Вищевикладені доводи не дозволяють нам погодитися з думкою Р.О. Стефанчука про доцільність заміни в нормативних актах словосполучення "ділова репутація" на слово "репутація" [202, с. 18]. Поставлення питання таким чином викличе необхідність і у відмові від конкретних заходів захисту честі, гідності, права на свободу й особистої недоторканності, права на ім’я, права на індивідуальність, права на особисте життя та її таємницю тощо, порушення яких також спричиняє погіршення репутації особи. У такому разі достатньо буде в ході кодифікації обмежитися прийняттям єдиної норми, спрямованої на захист тільки репутації замість тих норм, що входять у зміст другої книги Проекту Цивільного кодексу України й спрямовуються на врегулювання цілого ряду особистих немайнових відносин, змістом яких є вищезазначені суб’єктивні права особи. Це призведе до явного применшення їх значення на противагу науковій тенденції до розширення правового регулювання особистих немайнових відносин. Як приклад слід навести роботу відомого правознавця М.М. Малеїної, присвячену такому важливому суб’єктивному праву особи, як право на ім’я, у якій автор звертає увагу на значення цього нематеріального блага і ставить низку проблемних питань, що досі не отримали в законодавстві свого розв’язання [104, с. 99-103; 105, с. 16-21].
Із вищенаведених міркувань дисертант робить такі висновки щодо питання про співвідношення категорій "гідність", "честь" і "ділова репутація":
1. І гідність, і честь, і ділова репутація – три самостійні, "суверенні" правові категорії, які значно відрізняються одна від одної, що підтверджується об’єктивним процесом їх існування й розвитку, а тому їх ототожнення (повне або часткове) суперечить юридичній природі кожної з них.
2. Гідність і честь фізичної особи найбільш тісно взаємопов’язані між собою, що проявляється не в одній, а в кількох точках зіткнення:
по-перше, як етичні категорії вони відображають ту сторону суспільних відносин, котра пов’язана з поведінкою людей, ставлення один до одного з точки добра і зла, обов’язку, справедливості, чесності, порядності тощо. Саме тому і в честі, і в гідності так яскраво проявляється моральний аспект;
по-друге, формуючись у процесі соціалізації людини та маючи еволюційно-діалектичний характер, вони є вічними, неминущими, цінними як для самої людини, так і для всього суспільства незалежно від статевих, вікових, професійних, соціальних, релігійних, культурних та інших відмінностей, а тому цілком обґрунтовано з правових позицій мають статус найвищих соціальних цінностей;
по-третє, як цінності, що вказують на культурне, суспільне й особисте значення (значущість особи), вони мають оцінний, аксіологічний характер, що і є їх спільним началом як етичних, так і правових категорій;
по-четверте, будучи засобами регулювання взаємовідносин і поведінки людей, вони відбивають у соціальному плані місце і роль особи в суспільстві, а тому суб’єктивні права на гідність і честь забезпечують соціальне буття фізичної особи;
по-п’яте, оскільки обидві категорії зумовлені всією сукупністю обставин життя людей, то вони об’єктивні за змістом і суб’єктивні за формою, оскільки виступають як прояв внутрішнього світу людей, їх суспільної та індивідуальної свідомості й самосвідомості.
3. Основним критерієм, що дозволяє чітко розмежувати поняття "гідність" і "честь", є спрямованість змісту цих цінностей: у честі це диференціація людей у суспільстві у зв’язку з належністю до тієї чи іншої конкретної соціальної групи, а в гідності – цінність індивіда як представника людства незалежно від його заслуг і становища у суспільстві. Це й знайшло відображення в ході вироблення визначень і гідності, і честі.
4. Правова природа гідності й честі найбільш істотно відрізняється від правової природи ділової репутації, що викликає сумнів стосовно належності останньої до категорії особистих немайнових благ, оскільки:
по-перше, вона не відноситься до найвищих соціальних цінностей, до змісту яких відповідно до ст. 3 Конституції України входять гідність і честь людини;
по-друге, статус ділової репутації не відповідає і теорії гуманізму, що притаманне, приміром, гідності людини;
по-третє, суб’єктивне право особи, яке опосередковує цю цінність, не віднесено на конституційному рівні до числа основних прав людини та громадянина;
по-четверте, стан законодавства і ділова практика свідчать про наявність у ділової репутації економічного змісту і демонструють випадки виключення з неї як особистого немайнового блага ознаки "невідчужуваності".
5. Дослідження юридичної категорії "ділова репутація" показало, що в науці цивільного права знаходить своє відображення ціла низка проблем, пов’язаних із визначенням її правового статусу, які потребують свого як теоретичного, так і практичного розв’язання. Наприклад, на більш пильну увагу заслуговує питання про суб’єкта – носія суб’єктивного права на ділову репутацію. Вимагає свого вирішення і проблема лаконічності й змістовності самого терміна "ділова репутація" з метою його відмежування, приміром, від термінів "репутація", "честь", "гудвіл", "імідж" тощо та виключення неоднозначності в його тлумаченні.
У ситуації, що склалася, актуалізується питання і про необхідність видання єдиного нормативного джерела, здатного забезпечити однакове регулювання цивільно-правових відносин, пов’язаних із застосуванням категорії "ділова репутація", щоб уникнути появи різного роду колізій. Наявність тільки в загальних рисах позначеної проблематики, на нашу думку, насамперед свідчить про розвиток даного цивільно-правового інституту, що передбачає його дальше самостійне теоретичне дослідження.
Розділ II. Гідність та честь як суб’єктивне право фізичної особи,
яке забезпечує її соціальне буття
Установивши, що гідність і честь фізичної особи є об’єктами цивільно-правових відносин, слід визначити, яким чином цивільне право впливає на ці відносини і як визначається їх правовий статус, а отже, і правовий режим.
О.С. Йоффе в монографії "Правовідношення за радянським цивільним правом" зазначає, що питання про об’єкт правовідношення повинне ставитися як "питання про об’єкт правомочностей і обов’язків, які складають зміст правовідношення" [63, с. 76]. Ця загальновизнана точка зору відомого цивіліста свідчить про те, що безпосередній інтерес суб’єкта правовідношення становлять питання встановлення, зміни та припинення суб’єктивних прав і обов’язків, котрі існують відносно того чи іншого явища об’єктивної дійсності. Такий же підхід можна помітити й у сучасній загальноправовій літературі. Так, С.С. Алексєєв особливо звертає увагу на те, що центральною ланкою правової матерії в силу самої її природи є суб’єктивні права, тобто права, юридичні можливості суб’єктів, позначивши їх "активним її центром" [4, с. 365- 366]. Саме вони і є точкою докладання правового впливу. Про те, що в юридичному плані гідність і честь як цінності людської особистості та як суб’єкта права забезпечуються закріпленим за ним комплексом суб’єктивних прав і свобод, свідчить і підхід авторів Проекту ЦК України, що присвятили його другу книгу особистим немайновим правам фізичної особи [421; 242; 243].
Слід відмітити, що в юридичній літературі як безпосередньо до самих цінностей особи, так і до суб’єктивних прав особи на них застосовується збірне поняття "нематеріальне благо" або "особисте благо" [39, с. 299]. У цьому зв’язку заслуговують на увагу застереження авторів про те, що в таких випадках узагалі відкидається наявність суб’єктивних прав на об’єкти, невіддільні від особи [238, с. 262], і що лише наявність права на особисте немайнове благо та права на його захист є юридично значущою й такою, що робить дане благо юридично захищеним [207, с. 24].
На думку дисертанта, суб’єктивними правами та обов’язками особи в основному й визначається правова характеристика гідності й честі як об’єктів цивільних прав. Тому завданням дослідження цього розділу є аналіз тих нових тенденцій, що намітилися в цивільно-правовій науці стосовно характеристики суб’єктивного права на вищезазначені цінності. Концептуально вони відносяться до системи особистих немайнових прав, яка має розгалужений характер і включає в себе цілу низку неоднорідних за своєю юридичною природою прав. У цьому зв’язку необхідно виокремити ті специфічні особливості, що дозволяють проявити їх сутність. А це, у свою чергу, дасть змогу наперед визначити зміст, здійснення й захист суб’єктивного права, яке існує в рамках цивільного правовідношення особистого характеру і пов’язується з проблемою гідності й честі.
Відсутність однакового розуміння категорій гідності й честі, а також їх багатогранність приводять до того, що й саме право особи на ці цінності не завжди розглядається як її самостійне суб’єктивне право. Так, на думку деяких авторів, воно входить до змісту цивільної правоздатності [65, с. 101; 46, с. 153] або є "елементом правоздатності" [119, с. 59]. Не поділяючи позиції авторів про те, що категорія такого роду прав до їх порушення є тільки правоздатністю і відзначаючи як особливість досліджуваного права те, що його зміст охоплює всі сфери суспільного життя людини, М.А. Придворов цілком обґрунтовано характеризує його як самостійне суб’єктивне право особи [166, с. 40-43].
У сучасний період багато хто з юристів суб’єктивне право особи, пов’язане з проблемою гідності й честі, розглядає у нерозривному зв’язку з правом на недоторканність приватного життя (з правом на свободу й особисту недоторканність, з правом на особисту безпеку), надаючи йому статусу або юридичної можливості, або окремої правоможності індивіда [134, с. 33; 223, с. 13-20; 141, с. 12-20; 97, с.4-11; 217, с. 127; 93, с. 85-86 та ін.].