Виникає питання: на які межі здійснення суб’єктивного цивільного права на повагу гідності та честі націлене наше законодавство?
У ч. 1 ст. 64 Основного Закону України закріплено норму про те, що конституційні права й свободи людини та громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. У ч. 2 цієї ж статті вказується на можливість окремих обмежень прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану з зазначенням строку дії цих обмежень. І тут же при переліку цілої низки прав і свобод, які не можуть бути обмежені, особливо підкреслено право на повагу гідності людини, закріплене ст. 28 Конституції. Із викладеного стає очевидним, що вищенаведені конституційні положення не окреслюють меж змісту й обсягу досліджуваних прав, а отже, і не містять їх меж (обмежень). Постає питання: як на розвиток цих правил спроектовано норми майбутнього ЦК України стосовно досліджуваного права?
Як видно з ч. 1 ст. 12 Проекту ЦК України, у ньому закріплено загальна норма, відповідно до якої особа здійснює своє цивільне право вільно, на власний розсуд [241; 242; 243]. Це правило конкретизується в ч. 1 статті 264 із зазначенням про те, що здійснення особистих немайнових прав провадиться самостійно [241; 242; 243]. Порівнюючи їх з конституційними положеннями, можна дійти висновку, що у такому вигляді вони не суперечать одне одному.
Проте дальший аналіз Проекту ЦК України в аспекті досліджуваного питання ставить на порядок денний цілу низку нагальних проблем.
Судячи зі змісту другої книги Проекту ЦК України, присвяченої особистим немайновим права фізичних осіб, у ній намічено окремою статтею 266 закріпити правило про обмеження в здійсненні особистих немайнових прав. Крім того, ч. 2 ст. 264 Проекту ЦК України, хоча й присвячена здійсненню особистих немайнових прав, також містить правило обмежувального характеру [241; 242]. Виходячи з загальних теоретичних конструкцій меж здійснення цивільних прав, вищевказані положення вписуються в поняття окремих меж, але водночас вимагають відповіді на питання, чи не суперечать позначені правила обмежень особистих немайнових прав принципові їх реальності й гарантованості, закріпленому в Конституції?
Загальновідомо, що, з одного боку, надмірні обмеження зводять нанівець зміст суб’єктивного права, а з іншого боку, уявлення про існування необмежених прав можуть привести до необмеженого свавілля. Не випадково в юридичній літературі питання про межі (обмеження) суб’єктивних прав стають все більше й більше актуальними. Як слушно зазначила С.І. Шимон, від законодавчого вирішення порядку реалізації та обмежень особистих немайнових прав залежить їх реальність і гарантованість [251, с. 157]. Тому дисертант не може обминути у своєму дослідженні питання про характер меж, які мають значення для здійснення права на повагу гідності та честі особи.
Автори Проекту ЦК України пропонують закріпити певні межі здійснення цих прав, які у вигляді загального правила містяться в ч. 2 ст. 264, де зазначається, що при здійсненні особистих немайнових прав фізична особа може діяти лише в межах наданої їй свободи поведінки [241; 242]. Аналіз редакції цієї статті ставить під сумнів принцип безперешкодного здійснення суб’єктивного цивільного права і потребує додаткової відповіді на такі питання:
по-перше, у чому виражається поняття "свобода поведінки"?
по-друге, як визначаються межі вільної поведінки?
по-третє, чи відповідає таке правило основним засадам й змісту не тільки цивільного, а й конституційного законодавства?
Щоб відповісти на ці питання, необхідно насамперед дослідити саме поняття "межі здійснення прав". Проблема меж прав людини розроблена в юридичній літературі недостатньо. Більшість як вітчизняних, так і зарубіжних учених порушували її лише в аспекті галузевого законодавства. У деяких роботах можна знайти і визначення цього поняття. Наприклад, Є.М. Тужилова, торкаючись здійснення права власності, висловила міркування про те, що "межі (границі) здійснення суб’єктивного цивільного права – це сукупність критеріїв, які чітко обмежують обсяг дозволеної особі поведінки, не регламентують детально різні варіанти здійснення даного права" [220, с. 13]. Таке визначення також не повною мірою проливає світло на позначену проблематику. У цьому зв’язку значний інтерес становить спеціальне дослідження українського правознавця І.М. Панкевича. Спираючись на ретельний аналіз наукового матеріалу, автор дійшов висновку про те, що межі прав людини – це "сукупність усіх явищ, які окреслюють межі змісту і обсягу прав людини" [143, с. 18]. До складу цих явищ він включає юридичні норми, установлені не тільки національним, а й міжнародним правом і справедливо, на наш погляд, зазначає, що певні обмеження (межі) прав людини є продуктом нормотворчої діяльності міжнародних або державних органів відповідно.
Отже, маючи певні наукові критерії досліджуваного поняття, можна зробити висновок про те, що стан запропонованих авторами Проекту ЦК України правил, які закріплюють межі (границі) здійснення цивільного права, потребує деякого правового коректування. Особливо це стосується вже наведеного вище правила про те, що при здійсненні особистих немайнових прав особа може діяти лише в межах наданої їй свободи поведінки (ч. 2 ст. 264). На невдалу редакцію цієї статті в літературі вже звернено увагу. Так, С.І. Шимон цілком справедливо відмічає, що її зміст не відповідає одному з принципів правової держави, згідно з яким громадянинові дозволено все, що не заборонено законом [251, с. 158]. Однак з аналізу її статті незрозуміло, чому цей автор робить здогадні висновки про те, що в такому формулюванні дана норма може бути витлумачена обмежувально, якщо це дійсно так. Крім того, вона не сформулювала і конкретні пропозиції щодо зміни її редакції. Дотримуючись вищенаведеної думки С.І. Шимон, спробуємо аргументувати свою позицію таким чином.
По-перше, ми вважаємо, що правило ч. 2 ст. 264 невдало поміщено в цій статті. Оскільки в ньому йдеться про межі здійснення особистих немайнових прав, то незалежно від характеру його змісту цю норму необхідно вмістити до ст. 266 Проекту ЦК України, що спеціально присвячена обмеженням у їх здійсненні.
По-друге, коректування потребує не тільки норма, яка міститься в ч. 2 ст. 264 Проекту, а й у ч. 1 цієї самої статті, тому що його редакція свідчить про невдале формулювання. Указівка на те, що особисті немайнові права фізична особа здійснює самостійно, не відбиває повною мірою сферу їх реалізації. Поняття "самостійний" ("самостійність") має вузьку спрямованість. Його етимологічне значення, приміром, у словнику С.І. Ожегова зводиться до "здійсненню власними силами, без сторонніх впливів, без чужої допомоги" [133, с. 604]. Тому замість слова "самостійно" більше підходить поняття "незалежно". Визначення "незалежний" (імен. незалежність) означає "самостійний, такий, що не перебуває в підпорядкуванні, вільний" [133, с. 346]. Саме ідея незалежності особи лежить в основі права, яке одночасно її і охороняє, і обмежує, виражаючи її автономність. Розкриваючи значення права та його роль у формуванні особистості, відомий філософ сучасності Е.Ю. Соловйов слушно зазначив, що "першооснова індивідуальних правомочностей – це непідопічність або статус практичної особистої незалежності (status libertatis)" [200, с. 420]. Загальною формою існування незалежності є свобода, яка похідна від ступеня її гарантування. Не випадково тому сучасні трактування свободи нероздільні з поняттям "незалежність". Наприклад, у Д.А. Керимова свобода – "це зовнішній та внутрішній стан незалежності особи, яка пізнає дійсність і діє відповідно до пізнаного, розумно поєднує свої інтереси з інтересами суспільного прогресу" [72, с. 455]. Як видно зі змісту ч. 1 ст. 12 Проекту ЦК України, у ній ідеться не про самостійне здійснення цивільних прав, а про вільне, на власний розсуд здійснення цивільних прав [241; 242; 243]. Коментуючи сказане, необхідно відзначити розбіжності загального та спеціального правила, оскільки в цій нормі мова йде про більш широке розуміння здійснення, зміст якого і зводиться до поняття "незалежний".
По-третє, замість правила про дію особи при здійсненні особистих немайнових прав лише в межах наданої їй свободи поведінки, яке міститься в ч. 2 ст. 264 Проекту ЦК, за змістом доцільно закріпити поняття юридичної свободи, котра є еталоном правомірної, законної поведінки особи і має відношення до порушеної проблематики. Проблема свободи особи не входить до завдання цього дослідження, і тому дисертант використовує вже розроблені в науці концептуальні положення.
Поняття правової свободи вживається у двох значеннях: у загальносоціальному (загальному) та спеціально-юридичному. У першому значенні свобода – це природний стан людини, який характеризується її можливістю діяти на свій розсуд, тобто це право, не обмежене і не стіснене формально-юридичними умовностями, інакше кажучи, не виражене в тексті юридичного документа. Юридична ж свобода – це завжди певне обмеження природного права, оскільки і вона сама, і межі її здійснення упорядковуються правом [121, с. 26, 32].
Трактуючи поняття свободи, слід звернути увагу й на таку важливу тенденцію розвитку правової думки, відмічену в літературі, яка полягає в тому, що в даний час відбувається "перехід від марксистсько-ленінського трактування свободи як пізнаної необхідності до розуміння її у вигляді здатності та можливості особи здійснювати вибір варіантів поведінки, стверджуючи своєю поведінкою автономний характер і незалежність особи" [121, с. 26, 32].
На наш погляд, у ч. 2 ст. 264 Проекту ЦК України треба було б закріпити положення про те, що "свобода полягає в можливості робити все, що не завдає шкоди іншій особі". Підтвердженням правильності такої орієнтовної редакції є не тільки теоретичні концепції, а й стаття 23 Конституції України, що закріплює право кожної людини на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей.