На погляд дисертанта, правова герменевтика словосполучення "найвища соціальна цінність" є неможливою без урахування досягнень філософської, етичної думки.
Честь і гідність – важливі характеристики особи, а "соціальне є властивістю будь-якої особи й засвоюється індивідуумом, а це означає, що він соціалізується". Тут же, у В.А. Канке з посиланням на Шелера ми знаходимо, "що ранг цінності тим вищий, чим вона довговічніша і чим більше задоволення вона викликає" [70, с. 202, 241]. Такі властивості честі й гідності є безперечними, а тому конституційне визначення "найвищі" цінності цілком відповідають науковим уявленням. Інколи в літературі до слова "цінність" застосовуються визначення: "вічні", "неминущі" [178, с. 85], що за змістом є більш вузькою характеристикою, яка лише частково відбиває їх суть.
Таким чином, конституційне визначення "найвища соціальна цінність" – це не просто гарне й звучне, а обґрунтоване в наукових джерелах визначення гідності й честі.
Слід зазначити, що в цивільно-правовій доктрині для характеристики цих цінностей як об’єктів прав давно застосовується такий термін, як "особисте немайнове благо". Саме його обрано й авторами Проекту ЦК України для позначення нематеріальних благ особистого характеру (Розділ III книга перша) [241; 242; 243]. Тому, визначаючи цивільно-правовий статус гідності й честі, треба відповісти на питання: а як він співвідноситься з визначенням "найвища соціальна цінність"?
Вважаємо, що для відповіді взагалі є недоречним будь-який порівняльний аналіз, оскільки такий підхід приводить до явної антимонії тільки тому, що одне з них має конституційне закріплення у вигляді норми вищої юридичної сили. Скоріше за все, з таких позицій можна пояснити своєрідний прийом авторів ЦК України, який вони використали в ході редакції статті 201 під назвою "Особисті немайнові блага фізичної особи", де в частині 1 поряд з честю й гідністю перелічуються й інші особисті немайнові блага подібного роду, а в частині 2 по суті відтворюється конституційна норма про те, що гідність і честь разом із життям і здоров’ям людини, її недоторканністю й безпекою визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Думаємо, що такий підхід дозволяє не тільки не допустити суперечностей між проблемою "найвищої соціальної цінності" та проблемою "особистого немайнового блага", а й підкреслити особливий правовий статус гідності й честі.
У зв’язку з розглядуваним питанням значний інтерес становить позиція Р.О. Стефанчука стосовно сутності цих цінностей особи як об’єктів права, яку він розкриває у двох аспектах: з точки зору конституційного права як найвищих соціальних цінностей і з точки зору цивільного права як особистих немайнових благ. Наведений засновок цього автора, на наш погляд, не може бути визнаний прийнятним тільки тому, що сутність гідності й честі як правових категорій не може бути двоякою, з яких би позицій вона не розглядалася. Як нам видається, розгляд того чи іншого правового явища повинен залишатися в рамках тотожних або близьких орієнтирів, виражених як у теоретичній правовій думці, так і в позитивному праві. Таким орієнтиром, думаємо, і є проблема "найвищих соціальних цінностей", філософсько-правове осмислення яких дозволило зробити висновок про те, що і гідність, і честь людини не тільки "особисті немайнові блага", а "найвищі соціальні цінності", що вказує на їх природне, культурне, суспільне й особисте значення для людини.
З урахуванням вищевикладеного вважаємо, що визначення честі й гідності через поняття "найвища соціальна цінність" служать не тільки свого роду гарантом бережного та поважливого ставлення до їх носія і доказом нового аксіологічного підходу до їх інтерпретації, а й виразом їх особливого правового статусу.
Таким чином, гідність – найвища соціальна цінність, яка свідчить, з одного, об’єктивного, боку, про значущість людини для суспільства з точки зору її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей, тобто значущість індивіда як людини, як представника людства незалежно від його належності до тієї чи іншої соціальної спільноти, групи та становища в суспільстві, а з іншого, суб’єктивного, боку – про особистісну значущість для особи її моральних, духовних, фізичних (природних) якостей незалежно від соціальної належності до тієї чи іншої спільноти людей і становища в суспільстві, про усвідомлення і почуття цієї значущості.
Досліджуючи поняття честі, слід насамперед звернути увагу на те, що в юридичній доктрині бракує єдності поглядів щодо походження цього терміна. Так, на думку В.А. Малахова, слово "честь" тісно пов’язане зі словом "частина" й означає, що кожний індивід, маючи честь або як ученого, або як робітника, або як інтелігента, або як воїна, або як члена певного клубу чи партії тощо, має свою частину в повазі, у славі й доброму імені тієї чи іншої групи людей. Саме звідси цей автор і виводить тісний зв’язок поняття честі з поняттям репутації (від лат. reputatio – обмірковування, роздум) у вигляді загальної думки, що складається в суспільстві стосовно особи або колективу. "Людина честі повинна піклуватися як про репутацію групи, до якої вона належить, так і про власну свою репутацію і відповідати особисто висоті вимог честі, яка належить їй як членові групи" [96, с. 183], – зазначає філософ.
Не заперечуючи висновку про тісний зв’язок честі й репутації, вважаємо, що важко погодитися з цією думкою автора і знайти тісний зв’язок слова "честь" і слова "частина". Це вдало спростовується в роботах такого філософа, як Т. Ліппс, який відмічав, що "моя честь може бути тільки моєю честю... Інші люди, хоча й можуть підтверджувати її в мені, але не в змозі "дати мені її". Так само на мене не може бути перенесена честь мого стану. Ні та пошана, якою я користуюсь з боку осіб мого стану, ні та, яка віддається моєму станові, не можуть мені честі, якщо в мені її немає" [91, с. 130].
Аналізуючи всі ті ціннісні орієнтири, котрі входять до поняття честі, деякі автори вважають, що слово "честь" безпосередньо пов’язане з "чесністю" [7, с. 11]. Інші, навпаки, особливо підкреслюють, що честь не слід плутати з чесністю з огляду на відмінність цих понять за змістом, тощо [45, с. 6]. З урахуванням викладеного можна зробити висновок про те, що лексема "честь" має своє самостійне значення, не похідне від якогось іншого слова.
Честь розглядалась і як категорія марксистської етики, і як оцінна категорія, і як свідомість і почуття людини [245, с. 5-7], і як синонім кращих душевних якостей особистості (благородства, чесності, совісті) [250, с. 15-16], і просто як етична категорія [19, с. 232], і як гідні поваги та гордості моральні якості й етичні принципи особи [133, с. 766], і як моральна чи соціальна гідність і те, що викликає, підтримує повагу (до самого себе чи з боку оточуючих) [219, с. 1267], і як мірило гідності [38, с. 365], і, нарешті, спільно з гідністю як охоронювані законом особисті та невідчужувані блага, що означають усвідомлення особою свого суспільного значення і визнання за нею цього значення з боку суспільства [19, с. 345] тощо.
Наведені міркування свідчать про труднощі в інтерпретації честі як на етимологічному, так і на правовому рівні, що викликане причинами об’єктивного характеру, які криються в сутності цього багатопланового явища об’єктивної дійсності. Тому для юристів честь – це:
- і відображення якостей особи в суспільній свідомості, яке супроводжується позитивною оцінкою суспільства [258, с. 11];
- і сукупність вищих загальновизнаних моральних принципів, якими керується людина у своїй суспільній і особистій поведінці, і те, що вона є соціальним відображенням особистості [45, с. 6];
- і оцінне судження про дану людину та про її соціальну діяльність; позитивна громадська думка про моральні якості конкретної особи (репутація, реноме) [8, с. 33];
- і суспільна оцінка соціальних, моральних і духовних якостей особи [37, с. 199], і т. ін.
Усе це разом узяте дає достатню підставу для констатації факту про наявність проблеми щодо розроблення поняття "честь", утруднює його однозначне тлумачення і впливає на правильність застосування норм, які регулюють пов’язані з ним особисті немайнові відносини. На це вже неодноразово зверталась і звертається увага в науковому світі [201, с. 235].
Проте слід зазначити, що наведені вище "різночитання" можуть бути легко використані як засновок до певного наукового порівняльного дослідження. І це дозволяє зробити висновок про те, що безліч феноменів, які приписуються поняттю "честь", відбивають цілком об’єктивну картину, а відмічена вище різна термінологія наукової літератури щодо цієї категорії може бути без утруднень подолана шляхом консенсусу в їх інтерпретації та вироблення загальновизнаного значення, яке б дозволило відобразити його сутність. Це показує досвід, набутий у ході дослідження поняття "гідність". При цьому слід підкреслити, що не обов’язково уніфікувати всі дефініції, до чого нерідко прагнуть в окремих наукових роботах автори, котрі над усе цінують "однаковість", начебто неодмінно і в усьому потрібну для наукової інтерпретації. Набагато важливішим є інше: як, з одного боку, наукова теорія сприймає правотворчу діяльність, а з іншого боку, як у нормативно-правових актах використовується науково-понятійний апарат.
Аналіз розроблених юристами дефініцій честі свідчать про те, що її значення більшість авторів зводять до певної оцінки особи, індивіда. З аналогічним становищем ми вже стикалися, досліджуючи гідність.
Честь як "певна соціальна оцінка громадянина, об’єктивна суспільна властивість" [21, с. 85] представлена в одному з перших цивілістичних визначень С.М. Братуся 1963 року. Саме з цього періоду честь і гідність стали об’єктами цивільно-правової охорони. Розкриваючи 1966 року філософське та правове поняття честі й гідності, М.А. Придворов також зазначив, що "честь – це категорія марксистської етики, яка, з одного боку, виражає суспільну оцінку особи, а з іншого боку, у честі виражається самооцінка здійснюваних цією особою дій" [166, с. 40].