Юридична відповідальність за порушення у сфері економіки (Жорін) (стр. 32 из 50)

Критерієм встановлення кримінальної відповідальності в багатьох випадках пропонується не оцінка суспільної користі ухваленого рішення, що дуже важко зробити, а відвертість процесу прийняття: посадова особа не має права ухвалювати рішення без наявності всієї інформації. Якщо ця умова порушена, особа може бути визнана винною.

У світі загальновизнано, наприклад, що державний посадовець після звільнення зі служби протягом встановленого проміжку часу повинен отримати дозвіл уряду, перш ніж прийняти запрошення на роботу в приватному секторі або почати здійснювати комерційну діяльність, якщо вони стосуються її колишньої посади. В Україні тільки за останні декілька років змінилося більше 15 міністрів економіки, фінансів і заступників голови уряду з економічних проблем, більшість з яких майже одразу після звільнення з державної посади посіли керівні посади у великих комерційних банках, компаніях і концернах. Однак притягнути їх до юридичної відповідальності не можна, хоч в демократичних країнах така поведінка розглядається як корупційна.

Пояснити парадокси у кваліфікації корупційних діянь можна словами Президента Уганди Мусевелі, які він вимовив на відкритті Конференції Африканського форуму з проблем корупції, що відбувся в Ентеббі в грудні 1994 р.: « Реальна проблема полягає в тому, що ... особи, покликані забезпечувати дотримання законності, самі потребують нагляду. Якщо наше вище керівництво не має морального авторитету, вельми важко викоренити корупцію, а, на жаль, саме нагорі крадіжки відбуваються в достовірно великих масштабах. Для боротьби з корупцією на такому рівні морального впливу недостатньо. Нам необхідні юридичні санкції і забезпечення дотримання законів про корупцію. Якщо такі санкції відносно корупції не існують, вони повинні бути введені. Проблема полягає в тому, що корумповані керівники, що є також законодавцями, не ухвалюють закони для боротьби з корупцією, оскільки тим самим вони створювали б проблеми для самих себе».

Декларація ООН про боротьбу з корупцією і хабарництвом від 16 грудня 1996 року визначає хабарництво тільки розширено в порівнянні з українським законодавством. Так, згідно з цією Декларацією, хабарництво може включати, зокрема, такі елементи:

а) пропозицію, обіцянку чи передачу будь-якою приватною або державною корпорацією, у тому числі транснаціональною, або окремим особам якої-небудь держави особисто, або через посередників будь-якій державній посадовій особі чи представнику іншої країни будь-яких грошових сум, подарунків або інших вигід розглядати як неправомірну винагороду за виконання або невиконання цією посадовою особою або її представником своїх службових обов’язків у зв’язку з тією чи іншою міжнародною комерційною операцією;

б) здирство, вимога, згода на отримання або фактичне отримання будь-якою державною посадовою особою або вибраним представником якої-небудь держави особисто чи через посередників грошових сум, подарунків чи інших вигід від будь-якої приватної або державної корпорації, у тому числі транснаціональної, або окремої особи з іншої країни розглядати як неправомірну винагороду за виконання або невиконання цією посадовою особою або її представником своїх службових обов’язків у зв’язку з тією або іншою міжнародною комерційною операцією.

За таких умов кожна держава має розробляти та впроваджувати заходи щодо боротьби з корупцією та хабарництвом. Ці заходи не повинні носити декларативний характер, розроблятись на певний термін і мати відповідне законодавчо-правове забезпечення.

Питання 2.1. Фактори, що сприяють активізації корупційних діянь

Вирішення багатьох практичних питань правового захисту економіки залежить від стану теоретичних досліджень правових аспектів поняття, змісту, форми прояву таких негативних суспільних явищ, як корупція та організована злочинність. Також важливо виявити причини та обставини, що сприяли бурхливому сплеску цих явищ у період побудови ринкової економіки.

Розпад тоталітарної держави, в якій, попри конституційні положення, влада реально належала КПРС, призвів у перші часи до ейфорійного почуття свободи. За короткий час в Україні було створено майже 120 політичних партій і рухів, діяльність яких потребувала фінансово-економічної бази. Окрім легальних організацій за розподіл загальнонародної власності, що залишилася від соціалізму, розпочав активну діяльність кримінальний світ. Структуру правоохоронних органів було зруйновано, найбільш дисциплінованих фахівців (які, як правило, були комуністами) звільнили. На деякий час система захисту економіки, боротьби зі злочинністю була паралізована. Зрозуміло, що такою ситуацією скористалися ті, хто перебував біля «годівниці влади» — у Кабінеті Міністрів, Національному банку, облвиконкомах, — тобто ті, у кого ще не відібрали право розпоряджатися бюджетними коштами, та кримінальні авторитети. Останніх було достатньо, якщо враховувати, що за роки радянської влади, за словами колишнього секретаря ЦК КПРС О. Яковлева, через тюрми та інші виправно-трудові установи пройшло більше 47 млн громадян СРСР.

Розподіл соціалістичної спадщини розпочався задовго до прийняття законів про власність, про порядок приватизації, про порядок використання бюджетних коштів, про визначення в законі осіб, які мають на це право, тощо.

Розкрадання державного майна проходило досить швидко, навіть ті, хто це організував і брав безпосередню участь — особи владних структур, — схаменулися і порушили на засіданні Верховної Ради у 1993 році питання про стан валютного запасу держави та про порядок відкриття за межами України приватних валютних рахунків. Перший президент України Л. Кравчук, що спочатку говорив по телебаченню про придбання за ваучер «хатинки» у Швейцарії, від своїх слів відмовився. Заява голови СБУ Є. Марчука, що органам державної безпеки відомі прізвища громадян України, які відкрили банківські рахунки за кордоном, так і залишилася заявою, і в конкретні заходи щодо повернення національного капіталу не втілилася. Про розмір останнього свідчить кримінальна справа на колишнього прем’єр-міністра України П. Лазаренка. На його закордонних рахунках перебував капітал, майже вдвічі більший, ніж державний запас валюти в НБУ, який становив на 2000 рік 2,4 млрд доларів США. А скільки «нових українців» перебувають поза увагою мас-медіа та правоохоронних органів України?

У 1993 році відверто цинічно в київській газеті була надрукована карта розподілу міста на райони, що підпорядковувалися конкретним кримінальним авторитетам. Ніхто з правоохоронних структур не розпочав їх кримінально-правове переслідування, і неофіційний розподіл набув майже офіційного значення. Замість боротьби зі злочинністю правоохоронні структури кинулися в бійку за право «надання криші» комерційним структурам. Зрозуміло, що також на комерційній основі. Правоохоронні структури були втягнуті у відповідну діяльність. Склалася ситуація, коли працівники цих структур в одну службову зміну боролися, викривали злочинну діяльність, а в іншу — охороняли, захищали протиправну комерційну діяльність, у тому числі й ту, що здійснював криміналітет.

Другий Президент України Л. Кучма змушений був констатувати 1995 року, що економіка держави на 50—60 % перебуває в тіньовому секторі, тобто не контролюється державою.

Кількість злочинів у сфері економіки протягом 1993—2001 років зросла майже вдвічі й склала у 2001 році 65 724. І це тільки стосовно фактів, відносно яких було порушено кримінальні справи. Фахівці правоохоронних органів свідчать, що поза увагою залишається 80—90 % скоєних злочинних діянь.

У цьому плані заслуговує на увагу один факт. 2001 року за високі показники роботи Кельмінецької митниці (надходження до Державного бюджету за 2001 рік зросли майже в 4 рази) її начальник був нагороджений орденом святого Володимира. Але ж поза увагою правоохоронних структур залишилась та обставина, що кількість суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності і їх активність у порівнянні з минулим не змінилася. То де ж раніше зникали 3/4 частини митних платежів із митниці? Це питання залишилося поза увагою наглядових та контролюючих структур.

Зрозуміло, що держава приймала заходи для боротьби з організованою злочинністю. Зокрема були розроблені:

· Закон України від 30 червня 1993 року «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю»;

· Указ Президента України «Про комплексну цільову програму боротьби зі злочинністю на 1996—2000 роки» від 17 вересня 1996 року;

· Указ Президента України «Про національну програму боротьби з корупцією» від 10 квітня 1995 року;

· Закон України «Про боротьбу з корупцією» від 5 жовтня 1995 року;

· Указ Президента України «Про концепцію боротьби з корупцією на 1998-2005 роки» від 24 квітня 1998 року;

· Закон України «Про боротьбу з корупцією на 1998—2005 роки» від 23 березня 2000 року;

· Указ Президента України «Про комплексну програму профілактики злочинності на 2001—2005 роки» від 25 грудня 2000 року;

· інші нормативні документи.

Відповідно до цих адміністративно-розпорядчих та законодавчих актів були вжиті організаційні заходи: створено спеціалізовані підрозділи майже у всіх правоохоронних структурах, Координаційний комітет з боротьби з корупцією і організованою злочинністю при Президентові України тощо.

За інформацією телебачення України — телепрограма «Н» від 10 січня 2002 року — в Україні нараховується близько 387 тис. співробітників системи МВС. А якщо до цього додати 43 тис. особового складу структури охорони Президента України (колишня Національна гвардія), особовий склад ДПА, СБУ, Прокуратури, системи судових органів, Державної митної служби (близько 20 тис.), Державної контрольно-ревізійної служби, Адміністрації Президента в центрі і на місцях (які, безумовно, є найбільш законослухняними), особовий склад Збройних сил, Прикордонних військ, народних депутатів та обранців всіх рівнів, співробітників Кабінету Міністрів України та ще членів їхніх сімей, то виникає питання: хто ж займається корупцією, причетний до організованої злочинності, якщо в державі офіційно законослухняними є 2—6 млн громадян на 46 млн населення (у тому числі й пенсіонери)? Невже неможливо взяти під контроль діяльність, суспільну активність другої частки населення? Відомо, що в нанайській боротьбі переможців і переможених не буває. Адже боротьба зі собою тільки втомлює.