Відповідно до ст.38-8 Закону України “Про судоустрій України” юрисдикція військових судів поширювалася: на всі справи про злочини, вчинені військовослужбовцями Збройних Сил України [100] [97]), Прикордонних військ України [101] [98]), Служби безпеки України [102] [99]), Управління державної охорони [103] [100]), військ Цивільної оборони та внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України [104] [101]), [105] [102]), а також військовозобов’язаними під час проходження ними зборів; на всі справи про шпигунство; на справи про злочини проти встановленого порядку несення служби, вчинені особами начальницького складу виправно-трудових установ; на справи про злочини, вчинені певними категоріями осіб, які визначаються законодавством України; на справи про адміністративні правопорушення військовослужбовців; на справи за скаргами військовослужбовців на неправомірні дії військових посадових осіб і органів військового управління; на справи про захист честі і гідності, сторонами у яких є військовослужбовці або військові організації; на інші справи, пов’язані із захистом прав і свобод військовослужбовців та інших громадян, а також прав і законних інтересів військових частин, установ та організацій. Тобто, до прийняття Закону України “Про судоустрій України” від 7 лютого 2002 року [106] [103]) військові суди забезпечували захист прав і свобод військовослужбовців, військовозобов’язаних, призваних на збори, виходячи з вимог Закону України “Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” [107], а такожвійськових частин, установ та організацій [108] [104]).
Органи державного арбітражу в радянській Україні не вважалися судовими органами, хоча і виконували близькі до судових юрисдикційні функції. З переходом до ринкових відносин в економіці України коло учасників підприємницької діяльності значно розширилося за рахунок громадян-підприємців, юридичних осіб усіх форм власності, значно збільшилося і число господарських спорів. Арбітражні установи були офіційно визнані судовими органами, що стало певним елементом спеціалізації цих судів. Для реорганізації і впорядкування системи державного арбітражного судочинства Верховною Радою України 4 червня 1991 року було прийнято Закон України “Про арбітражний суд” [109] [105]), що визначив систему арбітражних судів в Україні, яку складали Вищий арбітражний суд України, арбітражні суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, а згодом – Арбітражний процесуальний кодекс України [110] [106]).
Згідно з зазначеним Законом, Вищий арбітражний суд України, як вищий орган по вирішенню господарських спорів і здійсненню нагляду стосовно рішень, ухвал, постанов арбітражних судів України та контролю за їх діяльністю, діяв у складі пленуму, президії та арбітражних колегій по вирішенню спорів та перегляду рішень, ухвал і постанов арбітражних судів нижчого рівня. Цей суд вирішував господарські спори, віднесені до його компетенції Арбітражним процесуальним кодексом України, іншими законодавчими актами України, міждержавними договорами й угодами і міг прийняти до свого провадження будь-який господарський спір. Необхідно зазначити, що крім арбітражних колегій по розгляду господарських спорів згідно з Указом Президента України від 21 квітня 1998 року у складі Вищого арбітражного суду України та арбітражних судах Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя було створено спеціальні колегії з розгляду справ про банкрутство, що свідчить про наявність елементів спеціалізації суддів в межах певної юрисдикції вказаних вище судових органів [111] [107]).
На виконання вимог п. 12 Перехідних положень Конституції України, впровадження Концепції судово-правової реформи та конституційного принципу спеціалізації, прийнятим 21 червня 2001 року Законом України “Про внесення змін до Закону України “Про арбітражний суд” була створена спеціалізована судова вертикаль господарських судів, яку склали місцеві, апеляційні господарські суди та Вищий господарський суд України [112] [108]). Зважаючи на те, що був прийнятий Закон України “Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України” [113] [109]), яким скасовувався інститут судового нагляду, місцеві, апеляційні господарські суди і Вищий господарський суд України набули відповідно статусу судів першої, апеляційної і касаційної інстанцій з можливістю касаційного перегляду постанов Вищого господарського суду України Судовою палатою з господарських справ Верховного Суду України, яка була утворена на виконання вимог Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій України” [114] [110]).
Отже, в Україні до прийняття нового Закону України “Про судоустрій України” поряд із судами загальної юрисдикції діяла система спеціалізованих господарських судів. Компетенція цих судів поширювалася на вирішення господарських спорів, що виникали між господарюючими суб’єктами - підприємствами, установами, організаціями, іншими юридичними особами, громадянами, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і встановленим законом порядком набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності.
На підставі викладеного зауважимо, що питання про місце спеціалізованого судочинства в системі судової влади на окремих етапах історичного розвитку суспільства вирішувалося по-різному. На побудову систем правосуддя на території України, досліджених у хронологічному порядку їх існування, значний вплив мали національні особливості, пов’язані з державницькими намірами українського народу, культурні та правові традиції і звичаї, економічні, соціальні і політичні реалії розвитку суспільства, консерватизм судової системи, запозичення іноземного досвіду судоустрою та інші фактори. Для розуміння специфіки судоустрою України визначальне значення при дослідження цього питання має врахування конкретних історичних умов, які стали передумовою створення та функціонування судової системи України в розрізі її спеціалізації.
1.2Міжнародний досвід спеціалізації органів правосуддя (на прикладі Великобританії, Німеччини, США, Росії та Франції) та його роль у розбудові спеціалізованих судів України
Надбання світової юридичної практики свідчать про те, що економічне і соціально-політичне джерело англо-саксонської і романо-германської правових систем є схожими – це необхідність посилення централізації політичної влади і державно-правове об’єднання країн [115] [111]). В той час, коли юристи континентальної Європи розглядають право як сукупність встановлених державою правил поведінки, для представників англо-саксонської правової системи пріоритетним є питання про роль суду у формуванні цих правил [116] [112]). На континенті правники цікавляться, перш за все, як регламентована конкретна ситуація, а в англо-саксонській системі права увага звертається на те, як ця ситуація повинна бути розглянута судом, щоб правильно вирішити спір.
Англо-саксонське право залишається по своїй суті правом судовим і розвивається суддями в процесі розгляду справ, хоча суддя, на відміну від законодавця, не створює загальних правил поведінки. Враховуючи правила судового прецеденту, такий підхід робить норми загального права менш абстрактними, ніж норми права романо-германських правових систем, але одночасно менш конкретизованими. Крім того, галузі права в державах англо-саксонської правової системи виражені не так чітко, як на континенті, що впливає на побудову судових систем країн-представників і здійснення правосуддя судовими органами.
В країнах Західної Європи та Північної Америки розвиток судів спеціалізованої юрисдикції обумовлюється такими чинниками, як розвинутість інститутів громадянського суспільства, ускладнення та диференціація функцій держави, розвиток законодавства та його предметної розгалудженості і, передусім, потреба в забезпеченні надійності захисту прав людини і громадянинау різних правових сферах та з урахуванням особливостей інтересів різних соціальних верств. Розвиток системи спеціалізованих судів значною мірою обумовлено високим рівнем правової культури більшості населення цих країн, усталеними політичними і правовими традиціями, виробленою звичкою звернення до суду з врахуванням предметної і суб’єктної компетенції окремих ланок судової системи.
Виходячи з наведеного, визначення питання компетенції судів зарубіжних країн пропонуємо провести на прикладі діяльності судових систем Великобританії, Німеччини, Росії, США та Франції, порівнявши їх з Україною.
В судовій системі Великобританії традиційним вважається поділ судів на нижчі і вищі, якими є мирові, магістратські, військові суди та Верховний Суд Англії і Уельсу та Палату Лордів відповідно. Крім того, діє самостійна система вищих судів Шотландії та Північної Ірландії [117] [113]).