Смекни!
smekni.com

Юрисдикція судів України за спеціалізацією (стр. 24 из 39)

Передусім необхідно переосмислити концептуальні підходи до розуміння способів здійснення правосуддя спеціалізованими судовими установами, а в нормах, що регулюють питання процесу, слід визначитися зі способами розв’язання спорів між суб’єктами правовідносин, детально акцентувати увагу на правах, обов’язках і відповідальності учасників процесу. Виходячи з цього, законодавча база, яка стосується судової влади взагалі і спеціалізованого судочинства зокрема, повинна включати закони, що регламентували б діяльність органів, які мають безпосередній зв’язок із здійсненням правосуддя (прокуратура, адвокатура, міліція, служба безпеки, митні та прикордонні органи, податкові, фінансові, екологічні інспекції, органи пожежної безпеки тощо).

Організаційне оформлення створення судів зі спеціалізованою юрисдикцією насамперед пов’язане з пошуками оптимального варіанту зміни структури судової системи, оскільки аналіз організації судової влади в розвинутих країнах Європи і світу вказує на органічну єдність принципів централізації та децентралізації в їх судових системах.

Навіть у державах, які відрізняються своїми правовими системами (романо-германська і англо-саксонська), суди першої інстанції створені з урахуванням особливостей галузей права. В цих країнах відносна централізація проявляється на рівні апеляційних судів, що розглядають скарги на рішення судів першої інстанції, а повна організаційна централізація судової системи досягається лише на рівні вищих судових інстанцій. Організація судової системи в Україні, яка донедавна зберігала властивості системи радянського права, значно відрізняється від світового досвіду, оскільки вбачається повна децентралізація на вершині судової системи (чотири незалежних один від одного Суди - Конституційний, Верховний, Вищий господарський та Вищий адміністративний), хоча з прийняттям змін до Арбітражно-процесуального кодексу України у 2001 році та Господарського процесуального кодексу України у 2003 році ситуація дещо виправилася (щодо процесуальної можливості перегляду Верховним Судом України постанов і ухвал Вищого господарського суду України) [112], [239] [246]).

Останні три Суди є ієрархічними вершинами самостійних судових систем, що призводить до великої концентрації розгляду справ по першій інстанції в загальних і господарських судах. Таке становище виникло внаслідок організації судів в основному за адміністративно-територіальним принципом, а не за принципом регулювання тієї чи іншої галузі суспільних відносин. З цього приводу зазначимо, що при створенні системи спеціалізованих судів в Україні твердження про те, що такі судові установи повинні прив’язуватися до адміністративно-територіального устрою держави є дискусійним, оскільки, на мою думку, таке відмежування слід розглядати як одну з умов незалежності судів від впливу місцевої представницької та виконавчої влади. Так, у США 12 апеляційних судів федеральної системи правосуддя припадає на 50 штатів, а в Німеччині 13 апеляційних судів - на 16 земель [240] [247]).

Актуальним залишається і питання створення судів за галузями права (адміністративні, фінансові, митні тощо), оскільки організація таких судів може базуватися на системі судових округів, але вбачається проблема їх створення, виходячи із співвідношення з існуючою системою місцевих судів.

Створення системи спеціалізованих судів України на нових демократичних засадах - процес важкий і тривалий, оскільки судді довгий час перебували під впливом партійної та виконавчої влади, прокурорського нагляду, а зараз перебувають під пресингом переважно некомпетентних вимог представників депутатського корпусу, преси тощо. Зазначене вище сприяло раніше і продовжує сприяти викривленню сприйняття суддею своєї ролі в здійсненні правосуддя, усвідомленню неповноцінності свого соціального стану серед інших представників державної влади, і, як результат, - призводить до втрати незалежної позиції в правовій діяльності та нерішучості у прийнятті рішення. Законом України “Про статус суддів” держава змінила роль судді - він став повноцінним представником державної влади. Разом з тим, вважаю, що на даному етапі реформування судової системи України розв’язання соціально-психологічних проблем вимагає подальшого вдосконалення відносин між всіма інститутами держави, що прагне бути демократичною і правовою.

Розширення судової юрисдикції відповідно до положень статей 124-129 Конституції України вимагає значного збільшення складу судового корпусу і його більш якісної підготовки, особливо в сфері правовідносин, які регулюються нормами цивільного, трудового, земельного, господарського, житлового, військового, комерційного законодавства і міжнародного приватного права.

Вирішити цю проблему можливо шляхом створення належних умов для роботи суддів і відповідної фахової підготовки суддівських кадрів. З цією метою ІV і V з’їзди суддів України запропонували Раді суддів України невідкладно розробити і подати на розгляд Президенту України та Верховній Раді України Державну програму підготовки суддівських кадрів, у якій передбачити створення Академії суддів [241] [248]). Указом Президента України від 9 вересня 2000 року № 1053/2000 було створено Українську академію суддів, основним завданням якої є забезпечення практичної підготовки осіб, які вперше претендують на посаду судді та підвищення кваліфікації суддів [242] [249]). На жаль, цей навчальний заклад ще фактично не розпочав роботу, а Раді суддів України не вдалося узгодити діяльність багатьох державних установ, які здійснюють навчання суддів, хоча виконуючи припис ст.126 Закону України “Про судоустрій України”, Державна судова адміністрація України повинна забезпечити необхідні умови для підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату судів, створивши відповідну систему підвищення кваліфікації. За законом суддівські кадри призначаються з числа осіб, які здобули вищу юридичну освіту в навчальних закладах України, та відповідають іншим вимогам. Але, саме за якісним показником система підготовки спеціалістів права в Україні потребує значного вдосконалення. Щодо цього питання, то не можна нехтувати досвідом США, де кандидат у студенти юридичного факультету вже повинен мати освіту, здобуту в коледжі або на якомусь іншому факультеті університету [243] [250]).

При створенні системи спеціалізованих судів в Україні привертає увагу інститут оскарження судових рішень, який існує в самій системі судової влади. Очевидним здобутком розбудови системи судів України необхідно визнати ліквідацію інституту судового нагляду, що робило суддів у судах одного рівня нерівноправними, а процедуру впливу на рішення менш контрольованою з боку суддів, які мають інші погляди щодо правозастосування. Однак, з порівняльного аналізу судових систем країн світу стає зрозумілим, що діюча в Україні система апеляційного і касаційного оскарження на даному етапі виправдовує себе не в повній мірі. Це пов¢язано зі значною складністю процедури, невиправдано жорсткими вимогами до апеляційної чи касаційної скарги щодо їх форми та змісту, а також з існуючими процесуальними правилами “допуску” скарги до касаційного розгляду. Процедура ж апеляцій в Європі (Німеччина, Франція тощо) значно спрощує ревізію рішень судів першої інстанції.

Зазначимо, що кваліфікована судова діяльність по захисту прав людини в різних сферах суспільного життя буде можливою за умов організаційної розгалуженості системи судів. Цілком обгрунтованою буде думка, що за цих умов суддя, який здійснюючи правосуддя вирішує певне коло правовідносин у визначених законом галузях, у свою чергу розширить свої знання і практику застосування відповідних правових норм. Однак, такі твердження сприймаються нами не як нагальна потреба сьогодення, а як побажання на майбутнє.

Є необхідність проаналізувати конституційні положення з точки зору уявлень і пропозицій щодо можливих напрямків створення спеціалізованих судів в Україні. В Конституції України чітко окреслені напрямки розвитку української державності та її владних інститутів, у тому числі й судових. На мою думку, виникають проблеми, пов’язані з істотними конституційними новаціями щодо створення спеціалізованих судових установ, які раніше неоднозначно сприймалися деякими правниками - як науковцями, так і практиками, викликаючи серйозні заперечення і неузгодження. Ці новації потребують, по-перше, глибокого теоретичного обгрунтування й висвітлення у спеціальній літературі, а по-друге, - конкретизації в галузевому законодавстві на шляху його вдосконалення.

Однією з принципових новацій Закону України “Про судоустрій України”, що втілена у його нормах відповідно до Конституції України, є запровадження спеціалізації судів. Очевидно, що за основу такої спеціалізації мала б бути покладена ідея розмежування спеціалізованих судів залежно від галузевої спеціалізації справ, що в них розглядатимуться. В цьому аспекті ми вирізняємо цивільні, кримінальні, господарські та адміністративні справи. У частині 2 статті 1 вказаного Закону ці форми здіснення правосуддя безпосередньо відображені.

Спеціалізованими судами визначено господарські, адміністративні та інші суди, вичерпний перелік яких законом не встановлено. В такий спосіб законодавець, запроваджуючи конституційний принцип спеціалізації в діяльність судової системи, залишив загальні суди, які, очевидно, не можна розглядати як спеціалізовані суди по розгляду кримінальних і цивільних, а до створення в повному обсязі системи адміністративних судів - і адміністративних справ [244] [251]). Але Конституція України не робить ніяких винятків із передбаченої нею побудови всієї системи судів загальної юрисдикції на основі принципу спеціалізації. На нашу думку, ситуація не виправляється і передбаченою в ст.19 вказаного Закону можливістю запровадження спеціалізації суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції, оскільки очевидним є те, що спеціалізація судів не тотожна спеціалізації суддів і не повинна нею підмінятися.