Смекни!
smekni.com

Юрисдикція судів України за спеціалізацією (стр. 20 из 39)

Щодо повноважень військових судів, то належність до військовослужбовців, військовозобов’язаних, призваних на збори, та інших категорій осіб, визначених законом, є визначальним суб’єктним критерієм для визначення юрисдикції цих судових органів. Не ставлячи під сумнів професійну здатність судді місцевого суду щодо розгляду справ будь-якої складності, підкреслимо те, що військове законодавство складне як за своєю побудовою, так і за сприйняттям цивільною людиною. Це зумовлює вимоги до судді не тільки бути обізнаним в джерелах його норм, а й здатним правильно здійснити юридичну кваліфікацію життєвої ситуації і потребує наявності як певного теоретичного рівня, так і відповідного практичного досвіду військової служби.

Судова практика свідчить про те, що при розгляді справ стосовно військовослужбовців та інших категорій осіб, підсудних військовим судам, судді місцевих судів мають недостатні теоретичні і практичні навички при застосуванні саме військового законодавства для правильного вирішення спорів. Прикладом цього може бути справа, розглянута Алуштинським міським судом Автономної Республіки Крим, який задовольнив позов Ф. про визнання рішень про надання жилого приміщення та ордера недійсним і виселення відповідачів С.С. і С.В. всупереч вимогам наказу Міністра оборони України № 20 від 3 лютого 1995 року. Зазначеним рішенням не враховано те, що згідно цього наказу МО України спірна квартира була надана в користування сім’ї С., а одержана С.В., яка перебувала на обліку осіб, що потребують поліпшення житлових умов, з 1988 року і була забезпечена житлом на підставі, як така, що сумлінно відпрацювала у ЗС України не менше 15 років. Ф. не мала необхідного 15-річного стажу роботи на час розподілу жилого приміщення [193] [203]).

В деяких розвинутих країнах (наприклад, США, Канаді, Великобританії) на даний час діють військові суди (трибунали), які вважаються частиною армії, судді цих судів призначаються військовими посадовими особами різних рівнів, що мають право на затвердження вироків. Вищі інстанції військових судів відокремлені від цивільних судів і підлеглі військовому відомству. Та навіть за таких умов, функціонування військових судових органів у цих державах сумніву не піддається. Прикладом може служити справа Ф., розглянута Європейським Судом з прав людини, який вирішив, що хоча при розгляді справи було виявлено ряд недоліків у діяльності системи військових судів Великобританії, судове провадження було виконано відповідно до Закону “Про Збройні Сили” 1996 року і вирок військового суду не суперечить вимогам Конвенції [194] [204]).

На моє переконання, саме діяльність військових судів як складової частини судової системи України реально підвищує можливість кваліфікованого захисту прав і свобод військовослужбовців, гарантії їх доступу до суду та здійснення правосуддя у військових формуваннях, передбачених законодавством України, оскільки ці питання визначені статтями 55, 127 та 129 Конституції України. За останні 5 років саме правовий та соціальний захист військовослужбовців став основною справою військових судів - кількість цивільних справ за позовами і скаргами військовослужбовців, пов’язаних із проходженням служби, у 6 - 7 разів перевищує кількість кримінальних справ і тенденція до зростання збільшується [195] [205]). І саме в цей час, коли система військових судів України практично сформована, успішно, оперативно і з достатньою якістю виконує покладені на неї функції, включена в єдину систему мобілізаційного розгортання військ в особливий період, укомплектована досвідченими суддями і має необхідний резерв підготовлених до судової роботи кадрових офіцерів, вносяться чергові пропозиції щодо ліквідації військових судів. Мотиви необхідності ліквідації діючої системи судів наводяться різні - від особистої впевненості особи в недоцільності їх існування з суб’єктивних причин до звинувачень в “недемократичності” військових судів через їх залежність від військового командування.

Посилання деяких вчених-правників щодо фінансування, матеріально-технічного постачання, забезпечення засобами зв’язку тощо військових судів відповідними установами Міністерства оборони України за рахунок Державної судової адміністрації України і акцентування уваги на небезпеці їх організаційної та фінансової залежності від військового командування та виконавчих органів не є переконливими [182] [206]). Кошти на фінансування військових судів виділяються окремо в Державному бюджеті України, а кошти, затрачені на забезпечення судді військового суду всіма видами забезпечення відшкодовуються МО України Державною судовою адміністрацією України чи Верховним Судом України.

Необгрунтованими є і міркування щодо можливості впливу на суди через забезпечення Міністерством оборони матеріально-технічних потреб судів, оскільки у формуванні видатків на утримання військових судів військове командування не бере ніякої участі. Дійсно, військові суди безпосередньо отримують кошти через фінансові органи Міністерства оборони, розміщуються в приміщеннях, які стоять на балансі цього міністерства, використовують військову техніку і зв’язок. Але іншої можливості спілкування з військовими частинами, що дислокуються поза населеними пунктами, немає. Офіцери військових судів забезпечуються довольством і спорядженням з відповідних служб Міністерства оборони України. Вказане сприяє забезпеченню судів, їх мобілізаційній готовності та економії державних коштів, які могли б витрачатися на утворення окремої системи матеріально-технічного забезпечення військових судів. Але це не впливає на незалежність суду, оскільки все спорядження, оренда приміщень і техніки, зв’язку оплачується не з фондів Міністерства оборони України, а з коштів військових судів. Зважаючи на зазначені та деякі інші аспекти організації та діяльності військових судів, не можна не погодитися з думкою про необхідність збереження існуючої системи військових судів [196] [207]).

Більш того, на наш погляд, існує нагальна потреба розширення їх юрисдикції. Це питання пов’язано, перш за все, зі зменшенням навантаження на суддів місцевих судів, оскільки неприйнятною є практика, коли суддя місцевого суду розглядає в день по 3-4 кримінальних і 8-10 цивільних справ, не враховуючи розгляд справ про адміністративні правопорушення. В разі обмеження юрисдикції військових судів тільки військовими злочинами це призведе до вкрай напруженої ситуації щодо розгляду справ судами першої та апеляційної інстанцій. Тому слід запропонувати на майбутнє з метою зменшення навантаження на суддів місцевих судів вирішити питання про розширення підсудності військових судів шляхом передачі їм для розгляду цивільних справ стосовно атестованого складу Міністерства внутрішніх справ України, особового складу Державної фельд’єгерської служби України при Держкомзв’язку та інформатизації України, податкової міліції Державної податкової адміністрації України і працівників митної служби [197] [208]).

Взагалі, регламентація діяльності силових відомств статутами зближує їх із Збройними Силами України та іншими військовими формуваннями. Шкоди державі, юридичним особам і громадянам завдають та становлять велику суспільну небезпеку факти використання працівниками органів внутрішніх справ наданих їм законом повноважень всупереч інтересам служби, з перевищенням влади або посадових повноважень, що супроводжуються насильством, неправомірним застосуванням зброї чи завдають тяжких наслідків.

На підтвердження наведеного, за даними Верховного Суду України лише в період з 1995 по 2002 р.р. до кримінальної відповідальності було притягнуто 1999 працівників органів внутрішніх справ, а за 2000-2002 р.р. тільки з числа військовослужбовців внутрішніх військ МВС до такого виду відповідальності притягнуто 294 особи. Зазначимо, що за вказаний період кількість засуджених працівників і військовослужбовців МВС за вчинення посадових злочинів становила 50 % від загальної кількості засуджених за статтями КК України по цій категорії осіб [198] [209]). Для виконання специфічних завдань, покладених на органи МВС, вони керуються не тільки законами України, а й іншими нормативними актами, що регламентують різні напрямки та види їх діяльності. Так, працівники патрульно-постової служби діють на підставі Статуту патрульно-постової служби, затвердженого наказом МВС України № 404 від 28 липня 1994 року [199] [210]), який регламентує та визначає основні завдання, порядок організації і несення такої служби працівниками міліції по охороні громадського порядку, безпеки, боротьби з правопорушеннями.

Важливим стосовно питання розширення підсудності військових судів є те, що військовослужбовці внутрішніх військ та конвойної охорони МВС при виконанні завдань по охороні громадського порядку керуються не тільки Законом України “Про війська внутрішньої та конвойної охорони”, а й зазначеним Статутом. Тобто, діяльність працівників міліції і військовослужбовців внутрішніх військ з охорони громадського порядку, безпеки тощо регламентується одним нормативним актом.