У статті 8 Арбітражно-процесуального Кодексу України передбачається безспірне списання за результатами розгляду претензії по доарбітражному врегулюванню господарських спорів – у разі, якщо боржник визнав претензію. Якщо у відповіді про визнання претензій не повідомляється про перерахування визнаної суми, заявник претензії після закінчення 20 днів після отримання відповіді має право подати до банку розпорядження про списання в безспірному порядку визнаної боржником суми. До розпорядження про списання додається відповідь боржника, а коли в ньому не зазначений розмір визнаної суми, то додається копія претензії.
Особливо широкі повноваження щодо коштів на розрахунковому рахунку надані ДПА, котра крім того, що може безакцептно стягувати кошти з рахунку суб’єкта підприємницької діяльності, ще має право, згідно з п. 5 ст. 11 Закону України “Про державну податкову службу в Україні”, зупиняти операції підприємств, установ, організацій та громадян за розрахунковими, валютними, іншими рахунками в установах НБУ, комерційних банках, інших фінансово-кредитних установах.
Це було доведено до ДПА різних рівнів листом від 12.01.98 р. № 245/11/19-0216 “Про зупинення податковими органами операцій за банківськими рахунками”.
В цьому документі даються рекомендації юридичного оформлення щодо зупинення операцій на розрахунковому рахунку. Для цього треба подати в установу банку та підприємства – власника рахунку, операції за яким припиняються, “Розпорядження про припинення операцій у фінансово-кредитних установах”. Цим розпорядженням повністю зупиняється виконання доручень підприємств, організацій та установ усіх форм власності по видатках, за винятком операцій по надходженнях, сплаті сум податків, зборів, обов’язкових платежів та внесків до державних цільових фондів, стягнення коштів за рішенням судів і арбітражних судів.
Повернення помилково зарахованих сум проводиться згідно пп. 149, 158 Інструкції № 7 за письмовим дозволом органу, що наклав арешт.
1.5. Державний борг
Внутрішній державний борг, існування якого визнавалося, відігравав у рамках традиційної економіки з централізованим плануванням дуже незначну роль. Вважалося, що за відсутності надзвичайних обставин державний бюджет повинен бути зведений з нульовим або ж позитивним сальдо, а реєстровані дефіцити, як правило, фінансувалися за рахунок сум перевищення доходів над видатками в бюджетах минулих років, які зберігалися на вкладах у монобанку.
Процес економічних перетворень, який проходить сьогодні в країнах Центральної та Східної Європи, передбачає, зокрема, зміни меж між державними і недержавними секторами економіки. Створення ринкової економіки також вимагає ясності в тому, що стосується активів і пасивів різних економічних об’єктів. Ось чому набуває такого великого значення, як частина процесу проведення нових розмежувальних ліній, написання про розміри державного боргу. Виявлення успадкованих від минулого зобов’язань уряду – процес політичних і економічних спроб і помилок, і на визначення повної суми рахунку, який виставляється уряду в кожній країні, потрібен буде певний час. А коли це буде зроблено, до старих зобов’язань уже додадуться нові, прийняті на себе урядами вже в ході самого процесу перетворень.
Чиста державна заборгованість, успадкована урядами, є різницею між величиною їх пасивів і вартістю активів. І одне з найскладніших завдань уряду в цей перехідний період полягає в тому, щоб якомога більшою мірою підвищити цінність активів, призначених для передачі приватному сектору, аби звести до мімімуму прикінцеві розміри свого чистого заборгування по закінченню цього процесу.
Нова заборгованість. Окрім виконання старих боргів, уряди Країн Центральної та Східної Європи беруть на себе також нові боргові зобов’язання. Частина нового боргу є результатом дефіциту бюджету. Інші боргові зобов’язання випускаються з метою створення фінансових інструментів, які необхідні для поліпшення управліннягрошовою сферою. І нарешті, що в силу неспроможності відразу повністю розірвати з минулим процес переходу зобов’язань не вдається обмежити лише зобов’язаннями, які виникли до приходу до влади нових урядів.
Становище з бюджетом у країнах Центральної і Східної Європи досить не стабільне. Не викликає сумнівів той факт, що урядам необхідно направляти кошти в соціальну сферу і на завдання капіталовкладень, в той самий час база доходів скорочується через збої, викликані змінами в системах збору податків, а також через скорочення старої бази доходів у державному секторі. Хоч уряди вводять жорстку бюджетно-податкову і грошову політику, зростання внутрішньої заборгованості видається неминучим. Уряди ведуть пошуки нових боргових інструмунтів, які б допомогли зменшити рівень своєї залежності від банківського кредиту для покриття державних дефіцитів.
З розвитком банківської системи і початком переходу центральних банків до проведення грошової політики, більшою мірою заснованої на ринкових засадах, виникла потреба в інструментах грошового ринку. Для задоволення цієї потреби, а також для того, щоб дозволити центальному банку проводити операціїї на відкритому ринку, всі країни застосовують політику випуску коротко термінових цінних паперів.
Однак в умовах, коли основна маса зайнята в державному секторі, а деякі міста повністю залежать від єдиного працедавця державного сектора; коли податкова база грунтується на надходженнях коштів від державних підприємств; враховуючи також необхідність запобігання порушень функціонування банківської системи, які викликані масовими банкрутствами, і збереження підприємств як функціонуючих економічних одиниць для завдань приватизації, уряди бувають змушені обмежити число банкрутств державних підприємств. Окрім цього, як уявляється, уряди не готові допустити банкрутства крупних вітчизняних банків під тягарем минулих боргів або ж у наслідок надання банками державному сектору ресурсів, достатніх для продовження операцій. Слід зазначити, що окрім неявних гарантій платоспроможності банків у країнах Центральної і Східної Європи зараз розробляються спеціальні програми страхування депозитів. Немлжливість повністю розірвати з минулим або ж неприйнятність наслідків такого розриву означають, що уряди йдуть на великий психологічний ризик. Вони нагромаджують значні неявні забалансові зобов’язання, і цілком можливо, що відповідати за них їх попросять в недалекому майбутньому. Ця прблема, найскоріше, буде наявною протягом всього перехідного періоду.
Основна частина визнаного внутрішнього державного боргу в країнах Східної і Центральної Європи – це за боргованість перед фінансрвими установами (банками), що має форму банківського кредиту уряду чи державним відомствам. Випуск держав них цінних паперів – справа для цих держав абсолютно нова. Однак деякі види державних цінних паперів уже існують, а інші розробляються в цей час. Що стосується ринкових цінних паперів, то уряди Центральної і Східної Європи випустили певну кількість короткотермінових інструментів, переважно з метою створення інструментів грошового ринку. У деяких країнах були випущені державні векселі із термінами погашення до одного року. У нинішніх умовах економічної невизначеності уряди, як правило, дотримуються того погляду, що переконати інвесторів стати власниками тривалотермінових внутрішніх цінних паперів надто складно. Випуск цінних паперів з тривалішими термінами погашення дасть користь в силу ряду причин. Він, зокрема, дозволить фінансувати дефіцити бюджету з допомогою інструментів, що віддалено нагадують гроші, а також зменшити обсяг цінних паперів, за якими уряду потрібно буде здійснити пролангацію кредиту. Для інвесторів такі цінні папери стануть орієнтиром більш тривалішої вартості капіталу. Однак перш ніж перейти до випуску цінних паперів в дещо ширшому маштабі, уряду необхідно буде зміцнити довір’я до своєї антиінфляційної політики.
Наявність потенціалу для розвитку фінансового ринку визнана в тому, що стосується грошових ринків. Як уже згадувалося, більшість країн Центральної і Східної Європи почали впрвадження крроткотермінових урядових цінних паперів чи цінних паперів центрального банку, з метою надати у розпорядження банків інструмент щодо управління ліквідністю; планується поступовий перегід до операцій відкритого ринку з метою контролю над грошшовою сферою, причому такі операції заміняють застосовувані сьогодні заклики і адміністративні обмеження. Уцьому прцесі може виникнути спокуса штучно підвищити попит на державні цінні папери шляхом впровадження вимог щодо того, щоб банки певні суми таких паперів або ж в рахунок частини обов’язкових резервів, або ж з іншою метою. При цьому ринок державних цінних паперів втрачає частину своєї спроможності визначати орієнтир для процентних ставок в економіці країни, а уряд може фактично фінансувати свій дефіцит через опосередковані, неявні податки на фіксовані установи.
У процесі створення інфраструктури для приватизації державних підприємств уряд створює або ж відновлює роботу фондових бірж з метою створення вторинного ринку акцій підприємств. Поки що уряд мало використовує або зовсім не використовує ці ринки для створення вторинного ринку державних цінних паперів. Якби це він зробив, він би значною мірою сприяв створенню розвинутіших, ліквідніших фінансових ринків, які б використовувалися не лише для фінансування уряду, а й для мобілізації капіталу на завдання приватизації і розвитку приватного сектора.
Як перший крок, уряд міг би гарантувати частину свого боргу баківській системі і стимулювати банки до продажу цього боргу через фондову біржу інвесторам та установам приватного сектора. При цьому буде потрібна урядова допомога для забезпечення того, щоб діючі на ринку брокери мали належний рівень капіталізації і щоб ринок зберігав ліквідність. Як уже згадувалося, за межами банківської системи існує значний потенційний попит на державні цінні папери, і такий механізм може допомогти уряду користуватися цими ждерелами коштів. Стимулювання банків до продажу урядових зобов’язань перед ними іншим інвесторам буде сприяти вивільненню ресурсів для проведення операцій щодо кредитування приватного сектора. У міру розвитку цього ринку буде підвищуватися інформаційна цінність процентних ставок і спрощуватися фінансування бюджетних дефіцитів. В умовах, коли комерційні банки малодосвідчені і входять в картелі, процентні ставки, визначені на ринку за участю приватного капіталу, ймовірно, стануть найнадійнішими показниками справжньої вартості грошей.