям, які мають бути досягнуті в разі набрання чинності зазначених документів.

5. Прийняття Законів України “Про нормативно-правові акти”, “Про Кабінет Міністрів України”, які б чітко визначили правовий статус та юридичну силу актів законодавства України. Це стосується також статусу правових актів Верховної Ради України. Тому необхідним є прийняття Закону України "Про закони та законодавчу діяльність”.

6. Прийняття закону про принципи, методи регулювання економічних відносин та управління ринковою економікою, який має окреслити сутність економічного законодавства, розкрити основні елементи цього правового явища, межі та форми управління та регулювання державою економічних процесів.

Cписок використаних джерел

1. Декларація про державний суверенітет України. - Постанова Верховної Ради Української РСР від 16 липня 1990 року №55 - ХІІ. - Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1990. - №31. - Ст.429.

2. Акт проголошення незалежності України. - Постанова Верховної Ради Української РСР від 24 серпня 1991 року №1427 - ХІІ. - Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №38. - Ст.502.

3. Конституція України. - Закон України від 28 червня 1996 року №254/96. - Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - Ст.141.

4. Cеліванов В., Діденко.Н. Правова природа регулювання суспільних відносин. - Право України. - 2000. - №10 - С.15-17.

5. Козловський А.А. Гносеологічна природа права (філософсько - правовий аналіз): Автореф. на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук. - Київ. - 2000 - 40с.

6. Козюбра Н.И. Социалистическое право и общественное сознание. - К. Наукова думка. - 1979 - 207с.

7. Алексеев С.С. Проблемы теории права. - Курс лекций в 2 - х т. - Свердловск: Сверл, юрид. ин - т. - 1972. - Т.1. - 396 с.

8. Мамутов В. Економіко - правові важелі проти тіньової економіки. - Вісник національної Академії наук України. - 2001. - №1 - С.24-32.

9. Общая теория государства и права: Акад. курс. В.2 - х т. - М., 1998. - Т.2 - 275с.

10. Козловський А.А. Соціально-історичні константи правового пізнання. - Науковий вісник Чернівецького університету. - Збірник наук. праць. Вип.55. - Правознавство. - Чернівці: ЧДУ. - 1999. - С.5 - 12.

11. Кистяковский Б.А. Социальные науки и право. - Очерки по методологии социальных наук и общей теории права. - М: Из - е М. и С. Сабашниковы. - 1916. - 704 с.

12. Спекторский Е.В. Юриспруденция и философия. - Юридический весник. - 1913. - Кн. ІІ. - 158с.

13. Нерсесянц В.С. Философия права. - М., 1997. - С.629 - 635.

14. див. Алексеев С.С. Общая теория права. - В 2 - х т.Т. - ІМ. - Юрид. лит. - 1982. - 360 с.

15. Черданцев А.В. Теория государства и права: Учебник для вузов. - М. - Юрайт. - 1999. - 432 с.

16. Чичерин Б.М. Философия права. - М.: тип. Кушнерева. - 1900. - 336 с.

17. Алексеев С.С. Философия права. - М.: Изд-во НОРМА. - 1997. - 7 - 336 с.

18. Харт Х.Л. Концепція права. - Пер з англ.Н. Комарова. - Наукове видання. - К.: Сфера. - 1998. - 231 с.

19. Фуллер Лон Л. Мораль права. - Пер. з англ.Н. Комарова. - Наукове видання. - К.: Сфера. - 1999. - 232 с.

20. Петрова Л.В. Методологія правознавства: філософський дискурс // Третій Міжнародний конгрес україністів 26 - 29 серпня 1996. - Правознавство. - Доповіді і повідомлення. - К. - 1996 - С.23-29.

21. Тихомиров Л.В. Тихомиров М.Ю. Юридическая энциклопедия. - Под ред.М. Тихомирова. - М. - 1999. - 525 с.

22. Юридический энциклопедический словарь. - Под общ. ред.В.Е. Крутских. - М. ИНФРА - М. - 2001 - 357с.

23. Заєць А.П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. - К. - 1999. - 238 с.

24. Рабінович П.М. Питання філософії права. - Вісник Академії правових наук України. - 1997. - №1 (8) - С.38-40.

25. Большой экономический словарь. - Под. ред.А.Н. Азрилияна - 4 изд. перераб. и доп. - М. - Институт новой экономики. - 1999. - 1244 с.

26. Економічна енциклопедія. - Том I. - К., 2001 - 387с.

27. Скакун О.Ф. Теория государства и права. - Учебник. - Х. - Ун - т внутр. Дел. - 2000. - 704 с.

28. Трансформація відносин власності. - Право України. - Право України. - 1997. - №2 - С.7-9.

29. Витушко В.А. Правовое обеспечение экономических реформ в словянских государствах. - Журнал российского права. - М. - 2000. - №12 - С.150-156.

30. Урядовий кур‘єр. - 2000. - №122. - 8 липня. - С.2-3.

31. Совершенствовать правовой статус хозяйствующих субъектов. - Право, политика, экономика. - М. - 2000. - №6. - С.3-5.

32. Дж. Бьюкенен, Г. Таллол. Расчет согласия, логические основания конституционой демократии. - М. - ТАУРУС АЛЬФА, 1997. - 287с.

33. Пашуканис Е.Б. Избранные произведения по теории права. - М. - Наука. - 1980. - 271 с.

34. Лаптев В.В. Экономика и право: Теория и практика правового регулирования хозяйственных отношений. - М.: Экономика. - 1981. - 215 с.

35. Прокопенко В.І. Трудове право України. - Х. - . Фірма “Консум”, 1998. - 479 с.

36. Фінансове право. - Підручник. - /Алісов Є.О., Воронова Л.К., Кадькаленко С.Т. /. - Керівник авт. колективу і відп. ред.Л.К. Воронова. - Видання друге, виправлене та доповнене. - Х. Фірма: "Консум", 1999. - 495 с.

37. Кучма Л.Д. Шляхом радикальних економічних реформ. - К.: Поліграфкнига, - 1994. - 95 с.

38. Государственное регулирование экономики и социальный комплекс. - М., 1997.

39. Право и общественный прогрес в социалистическом обществе/Н.И. Козюбра, Е.В. Бурлай, В.В. Головченко и др.; Отв. ред.Н.И. Козюбра; АН УССР. - Ин - т государства и права. - Киев; Наук. думка. 1988. - 351 с.

40. Селіванов В.М., Устименко С.В. Систематизація законодавства про підприємництво - важливий напрям удосконалення правового регулювання підприємницьких відносин в Україні - Закон і підприємець. - Київ - Донецьк: Інститут приватного права і підприємництва. - 1998. - 187 с.

41. Про економічну самостійність Української РСР. - Закон Української РСР від 03 серпня 1990 року №142 - XII. - Відомості Верховної Ради Української РСР. - 1990. - №34. - Ст.499.

42. Поляков А.В., Тимошина Е.В. Теория государства и права на рубеже веков: проблемы и перспективы. - Правоведение. - 2000. - №3. - С.246-254.

43. Н.С. Кузнєцова. - Шляхи розвитку законодавства України про підприємницьку діяльність. - Концепція розвитку законодавства України. - Матеріали науково - практичної конференції. - 1996. - Київ. - С.26-28.

44. Сорокин В.Д. Правовое регулирование: предмет, метод, процесс. - Правоведение. - 2000. - №4 - С.41-47.

45. Загальна теорія держави і права. - К.: Навч. посібн. - / А.М. Колядій, В.В. Копейчиков, С.Л. Лисенко та ін. / Нац. пед. ун-т ім. Драгоманова; за ред.В. В. Копейчикова. - Юринкомінтер, 1998. - 317 с.

46. Урядовий курєр. - 2001. - №142. - С.1 - 2

47. Голос України. - 2001. - №34. - С.2-4.

48. Алексеев С.С. Общая теория права: курс в 2-х томах. - Юрид. лит. - Т.2. - М. - 1982. - 359 с.

49. Явич С.Л. - Проблемы правового регулирования советских общественных отношений. - М.: Госгориздат, - 1961. - 172 с.

50. Витченко А.М. - Метод правового регулирования социалистических общественных отношений. - под. ред. д. ю. н.М.И. Байтина. - Саратов. - изд-во Саратовского ун-та. - 1974. - 161 с.

51. Орехова Т.Р. Правовое воздействие на экономику: понятие и формы. - Вестн. Моск. ун - та. Сер.11. Право. - 2000. - № 1. - С.24-27.

52. Лившиц Р.З. Теория права: новые идеи: [Сборник] / АН СССР, Ин-т государства и права; под. ред. Лившица Р.З. и др. - М., 1991. - 183 с.

53. Чупров А.И. Ученые труды в издании императорского Московского университета. Курс политической экономии. - М, 1911. - Ч. ІІ. - Вып.2; Долан Э. Дж. Линсей. Рынок: микроэкономическая модель. - СПб., 1992. - 496с.

54. Основи економічної теорії: Навчальний посібник. / Колектив авторів. За редакцією д. е. н. проф. Покритана А.К., д. е. н., проф. Збарського М.І. - Одеса АТЗТ ІРЕНТТ, 1999. - 497 с.

55. Внукова Н.Н. Методологические проблемы развития системы рыночной инфраструктуры. - Харьков: СВНЦ НАН Украины.А.О. "НТН ТТД", 1998. - 15 с.

56. Основи економічної теорії /С.В. Мочерний, С.А. Єрохін, Л.О. Каніщенко та ін. - за ред. С.В. Мочерного. - К.: Вид. центр. "Академія", 1998. - 464 с.

57. Валовой Д.В. Рыночная экономика. Возникновение, эволюция и сущность. - М.: ИНФРА - 1997. - 400 с.

58. Тихомиров Л.В., Тихомиров М.Ю. Юридическая энцикопедия. / под. ред.М.Ю. Тихомирова - М., 1999. - 556 с.

59. Барр Р. Политическая экономия. М.: Международние отношения. - 1995. - Т.1. - 347с.

60. Урядовий кур’єр. - 2001. - №151 - 152. - С.2-5.

61. Г. Волинський. Державне регулювання ринкової економіки. - Економіка України. - №11. - 1996. - С.69-71.

62. Урядовий кур'єр. - 2001. - №153 - С.7

63. Майкл УоттС. Ринкова економіка. Яка вона? Інформаційна Агенція США. Вашингтон, 1992. - 187с.

64. Черданцев А.В. Право и экономика. - Теория государства и права. - М. - Юрайт. - 1999. - 432с.

65. Ростальний Г. Роль державного регулювання економіки в перехідний період. - Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць. - Одеса: Юридична література, 2000. - Вип.8. - С.104-108.

66. Стрельцов Є.Л. Економічна злочинність в Україні: курс лекцій. Передмова проф. М. Фінке (ФРН). - Одеса: ОА БАХВА, 1997. - 572с.

67. Становление рыночной экономики в странах Восточной Европы. - Пер. с англ. общ. Ред. - И предисловие Н.А. Макашевой. - М. - Российский Гуманитарный Університет, 1994. - 208с.

68. Государственное регулирование: мировой опыт и реформа в России (теория и практика). - Ин - т экономики РАН. - М., 1996. - 258с. Роль государства в становлении и регулировании рыночной экономики. - Ин - т экономики РАН. - Л.И. Абалкин - М., 1997. - 208с.

69. Мочерний С. Моделі трансформаційних процесів економіки. - Економіка України. - 2000. - №2. - С.16-22.

70. Медведчук В. Соціальна злагода у суспільстві і державна влада. - Право України. - 1997. - №1. - С.35-37.

71. Основи економічної теорії. // Під редакцією С.В. Мочерного. - К., 1998. - 147с.

72. Экономика и право. - учебн. пособие для вузов. - А.М. Никитин, Ю.А. Цыпкин, Н.Д. Эриашвили и др.М. - ЮНИТИ - ДАНА. - Закон и право, 1999. - 292с.

73. Кейнс Дж. Общая теория занятости, процента и денег. - М.: Прогресс. - 1987. - 385с.

74. Шаповал В. Конституційний механізм державної влади в незалежній Україні: політико - правові проблеми організації виконавчої влади. - Право України. - 1997. - №1. - С.30-34.

75. Цвєтков В.В. Поняття ефективності управлінської діяльності. - Правова держава. - К. - 1995. - вип.6. С.98-103.

76. А. Полешко. - Сучасне бачення ідеології державотворення. - Право України. - 1997. - №1. - С.40-44.

77. Stillman R. J. Preface of Public Аdministration. - New York, 1991. - 235p.

78. Бейкун А. - Правові проблеми теорії державного регулювання в Україні. - Право України. - 2001. - №8. - С.42-47.

79. Семчик В.І. Особливості права власності у сільському господарстві. - Проблеми права власності та господарювання у сільському господарстві. - К., 2001. - С.7-39.

80. Аверьянов В.Б. Функции и организационная структура органа государственного управления. - К. - Наукова думка. - 1979. - 150 с.

81. Теория государства и права. - Курс лекций. - Под ред. М.Н. Марченко. - 2-е изд.М. - Зерцало - Теис. - 1996. - 257с.

82. Тихомиров Ю.А. Курс административного права и процесса. - М. - Юринформцентр, 1998. - 407с.

83. Тихомиров Ю. Юридические режимы государственного регулирования экономики. - Право и экономика. - М. - 2000.

84. Конкуренция и антимонопольное регулирование. - Под ред.А.Г. Цыганова. - М. - ЛогоС. - 1999. - 297с.

85. А.Ф. Ноздрачев. - Содержание института административно - правового регулирования экономических отношений. - Государство и право. - 1999. - №10. - С.14-18.

86. Павленко Ю.І. Трансформація суспільства і проблеми соціальної політики. - Монографія. - К. - : НІСД. - 1997. - 207с.

87. Ю. Шемшученко. Проблеми розбудови української державності. - Право України. - 1997. - №1. - С.24-27.

88. Доповідь Президента України Леоніда Кучми на урочистих зборах з нагоди 5 - ї річниці незалежності України 23 серпня 1996 року. - Голос України. - 1996. - 28 серп.

89. Про оренду державного і комунального майна. - Закон України від 10 квітня 1992. - №. - 2269 - ХІІ. - Відомості Верховної Ради України - 1992. - №30. - Ст.416

90. Збірник Постанов Уряду України. - 1996. - №2. - Ст.57.

91. О. Святоцький, Т. Захарченко, І. Борисенко. Окремі питання правового регулювання іноземних інвестицій. - Право України. - 1997. - №3. - С.21-24.

92. Загайнов Л.И. Социалистическое государство и законы экономики. - М. “Юрид. Лит., - 1975. - 318с.

93. Про підприємництво. - Закон України від 07 лютого 1991р. №698 - ХІІ. - Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №14. - Ст.169

94. Про поводження з радіоактивними відходами. - Закон України від 30 червня 1995. - Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №14. - Ст.91.

95. Про пестициди і агрохімікати. - Закон України від 02 березня 1995. - Відомості Верховної Ради України. - 1995. - №27. - Ст. 198.

96. Синюкова Т.В. - Юрдические гарантии реализации прав и обязаностей советских граждан (Вопросы теории). - Автореф. диссер. канд. юр. наук. - Свердловск. - 1986. - 20с.

97. Бачун О. Черкашин В. - Захист права інтелектуальної власності. - Право України. - 1997. - №1. - С.61-64.

98. Лившиц Р.З. Совершенствование хозяйственного механизма и вопросы трудового права. - Советское государство и право. - 1981. - №10. - С.48-51.

99. CП СССР. - 1983. - №20. - Ст.109; СП СССР. - 1983. - №23. - Ст.115.

100. Недашковский Д. Новый етап совершенствования хозяйственного механизма. - Экономика Советской Украины. - 1985. - №11. - С.5 - 8.

101. Про власність. - Закон України від 07 лютого 1991р. №697 - XII. - Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №20. - Ст.249.

102. Про підприємства в Україні. - Закон України від 27 березня 1991р. №887 - XII. - Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №24. - Ст.272.

103. Про банки і банківську дільність. - Закон України від 20 березня 1991р. №872 - XII. - Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №25. - Ст.281.

104. Про цінні папери і фондову біржу. - Закон України від 18 червня 1991р. №1201 - XII. - Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №38 - Ст.508.

105. Лаптев В.В. Проблемы совершенствования предпренимательского законодательства // Правовое регулирование предпренимательской деятельности. - Москва. - 1995. - С.3-8.

106. Про господарські товариства. - Закон України від 19 вересня 1991 року №.1576 - ХІІ. - Відомості Верховної Ради України. - 1991. - №49. - Ст.682.

107. Заржицький О., Сидоренко О., Башмаков В. Правове регулювання працевлаштування іноземних громадян в Україні. - Право України. - 1997. - №2. - С.55 - 57.

108. Феденяк Г., Феденяк Л. Відшкодування шкоди працівникові за нормами міжнародних угод України. - Право України. - 1997. - №3. - С.58 - 59.

109. Бойко В. Нова Конституція і судова влада. - Право України. - 1997. - №8. - С.15-17.

110. Про приватизацію майна державних підприємств. - Закон України від 04 березня 1992 року №2163 - XII. - Відомості Верховної Ради України - 1992. - №24. - 348.

111. В. Бондик. - Трансформація власності в процесі банкрутства. - Право України. - 2001. - №7.

112. Кудрявцев В.Н. Правовое поведение: норма и паталогия. - М. Наука. - 1982. - 287с.

113. Бондаренко І. - Формування господарських відносин: деякі правові питання. - Право України. - 2000. - №4. - С.32-34.

114. Підопригора О.А. Основи римського приватного права. - К. - 1997. - 336с.

115. Олюха В.Г. Цивільно - правовий договір як засіб державного регулювання економіки в Україні. - Економіка, фінанси, право. - М. - 2000. - №2. - С.6-8.

116. Про поставки продукції для державних потреб. - Закон України від 12 грудня 1995 №.493/95 - ВР. - Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №3. - Ст.9.

117. Грузинський І. Роль договору у формуванні підприємницьких відносин. - Право України. - 2000. - №2. - С.35-37.

118. Харитонов Е. О, Саниахметова Н.А. Гражданское право: Частное право. Цивилистика. Физические лица. Юридические лица. Вещное право. Обязательства. Виды договоров. Авторское право. Представительство. - Учебное пособие. - К. - А. С.К. - 2001. - 832с.

119. Теоретические проблемы хозяйственного права. - М. - Наука. - 1975. - 413 с.

120. Луць В.В. Контракти у підприємницькій діяльності. - К. - Юрінком Інтер, 1999. - 560с.

121. Лаптев В.В. Предмет и система советского хозяйственного права. - М. - “Юрид. лит. ” - 1969. - 126 с.

122. Брагинский М.И. Общее учение о хозяйственных договорах. - Минск, “Наука и техника" - 1967. - 259 с.

123. Брагинский М.И. Хозяйственный договор: каким ему быть. - М.: Экономика. - 1990. - 123 с.

124. Зобов’язальне право: теорія і практика: Навч. посібн. для студентів юридичних ВУЗів і факультетів університетів. / Д.В. Боброва, О.В. Дзера, А.С. Довгері. / за ред. О.В. Дзери: Київський нац. ун-т ім. Т.Г. Шевченка. - К. - Юринкомінтер. - 1998. - 310 с.

125. Пушкін А., Селіванов В. Відносини підприємництва і правовий статус суб'єктів. - Право України. - 1994. - №5 - 6. - С.12-14.

126. Цивільне право України. - К.: Вен турі, 1995. - 416с.

127. Конституційне право України. - За ред. В.Ф. Погорілка. - Київ. - Наукова думка, 1999. - 733с.

128. Рабінович П. Основи загальної теорії права та держави. - К., 1995. - 377с.

129. Опришко В.Ф. Проблеми вдосконалення законодавчого регулювання економіки України. - Правове регулювання економіки України. - Збірник наукових праць. - К., 2000. - С.4-9.

130. Телятник Л. Правовий аналіз цінних паперів як засобів грошового обігу, обігу позичкового капіталу. - Право України. - 1997. - №3. - С.23-26.

131. Цивільний кодекс Української РСР, Цивільний процесуальний кодекс України. - К.: Атіка, 2000. - 256с.

132. Погорілко В. Нова Конституція України - втілення національної ідеології державотворення. - Право України. - 1997. - №1. - С.45-47.

133. Рішення Конституційного Суду України у справі за зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини 3 статті 21 Кодексу законів про працю України. - Офіційний вісник України. - 1998. - №32. - С.59-60.

134. Лилак Д. Колізії наукових поглядів на поняття “законодавство” і практичну необхідність його нормативної легалізації. - Право України. - 1999. - №8. - С.48-50.

135. Шемшученко Ю.С. Законодавство. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редк.) та ін. - К., 1998. - Т.2. - С.499.

136. Про Національний банк України. - Закон України від 20 травня 1999 року №679 - XIV. - Відомості Верховної Ради України. - 1999. - №29. - Ст.238.

137. Про тимчасове делегування Кабінету Міністрів України повноважень видавати декрети в сфері законодавчого регулювання - Закон України 18 листопада 1992р. № 2796 - XII. - Відомості Верховної Ради України. - 1993. - №2. - Ст.6.

138. Про прибутковий податок з громадян. - Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року №13 - 92 - Відомості Верховної Ради України. - 1993. - №10. - Ст.77.

139. Про систему валютного регулювання і валютного контролю. - Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року №15 - 93. - Відомості Верховної Ради України. - 1993. - №17. - Ст.184.

140. Шемшученко Ю. Конституція України і права людини. - Право України. - 2001. - №8. - С.13-15.

141. Костицький В. Конституція України 1996 року - модель Української держави. - Право України. - 2001. - №8. - С.16-18.

142. Паламарчук В. Господарський механізм - підсистема державного регулювання економікою. - Право України. - 2001. - №10. - С.25 - 29.

143. Правове регулювання економіки. - Збірник наукових праць. - К. - КНЕУ, 2000. - 220 с.

144. Шевченко Я. Розвиток і перспективи кодифікації цивільного законодавства України. - Право України. - 2000. - №2. - С.66-68.

145. Притика Д. Роль арбітражних судів у забезпеченні законності в економічних правовідносинах і протидії економічним правопорушенням. - Право України. - 2001. - №1. - С.9-11.

146. Мінін Л., Білоус Г. Про дерегулювання економіки. - Економіка України. - 1999. - № 3. - С.4 - 9.

147. Селіванов В. Проблема методологічної обґрунтованості вітчизняного правознавства та юридичної практики. - Право України. - 1999, №1. - С.25-27.

148. Строгович М.С. Изб. труды: В 3 - х т. - Т.1: Проблемы общей теории права. - М.: Наука. - 1989. - 304с.

149. Пархоменко Н.М. Методологічні підходи щодо визначення змісту законності як елемента державно - правового регулювання суспільних відносин. - Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - Випуск.4. - К. - Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України. Спілка юристів України; Видавничий Дім “Юридична книга”. - 1999. - С.10 - 15.

150. Рабинович П.М. Упрочнение законности - закономерность социализма. - М., 1975. - 203с.

151. Про державну підтримку малого підприємництва. - Закон України від 19 жовтня 2000 року №2058 - ІІІ. - Відомості Верховної Ради України. - 2000. - №.51 - 52 - Ст.447.

152. Барабаш А. Лізинг: поняття, особливості законодавчого визначення кола суб‘єктів. - Право України. - 2001. - №2. С.77-78.

153. Про селянське (фермерське) господарство. - Закон України від 20 грудня 1991 року №2009 - ХІІ. - Відомості Верховної Ради України. - 1992. - №14. - Ст.186.

154. Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні. - Закон України від 19 вересня 1997 року №535/97 - ВР. - Відомості Верховної Ради України. - 1997. - №47. - Ст.294.

155. Про державне регулювання видобутку, виробництва і використання дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння та контроль за операціями з ними. - Закон України від 18 листопада 1997 року №637/97 - ВР. - Відомості Верховної Ради України. - 1998. - №9. - Ст.34.

156. Про видобування і переробку уранових руд. - Закон України від 19 листопада 1997 року №645/97 - ВР. - Відомості Верховної Ради України. - 1998. - №11 - 12. - Ст.39.

157. Про порядок погашення зобов‘язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами. - Закон України від 21 грудня 2000 року №2181 - ІІІ. - Урядовий кур'єр. - 2001. - №33. - 21 лютого. - Л.5-12.

158. Бюджетний кодекс України. Урядовий кур'єр. - 2001. - №131. - 25 липня. - Л.5-12.

159. Лисаковский Г. К вопросу о коллизиях норм права // Юрист, 2002. - №1. - С.32-33.

160. Skinner Q. Liberty Before Liberalism. Cambridge, 1998. - P.44-45.

161. Brownlie Ian, editor. Basic Documents on Human Rights. - 3-d ed. - New York: Oxford University Press, 1993. - P.5-7.

ОТКРЫТЬ САМ ДОКУМЕНТ В НОВОМ ОКНЕ

ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ [можно без регистрации]

Ваше имя:

Комментарий