Усе це дає підставу зазначити, що справедливо відмічена ще 1992 року М.М. Агарковим проблема невирішеності питання про те, "чи маємо ми справу з єдиним правом на власну особистість, з якого випливають різні правоможності, що охороняють ту чи іншу сторону, той чи інший прояв індивідуального життя, чи ж з цілим рядом окремих інститутів (прав на ім’я, авторство, на власне зображення, на честь, гідність та інші)" [3, с. 31-48], збереглася досі, а отже, юридична природа досліджуваних прав ще недостатньо з’ясована.
Крім того, слід зауважити, що традиційно дослідження суб’єктивного права особи, пов’язаного з проблемою гідності й честі, провадилися в аспекті ст. 7 ЦК України, присвяченої захисту цих цінностей особи, інакше кажучи, в аспекті "негативної функції права" [131, с. 317]. У даний час у цивілістиці теоретично обґрунтовано необхідність "позитивного регулювання" особистих немайнових відносин, тобто не тільки тих відносин, які пов’язані з порушеннями особистих прав, а й таких, що виникають у ході їх нормального здійснення [251, с. 153; 105, с. 21; 43, с. 3; 238, с. 255-256]. З урахуванням цієї нової наукової тенденції дисертант і намагається проаналізувати характер суб’єктивного права особи, пов’язаного з проблемою гідності й честі.
2.1 Поняття, природа та сутність суб’єктивного права фізичної
особи на повагу гідності та честі
Для того, щоб розкрити поняття, зміст і здійснення суб’єктивного права на гідність і честь, необхідно насамперед відобразити ті основні характеристики, які надаються йому в цивільно-правовій доктрині. Це, у свою чергу, дозволить визначити його сутність і значення.
У цивілістиці міцно укоренилося поняття про те, що право на гідність і честь відноситься до особистих немайнових прав особи. Причому і в науці, і в законодавстві використовуються такі терміни, як "особисте право", "немайнове право", "особисте немайнове право", що є тотожними поняттями.
Аналіз юридичної літератури свідчить про те, що за цими усталеними термінами стоїть ціла епоха в історії розвитку цивілістичної думки. Незважаючи на те, що в дореволюційній юридичній літературі приділялася досить велика увага вищезазначеним правам особи, сам термін "особисті немайнові права" не застосовувався. Щоб відповісти на питання, які найменування використовувалися в досліджуваному праві на гідність і честь у той період, ми простежили відповідну термінологію, що трапляється в книзі відомого юриста Й.О. Покровського, сьомий розділ якої спеціально присвячено проблемі особи як такої, розвитку захисту так званих прав особи та її конкретних особливостей [150, с. 120-131]. За відомостями цього автора, уперше схоже поняття "особисті відносини" з’явилося у Швейцарському Цивільному Уложенні 1907 року, де воно застосовувалося для назви його окремої статті. Ця новела отримала позитивний відгук Й.О. Покровського, який зазначив: "…якою не є скромною ця назва, у всякому разі поява такого загального положення у найновішому з кодексів являє найкрупніший принциповий крок уперед" і тут же констатував, що "ми знову повертаємося до ідей старого природного права, хоча і в їх дещо іншому, більш конкретному, але зате й більш життєвому вигляді" [150, с. 125]. Отже, генезис терміна "особисте немайнове право" має свою давню історію і пов’язується з відродженням традицій природного права.
Сам же Й.О. Покровський права на честь, ім’я та інші, подібні до цих, права називав по-різному:
- це і "так звані права особи";
- і "природжені права, jura connata, права, що випливають із самої якості людини як особистості";
- і "найбільш безсумнівні інтереси особи";
- і, нарешті, "особливі абсолютні права пов’язані з самою людською особистістю, невідчужувані та непередавані й тому в цьому розумінні "природжені" тощо.
Як бачимо з наведених визначень, вони були багатоманітними за юридичною формою з огляду на відсутність єдиного для всіх терміна, але однозначними за змістом і входили в теорію "природжених прав", одну з найбільш актуальних наприкінці ХIХ – на початку ХХ століття.
Торкаючись розвитку цивілістичної думки протягом так званого радянського періоду, слід зазначити, що хоча терміни "особисті відносини", "особисті права" були вже відкриті, вони не відразу ввійшли до юридичного вжитку, особливо ж до термінології з цивільного права, оскільки тривалий час особисті немайнові відносини, пов’язані з проблемою гідності й честі, не входили до предмета цивільно-правового регулювання. Уперше термін "особисті блага" застосував 1938 року М.М. Агарков, присвятивши їм окремий параграф підручника [31, с. 136]. І вже 1940 року, обговорюючи питання про предмет і систему радянського цивільного права, цей автор дав розгорнуту класифікацію особистих немайнових прав, позначивши в ній права на честь і гідність особи як "деякі немайнові права, а саме такі, що захищаються проти всякого й кожного (так звані абсолютні), права на блага, невіддільні від особи суб’єкта права" [2, с. 65-66, 67].
1941 року К.А. Флейшиц спеціально присвятила монографію особистим правам у цивільному праві СРСР і капіталістичних країн, де охарактеризувала їх як "права, що охороняють непротиправні прояви індивідуальних рис, здібностей, прагнень людини" або як "права на блага, невіддільні від кожної даної особи, особистості як носія індивідуальних рис, здібностей, прагнень" [230, с. 8-9]. Фактично підтримуючи цю аргументацію автора, С.М. Братусь, начебто повністю не погоджуючись з її позицією, уточнює, що "радянське право бере під свій захист не будь-який, хай навіть непротиправний інтерес даного індивіда, а ті особисті блага, які визнані соціально цінними і які тому підлягають, з державної точки зору, юридичному захисту" [21, с. 85]. Як бачимо з цієї цитати, визнання права на честь і гідність "соціально цінним" не є відкриттям сьогодення. Однак на той період такі пропозиції не отримали широкої реалізації ні у визначеннях суб’єктивного права, що містилися в підручниках, ні в монографічних дослідженнях.
Заслуговує на увагу і та характеристика прав на досліджувані цінності, що її дає такий видатний цивіліст, як О.С. Йоффе. Відносини з приводу честі, гідності та доброго імені громадян він позначає як особисті немайнові відносини, що виникають з приводу таких благ, які підлягають юридичній охороні незалежно від того, пов’язані вони чи не пов’язані з майновими або якимись іншими суспільними відносинами. Однак О.С. Йоффе не відносив їх до предмета регулювання, куди входять, на його думку, лише особисті немайнові відносини, пов’язані з вартісними майновими відносинами [65, с. 9-11]. Причиною таких поглядів послужив той факт, що на момент видання підручника з цивільного права, автором якого був О.С. Йоффе (1958 р.), цивільне законодавство не регулювало вищезазначені відносини. І лише після прийняття Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1961 року [137, с. 263] права на честь і гідність, які складають зміст особистих немайнових відносин, не пов’язаних з майновими відносинами, було включено до предмета цивільного права. З цього часу й досі в науці цивільного права стала широко застосовуватися щодо права на гідність і честь та інших подібних до них прав така узагальнена характеристика, як "особисті немайнові права, не пов’язані з майновими". Наприкінці 80-х – на початку 90-х років XX століття, коли на порядку денному гостро постало питання про права людини, про їх реальне забезпечення, виникла необхідність більш ретельного їх вивчення та дослідження. Стосовно характеристики суб’єктивного права на честь і гідність особи в науці зверталась увага на те, що "пов’язаність" чи "непов’язаність" особистих прав з майновими не відбиває їх специфіки, і зусилля цивілістів були спрямовані на розв’язання вказаної проблематики. Прикладом може служити монографія М.М. Малеїної під назвою "Захист особистих немайнових прав радянських громадян", видана 1991 року, де право на честь і гідність поряд з правом на ім’я особи охарактеризовані як "права, що формують індивідуальність особи" [100, с. 43-73]. Ця характеристика досліджуваних прав також збереглася до наших днів. Крім цього, як у законодавстві, так і в цивільно-правовій науці застосовується і класифікація особистих немайнових прав на "пов’язані" і "не пов’язані" з майновими правами [39, с. 302]. Нововведенням можна назвати поділ у Російській Федерації нематеріальних благ як об’єктів цивільного права на нематеріальні блага першого рівня, що належать громадянам від народження (честь, гідність) і нематеріальні блага другого рівня, що належать їм в силу закону (право на ім’я, право авторства тощо) [39, с. 302].
Аналізуючи стан цивільно-правової науки в Україні стосовно порушеної проблематики в сучасний період, слід зазначити, що автори Проекту ЦК України відмовилися від такої класифікаційної характеристики права на честь і гідність, як їх "непов’язаність" з майновими правами, і в його книзі другій під назвою "Особисті немайнові права фізичної особи" вони закріпили іншу класифікацію, відповідно до якої право на честь, гідність і ділову репутацію разом з правом на ім’я, на індивідуальність, на особисте життя і його таємницю та ін. віднесено до особистих немайнових прав, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Цим правам відводиться окрема глава 21, яка так і називається [241; 242; 243]. А права на життя, на охорону здоров’я, на особисту свободу і недоторканність тощо, які складають другу групу особистих немайнових прав, охарактеризовані як права, що забезпечують природне існування фізичної особи, чому й присвячено двадцяту главу Проекту ЦК України [241; 242; 243]. Порівнюючи її з сучасною класифікацією особистих немайнових прав у російському законодавстві, слід відмітити, що вона повністю відповідає їх поділу на блага першого рівня і блага другого рівня.
Виникає питання: що лежить в основі класифікації особистих немайнових прав, вибраній авторами Проекту ЦК України? Чому права на честь і гідність позначені як такі, що забезпечують соціальне буття фізичної особи, і чи охоплюється цією характеристикою сутність досліджуваного суб’єктивного права?