Смекни!
smekni.com

Лісова фауна Солотвинського лісопункту (стр. 8 из 16)

Поява телят у козуль точно не зареєстрована. Молоді козулі зустрічаються в кінці квітня. При ранньому спаровуванні телята можуть бути і на початку квітня.

Телята ростуть дуже швидко і до осені відрізняються від дорослих тільки розмірами.

Козулі добре пристосувалися до життя в окультуреному ландшафті. У зв'язку з цим при мінімальній охороні кількість їх швидко зростає. Вирубування лісів пе позначається негативно на чисельності козуль, які охоче тримаються молодих порубок як у гірських, так і в рівнинних районах. Ворогів у козулі багато. На молодих тварин нападають куниці. Облік копитних ведуть методом нагону.

Вид - Заєць сірий (заєць-русак) — Lepus europaeus transsilvanicus Matschie

Розглянутий матеріал — 127 екземплярів, 34 черепи.

Розміри зайців сірих із західних областей України (25 екземплярів): довжина тіла 500 -607 мм (середня — 565 мм), довжина хвоста 85-140 мм (середня -104 мм), довжина задньої ступні 150-185 мм (середня 163 мм), довжина вуха 105-160 мм (середня –118 мм), кондилобазальна довжина черепа 79,7-95,2 мм, вилична ширина 46,6-51,7 мм, вага 3600-4560 г (середня –4110 г).

Літнє забарвлення типове. На зиму незначна частина особин помітно світлішає, причому найбільша кількість білих волосинок виростає на боках і задній частині тіла. Ми зареєстрували зайця сірого в усіх районах і областях західної частини України. Вертикальне поширення його в Східних Карпатах досягає 2000 м над рівнем моря (Ф.І.Страутман і К.А.Татаринов, 1949).

Цей заєць живе у найрізноманітніших умовах. За роки роботи нам доводилося зустрічати його в околицях і парках м.Львова, в широко-листяних лісах рівнин і передгір’ї, на полях, луках, в очеретових заростях і чагарниках, в карпатській тайзі, в ландшафті криволісся і на карпатських субальпійських пасовищах-полонинах. У зазначених місцях зайці зустрічаються у всі періоди року.

У літній період заєць сірий найбільш густо заселяє відкриті експозиції –поруби, вологі луки з розкиданмим “острівками” чагарників, поля, що чергуються з ярами, а в Карпатах –ділянки полонин, які мають високий і густий травостій.

Заєць активний протягом цілого року. Влітку виходить на жирування в момент заходу сонця, а в безлюдних місцях ще раніше. В Яремчанському районі ми бачили трьох зайців, що жирували на грядках з бобами до заходу сонця. При ясній погоді жирування триває цілу ніч. На ранок заєць залягає найчастіше в густій траві поблизу узлісся (в рівнинних районах) або безпосередньо біля верхньої межі лісу (в Карпатах) . Взимку, особливо в похмуру теплу погоду, заєць сірий ходить і вдень. В ясні морозні дні на жирування виходить в місячну ніч.

Живлення зайця сірого різноманітне. Проведені в околицях Львова спостереження над зимовим живленням свідчать про те, що зайці віддають перевагу молодим гілкам бука, осики, дроку, верби і стеблам зеленої взимку пильчастої осоки. Якщо зайця не особливо тривожити, він довго перебуває в певному районі.

Зимові лігва зайців звичайно розташовані під яким-небудь вкриттям: під молодим кущем бука, в завалі бурелому, під навислим каменем, серед очерету, у малиннику, під сухим листям папороті, серед кущів ялівця, й невеликих заглибинах, часто в старих окопах та інших місцях. Розміри типових зимових лігв: ширина -- 13 см. довжина — 13 см або 23X12 см (Бескиди), 16X24 см (Вінниківський ліс). У сильні морози зайці інколи закопуються в сніг, прокладаючи в ньому довгі і глибокі ходи. Такі ходи чимало разів бачили у Львівській області взимку. Влітку в суху погоду русаки залягають скрізь, найчастіше у відкритих місцях (на луках, полях, городах. узліссях тощо). В Карпатах у субальпійському поясі лігва часто бувають розташовані під кущами ялівця або гірської сосни.У систематичному відношенні популяція русаків належить до румунського підвиду Lepus europaeus transsylvanicus Matschie. У низовинних районах Закарпаття, Українських Карпатах і на Прикарпатті поширена мало морфологічно диференційована карпатська форма румунського русака - Lepus europaeus transsylvanicus natio carpathorum, морфометричні показники якої наводяться О.П.Корнєєвим (1960). На Волинському Поліссі (північ Ровенської та Волинської областей України) поширений середньо-російський підвид русака Lepus europaeus hybridus Pallas. Для поновлення крові в Нестеровський район Львівської області (Кулачківське мисливське господарство) в 1956 р. було завезено 120 русаків із Запорізької області.

Крім бліх (Татаринов, 1956) влітку на русаках виявлені іксодові кліщі по кілька сот на одній особині.

Облік зайця ведуть за допомогою методу обліку при відносній частоті зустрічей.

Вид – Білка

Широко відомий звір нашої фауни, стрункий, дуже спритний гризун, усією своєю будовою нерозривно зв’язаний з лісом і деревним способом життя.

Живуть білки в верховітті дерев, де на висоті від 3 до 20 і більше метрів роблять з тонких гілочок, зеленого моху і лишайників круглястої форми кубла. Оселяються вони також у дуплах старих дерев.

Білки –денні тварини, особливо діяльні в ранні години. Живляться різноманітним рослинним кормом: насіння і плодами дерев та кущів, бруньками, ягодами, грибами тощо. Зрідка білка споживає і тваринну їжу: яйця птахів і навіть пташенят, комах, і їх личинки, мурашині яйця тощо. На зиму робить значні запаси жолудів, горіхів, грибів.

У зимову сплячку білки не залягають, вночі, у дуже люті морози та в хуртовину кілька днів сплять і не виходять з дупла.

Щороку білка дає два приплоди: в кінці квітня і в кінці липня або в серпні.

Після 35-40 днів вагітності самка народжує 3-7 сліпих і голих малят, які прозрівають лише на 32-37 день. Малята після цього швидко ростуть, вже через 15 днів починають самостійно добувати собі їжу, а на 5-му місяці життя досягають повного розвитку. Статевозрілими молоді білки стають на 8-10 місяць.

Білка — Sciurus vulgaris L. У гірсько-карпатських районах трапляється карпатська білка S. vulgaris carpathicus Pietruski, на Волинському Поліссі — S.vulgaris vulgaris L., у західноукраїнському лісостепу -S. vulgaris kessleri Migulin.

Питання про поширення підвиду S. vulgaris fuscuater Altum залишається відкритим. Чисельність білки в рівнинних районах західних областей України відносно стабільна, а в Українських Карпатах зареєстровані періодичні інтенсивні розмноження, пов'язані з багатим врожаєм шишок основних хвойних — смереки та ялині. У роки, наступні за багатим плодоношенням хвойних, популяція карпатської білки місцями досягає високої щільності —від 79 до 120 голів на 1000 га лісових угідь (в середньому на 1000 га 18 звірків). У зв'язку з тим, що лише в карпатській області хвойні займають близько 40% лісопокритої площі, загальна чисельність білок у такі роки дозволяє вести їх промисел. Смерека в Карпатах починає плодоносити в 20-25-річному віці і через кожні 3-4-5-6 років дає багаті врожаї насіння. Не менш суттєве значення у живленні білки мають плоди (горішки) бука, родючість якого була дуже інтенсивною в 1945, 1948, 1960 рр., а вище середнього—в 1951, 1957 і 1963, 1968 рр. Оскільки врожаї основних лісоутворюючих карпатських деревних видів — смереки і бука — не завжди збігаються, а чергуються, то білки в середньому через кожні 2 роки мають ситу зиму і в цей час посилено розмножуються, хоч коефіцієнт плодючості карпатської популяції взагалі нижчий, ніж білок, поширених в інших частинах їх великого ареалу. Ми вважаємо, що головною причиною низької чисельності білки в Українських Карпатах є невідповідність статей: в суворі й бідні кормами зими гинуть в першу чергу самці, тому навесні значна кількість самок залишається не заплідненою, а запліднені самки мають по три-чотири зародки. І. І. Турянин (1959) інакше трактує причини низької чисельності білок у Карпатах. У пізньопліоценових лісах Карпат переважала кедрова сосна, що була дуже поширеною і в ранньому антропогені, коли домінували кедрово-соснові та березові формації. За Г.В.Козієм (1950), це березово-соснова підфаза карпатської рослинності. Пізніше кедрова сосна майже випала з насаджень, що значно погіршило кормові умови білки і зумовило скорочення їх популяцій. Отже, І. І. Турянин вважає найбільш важливою причиною малої чисельності білки низьку кормову продуктивність угідь. Другою причиною є «засміченість» стада старими особинами, нездатними до інтенсивного розмноження.

Серед численних наших тварин білка найкраще пристосована до життя на деревах. Пазурі має настільки цупкі, що легко драпається по деревах з гладкою корою. У пошуках корму спускається на землю. Хутро від рудо-червоного до сірого, а в Карпатських районах зустрічається темно-бура, навіть чорна карпатська. Черево завжди біле. На деревах звіття, моху, лишайників робить круглясте кубло, з 1-2 входами. Товсті стінки кубла охороняють тварину від морозів і негоди. Трапляється, що заселяє шпаківню і дупла дятлів. Живиться насінням дерев смереки, сосни, кедра, бука, лісовими горішками, бруньками, свіжою зеленню смерек, комахами, а також яйцями і пташенятами дрібних птахів. Робить запаси на зиму з грибів і насіння. Велике значення у скрутні зимово-весняні часи мають шишки, збиті вітрами чи не вилущені шишкарями і покинуті на землі. У таких шишках зберігається насіння цілу зиму і весну.

Білка плодовита тварина. Розмножується два рази на рік: перший раз у березні-квітні, другий у липні-серпні. Після 35-40 днів вагітності народжує 2-7 малят, які через 15 днів починають самостійно харчуватись, а у 6 місяців стають статевозрілими.

Активна цілий день. На зиму в горах мігрує в ліси, розташовані ближче населених пунктів, її обліковують шляхом цілорічних спостережень та зимою по слідах. У час гону (березень) білки посилено рухаються по снігу і тому кількість слідів відповідає кількості тварин. В інші зимові місяці кількість слідів залежить від характеру кормів, а саме: коли харчуються насінням із висячих шишок смереки, сліди на землі рідкі, коли ж знову добуває насіння із шишок, опалих на землю, тобто збитих шишкарями, вітром, слідова активність більша.

Вид - Миша польова -- Apodemus agrarius nikolskii Migulin.

Розглянутий матеріал — 253 екземпляри.

Розміри мишей польових, здобутих в західних областях (50 екземплярів): довжина тіла і голови 86—120 мм (середня — 109,2 мм); довжина хвоста 63-95 мм (середня 77,3 мм); довжина задньої ступні 16—22 мм (середня І9,0 мм), довжина вуха 9—16 мм (середня — 11,8 мм); кондилобазальна довжина черепа 20,9— 26,1 мм (середня — 24.3 мм); вилична ширина 11 — 12,9 мм (середня —11, 9 мм); вага 17—34,3 г (середня — 27,7 г).