Юридична відповідальність за порушення у сфері економіки (Жорін) (стр. 10 из 50)

Держава в особі відповідних державних установ, що організовували приватизацію, ошукала своїх громадян. Ці діяння кваліфікувалися вже не як злочин, а як порушення правил та умов приватизації, тобто як адміністративне правопорушення, і навіть дисциплінарний проступок. Тут можна провести аналогію з відомим висловленням: «Убивство однієї людини — це трагедія. Убивство тисяч людей — це статистика». Але треба також не забувати, хто це сказав і за яких обставин.

Юристи-вчені України вже давно звертали увагу на залежність стану економічних відносин у державі від стану розвитку правової бази, законодавства.

Так, станом на кінець 2000 року в Україні налічувалося близько 60 тис. нормативно-правових актів, які регулювали весь комплекс суспільних відносин, у тому числі 1 тис. 565 законів. Серед них майже 27 тис. нормативних актів (у т. ч. 605 законів) регулювали економічні відносини. Але питома вага суто «економічних» законів становила лише 2,2 %. Разом з тим, треба враховувати відсутність вітчизняного досвіду напрацювання законів. Нерідко підзаконні акти безпідставно приймалися не в інтересах держави, а в інтересах конкретної особи. Наприклад, уряд П. Лазаренка 1996 року ухвалив близько 300 постанов для регулювання порядку виробництва, купівлі та продажу тютюнових та алкогольних виробів. Унаслідок цих «персональних» нормативних актів держава втратила контроль над оборотом алкоголю і тютюну, який сягає 10—12 млрд грн на рік [23]. Як підкреслює Президент України Л. Кучма, ринок алкоголю і сьогодні залишається найбільш криміногенним [16].

Відповідно до статті 92 Конституції України виключно законами України повинні визначатися: правовий режим власності; правові засади й гарантії підприємництва; порядок утворення й функціонування вільних економічних та інших спеціальних зон; засади зовнішньоекономічної діяльності та цивільно-правової відповідальності.

Про невідповідність законів існуючим у суспільстві змінам економічних відносин може свідчити лише один факт, що до Закону «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 року за 9 років було ухвалено 43 закони про внесення змін та доповнень
[20, с. 4—5]. Як зазначив Голова Верховної Ради України В. Литвин у своєму виступі від 4 лютого 2003 року, тільки поправки до оподаткування підприємств приймалися більше 90 разів.

Зауважимо, що несвоєчасне ухвалення законів і планування економіки та недосконале регулювання останньою не може розглядатися як злочинна діяльність, це політика. В Україні немає законів, які б регулювали політичну діяльність. За період розбудови суверенної держави жодного з представників вищих владних структур не було притягнуто до кримінальної, адміністративної чи цивільної відповідальності. Зміна державних посад не може кваліфікуватися як покарання особи або дисциплінарне стягнення за колишню діяльність у складі того самого уряду.

Не можна об’єктивно ставити питання про належну правову відповідальність юридичних чи фізичних осіб, якщо майже 10 років у новій державі з новим суспільно-політичним та економічним устроєм діяли закони колишнього СРСР: Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси від 28 грудня 1960 р., Цивільний та Цивільно-процесуальний кодекси від 18 липня 1963 р., Кодекс законів про працю від 10 грудня 1971 р. тощо.

Відомою є проблема впливу права на економіку, економічні суспільні відносини. Інститутом законодавства Верховної Ради України під керівництвом професора, доктора юридичних наук В. Ф. Опришка було розроблено (і схвалено Верховною Радою України) Державну програму розвитку законодавства на 1996—2002 рр. Її реалізація була покликана сприяти правовому регулюванню економіки, більш чіткому визначенню прав та юридичних обов’язків держави, юридичних осіб та громадян у системі ринкових відносин, захисту права власності. Однак Програму не було виконано.

У новому Кримінальному кодексі в ст. 11 зазначається, що злочином є передбачене Кримінальним кодексом України суспільно небезпечне діяння, учинене суб’єктом злочину. Але якщо це діяння не становить суспільної небезпеки, незначне і можлива або заподіяна державі, фізичній чи юридичній особі шкода не є суттєвою, то воно не може кваліфікуватися як злочин.

Кримінальний закон уперше не визначає неоднакового ставлення держави до захисту різних форм власності, як це було за радянських часів. Система злочинів проти власності визначена в розділі VI, статтях 185—198 ККУ. Разом з тим, аналіз юридичних складів злочинів дає підстави для висновку, що інститут власності безпосередньо стосується майже 200 статей із розділів про злочини в господарській, службовій діяльності, проти трудових і особистих прав людини, проти довкілля тощо.

У цілому злочинами проти власності визнаються суспільно небезпечні діяння, які порушують право власності, спричиняють майнову шкоду приватній особі, колективу або державі і вчинені, як правило, з корисливих мотивів.

Такі злочини систематизують за трьома групами з урахуванням способів та мети їх скоєння:

· корисливі посягання на власність, поєднані з розкраданням майна;

· корисливі посягання на власність за відсутності ознак розкрадання;

· некорисливі посягання на власність.

Корисливий мотив заволодіння чужою власністю за допомогою насильства, шахрайства, підробки документів є характерною ознакою для значної кількості адміністративних та цивільних правопорушень, що встановлюється в процесі судового розгляду з цивільних справ та в ході адміністративного розслідування конкретних юридичних фактів, пов’язаних із заподіянням матеріальної шкоди власнику.

Правова оцінка конкретної протиправної поведінки залежить від багатьох факторів і перш за все від політичного режиму та політичної ситуації в державі.

Так, нинішньому поколінню людей важко уявити наслідки Закону «Про посилення відповідальності за крадіжку державного та колгоспного майна» (затвердженого в СРСР 7 серпня 1932 року). Відповідно до нього всі особи, які скоїли крадіжку, визнавалися ворогами народу і підлягали смертній карі. Цей закон увійшов в історію як «закон про 5 колосків». За ним було притягнуто до кримінальної відповідальності більше 30 тис. осіб, з яких 1,5 тис. було страчено. У подальшому, після досягнення політичної мети, санкцію в законі пом’якшили через брак працівників.

Треба зауважити, що в 30-х роках ХХ ст. у Німеччині, за часів Гітлера, було страчено декілька сотень осіб (з опублікуванням у пресі їхніх прізвищ) за недотримання вимог оплати проїзду в міському транспорті.

Зрозуміло, що подібні нормативні акти не можуть бути визнані як законні, адже обслуговують короткочасну політичну амбіційну ціль.

Питання 3. Форми розкрадання майна. Відмежування розкрадання майна від суміжних складів злочинів та порушень правил приватизації

Процес переходу власності з однієї форми до іншої, від одного власника до іншого здійснюється як законними, так і незаконними, протиправними методами.

Як підкреслювала у своїй передвиборній програмі доктор економічних наук Н. Вітренко: «…період первісного капіталу в різних країнах проходив шляхом завоювання більш слабких країн, відвертого піратства, фізичного знищення окремих людей, племен, народностей. Для створення класу буржуазії в Україні в кінці ХХ століття методи були неприйнятні. Рецепти МВФ підказали ізувірськи прихований механізм: як обібрати народ через позбавлення конституційного захисту особистих заощаджень громадян, усунення держави від відповідальності за їх збереження і присвоєння цих багатств вузькою групою осіб. Сума капіталу, яку склали громадяни України як трудові заощадження, була величезною — 116 млрд руб. або 3 бюджети країни» [2].

Ситуація щодо заощаджень населення досить відома і за своєю суттю є наслідком та підґрунтям для політичної діяльності,
а тому, відповідно до чинного законодавства, не може бути визнана як злочинна. На той час потрібно було вирішити політичне завдання — розшарування населення країни за економічною ознакою та створення прошарку національної олігархії. Коли ця мета була досягнута, в уряді почали лобіювати проблеми поступового (по 50 грн) повернення заощаджень населенню.

Кримінальний кодекс України визначає юридичну відповідальність за такі форми розкрадання власності: крадіжка, грабіж, розбій, вимагання, привласнення, розтрата майна або заволодіння ним через зловживання службовим становищем, шахрайство, викрадення способом демонтажу електричних мереж, кабельних ліній зв’язку. 2001 року тільки слідчими органами МВС було викрито 17,7 тис. злочинів, пов’язаних з розкраданням, привласненням та розтратою майна. А за весь 2001 рік викрито 16 тис. 516 злочинів, пов’язаних з шахрайством з метою заволодіння майном фізичних та юридичних осіб.

Загальною для всіх форм прояву об’єктивної сторони розкрадання власності є незаконне обертання чужого майна (державного, колективного, індивідуального) на свою користь чи користь іншої особи. Поєднання конкретного способу дії особи з предметом злочину надає будь-який формі розкрадання специфічну характеристику. В основу розкрадання покладено корисливий мотив та прямий умисел, націлений проти волі законного власника майна.

Злочин вважається закінченим з моменту, коли винна особа повністю реалізувала умисел щодо заволодіння майном. Заволодіння передбачає такий перехід майна до винного, який надає йому реальну, хоча б початкову, короткочасову можливість розпоряджатися чи користуватися ним (винести, заховати, передати іншим особам, знищити тощо).

Протиправне заволодіння документами, які надають лише право одержання майна (квитанція на багаж, товарний чек, жетон з гардеробу), кваліфікується як готування до розкрадання.