Згідно з додатком до зазначеного Закону від 30 травня 1918 року винні у злочинах, у тому числі і приватні особи, підлягали суду за законами військового часу, хоч вони вчинялися у місцевостях, у яких не було оголошено військовий стан [40] [38]). У жовтні 1918 року уряд Української держави схвалив ще одне доповнення до цього закону, за яким до відповідальності притягувалися особи, які обвинувачувалися у збройному опорі владі та інших тяжких злочинах [41] [39]).
Водночас Рада Міністрів прийняла Закон “Про вибори суддів до військових судів” від 24 жовтня 1918 року, в якому були висунуті вимоги до кандидатів у судді військових судів. Їх обрання проводилося з числа військовослужбовців відповідної території за окремими списками серед старшин і підстаршин. Обратися суддею могли військові віком понад 25 років, не обмежені у правах і не визнані боржниками. До списків не вносилися особи військово-судових відомств (оскільки вони вже були обраними чи призначеними на судові посади), військово-тюремних установ, слухачі військових шкіл, немуштрові підстаршини (особи, обмежено придатні до військової служби), санітарні старшини та військові начальники від командира полку і вище [42] [40]).
Стосовно Генерального Суду часів Гетьманату, то треба зазначити, що і ця судова установа зазнала деяких змін. На цей Суд згідно з Законом від 2 червня 1918 року “Про зміну артикула 1 від 2 грудня 1917 року “Про Генеральний Суд”, виданого Центральною Радою”, покладалися обов’язки суду касаційної інстанції замість Головного воєнного суду [43] [41]).
Надалі, органи влади Української держави поступово змінювали свою жорстку позицію стосовно суб’єкта та об’єкта судочинства, що стосувалася підсудності справ військовим судам, оскільки на зазначеному відрізку розвитку державності в Україні поширення компетенції військового суду на врегулювання більшості суспільних відносин було не досить виправданим, виходячи з нестабільного політичного становища та воєнної обстановки в країні.
Щодо окружних судів, то їх організація і судова компетенція за часів Гетьманату П.Скоропадського суттєвих змін не зазнали, однак постановою Ради Міністрів “Про утворення посад тимчасових судових слідчих для переведення справ про спекуляцію” від 17 серпня 1918 року [44] [42]) було утворено на строк з 15 серпня 1918 року до 15 лютого 1919 року посади судових слідчих для “переведення досудових слідств у справах, що виникають на порушення тимчасового закону від 2 липня 1918 року “Про карну відповідальність за перевищення граничних цін та за спекуляцію”.
Створення трьохланкової системи військових судів за умов громадянської війни та нестабільності внутрішньополітичної обстановки дало змогу здійснювати правосуддя серед військових та цивільного населення, виходячи із законодавчо встановлених правил звичайної та виняткової підсудності. Військові суди доби Гетьманату мали юрисдикцію як загального, так і спеціального характеру в сфері правовідносин, пов’язаних з деліктами, їм були підвідомчі справи як щодо військових, так і цивільних осіб.
З аналізу законодавства Української Держави вбачається, що військові особи вже на той час вважалися спеціальним суб’єктом правовідносин у судочинстві, а поширення поняття такого суб’єкта на цивільних осіб та військових інших держав свідчить про те, що ці суди фактично представляли судову систему і відігравали визначальну роль у суспільстві, оскільки, здійснюючи правосуддя в роки громадянської війни, зміцнювали державницькі наміри українського народу. Діяльність військових судів часів гетьманату будувалася за принципом спеціалізації, визначеної законодавчим органом, через інститут підвідомчості справ військовим судам. Водночас за Гетьманату посилився вплив військового режиму на судочинство, що зумовило репресивний характер правосуддя. Наслідком цього стало віднесення за правилами виняткової підсудності до компетенції військових судів справ щодо цивільних осіб, в тому числі і священнослужителів, які не були пов’язані військово-управлінськими відносинами з українською армією (див. також “Додаток Е”).
Після повалення Гетьманату Директорія УНР продовжувала спроби становлення судової влади. Так, Законом від 21 грудня 1918 року було ухвалено: “Суд на території Української Народньої Республіки провадиться іменем Української Народньої Республіки” [45] [43]), а 2 січня 1919 року було прийнято Закон “Про скасування закону бувшого гетьманського уряду від 8 липня 1918 року відносно “Утворення Державного Сенату”, про відновлення діяльності Генерального Суду під назвою “Надвищий Суд Української Народньої Республіки” на підставі Закону Центральної Ради від 2 грудня 1917 року” [46] [44]). До складу Надвищого Суду, що діяв у складі трьох департаментів: цивільного, карного та адміністративного і виконував також касаційні функції Головного воєнного суду, було залучено тих генеральних суддів, які були обрані Центральною Радою.
Директорія і надалі проводила реорганізацію судової системи. Так, 24 січня 1919 року було ухвалено Закон “Про скасування закону бувшого гетьманського уряду від 8 липня 1918 року “Про Судові Палати й Апеляційні Суди”, про утворення Харківського та Одеського Апеляційних Судів і відновлення Київського Апеляційного Суду, про увільнення з посад в Судових Палатах та про затвердження штатів Київського Апеляційного Суду”. Цим законом було скасовано Закон “Про судові Палати і Апеляційні Суди”, а також закони Центральної Ради від 17 грудня 1917 року “Про заведення Апеляційних Судів” і від 23 грудня 1917 року “Про умови обсуджування і порядок обрання Суддів Генерального і Апеляційного Судів”. Також було скасовано судові палати з утворенням Харківського та Одеського апеляційних судів та відновлено роботу Київського апеляційного суду. Цим Законом було надано право Одеському апеляційному суду розглядати скарги на постанови Одеського комерційного суду [47] [45]) (див. також “Додаток Ж”).
Визначальним в аспекті військового судового устрою був наказ від 22 листопада 1918 року [48] [46]) про створення військових польових судів: “На основі постанови Директорії Української Народньої Республіки, Головна Команда Українських Республіканських Військ утворює військові польові суди при окремих частинах у складі прокурора, двох старшин, двох козаків та секретаря”. Смертні вироки повинні були затверджуватися комендантом окремої частини, при якій було створено суд, якщо ця частина перебувала на фронті, або в місці, де було оголошено воєнний стан. В усіх інших випадках смертний вирок затверджувався Отаманом Землі.
Наказом командира Осадного корпусу від 17 грудня 1918 року було визначено компетенцію військових польових судів. Їм були підсудні справи щодо військових і цивільних осіб у випадках вчинення вбивства, розбою, грабежу, підпалу, зґвалтування, збройного нападу на військових, варту і цивільних урядовців, озброєного опору владі тощо. Крім зазначених складів злочинів цим судам були підсудні всі справи щодо військових при вчиненні ними як військових, так і загальнокримінальних злочинів [49] [47]). Згідно з наказом від 20 грудня 1918 року було утворено два військово-польові суди: перший при коменданті м. Києва і другий при штабі першої січової стрілецької дивізії, у складі голови – військового правника та членів – двох дійсних і двох запасних. Компетенція цих судів була визначена так: “Карні справи, які виникають у військових частинах, інституціях, залогах належать до компетенції польового суду при штабі першої січової стрілецької дивізії, а решта справ – до компетенції польового суду при коменданті м. Києва [50] [48]) ”. Щодо військово-польових судів доби Директорії, то потрібно зазначити, що спеціалізація цих судів вбачається у суб’єкті судочинства – військові і цивільні особи, які скоїли злочини, зазначені в наказі від 22 грудня 1918 року [51] [49]). Підкреслимо, що у справах стосовно військових осіб суб’єктом судочинства був спеціальний суб’єкт – командири, старшини і козаки - особи, які перебували у військово-управлінських відносинах з державою. Компетенція цих судів на цивільних осіб поширювалася в разі вчинення ними злочинів, зазначених вище.
Визнаючи своє військово-політичне положення дуже складним, Директорія під натиском, з одного боку, військ більшовиків, а з другого – польських, була змушена залишити Київ і переїхати до Проскурова, а далі до Тернополя. Майбутнє її було визначено Ризьким мирним договором, за яким Польща визнала український радянський уряд.
В цілому, судова реформа, проведена Директорією УНР фактично повернула систему судочинства на засади, визначені Центральною Радою. Про це свідчить відновлення діяльності апеляційних судів, Генерального Суду зі зміною назви, відображення спеціалізації суддів у межах цього суду шляхом створення відповідних департаментів за галузевою ознакою та функціонування Головного Воєнного суду в його складі, проте спостерігалось зменшення питомої ваги цивільного судочинства, оскільки свідчень діяльності мирових суддів досліджені історичні документи не містять. Відсутні й відомості про функціонування місцевих судових установ адміністративної юстиції, хоча в складі Надвищого Суду УНР створювався адміністративний департамент.