Дисциплінованість, уміння переносити біль, зневага до смерті (померлого родича дозволялося оплакувати тільки 11 днів), необхідна на війні здатність швидко приймати рішення, скромність, некорисливість (спартанцям заборонялося мати золото й срібло), а передусім мужність – ось чого вимагали від спартанця.
Порівнюючи орієнтації, що живили ідею про честь героїв Гомера і спартанців, слід зазначити, що й ті, й інші були носіями деяких чеснот, котрі передавалися з покоління в покоління і до цього часу характеризують поняття честі. Як слушно зауважує М. Оссовська, твори Гомера були засвоєні пізнішими поколіннями, ставши чимось більшим, ніж просто літературними джерелами. На обґрунтування такого висновку вона наводить у своєму дослідженні вислів знавця грецького епосу Т. Синка, який порівняв роль "Іліади" й "Одиссеї" для грецької культури з тією роллю, що в християнській Європі відіграла Біблія. Як відмічає автор, у цих творах "ми маємо справу із суспільством, у якому могутня верхівка створила стиль життя, визнаний одноплемінниками гідним і таким, що викликає захоплення" [138, с. 72]. Такий само стиль життя був характерним і для стародавніх римлян, а тому не випадково дослідники відзначають, що "… рівною мірою на етичних вагах римлян честь переважувала закони" [256, с. 9-23; 7, с. 6]. Таким чином, уже в цей стародавній період розвитку людства гідність і честь мали соціальні корені.
І відмічене І. Екштейном вищенаведене значення честі, і те, що вона, на думку сучасників, була "імпульсом усяких вищих прагнень і слугувала спонукою до подвигів" [7, с. 6], не повною мірою відбиває її роль у суспільному житті того стародавнього періоду розвитку людства. Із юридичних джерел видно, що честь була не тільки "аристократичною пихою", а поступово ставала об’єктом правової охорони за писаним правом ("jus scriptum") замість права неписаного ("jus non schriptum"), за яким вона захищалася через санкції приватної помсти з боку потерпілого та його родичів. Учений-романіст І.Б. Новицький відмічає, що "у міру зміцнення держави й ускладнення господарського життя стали практикуватися угоди між правопорушником і потерпілим про заміну помсти грошовим штрафом; ці угоди були санкціоновані правом (система добровільних композицій). Подальший розвиток привів до того, що застосування помсти було заборонено й було встановлено, що єдино допустимим наслідком є штраф і винагорода потерпілого за шкоду й образу" [127, c. 262].
Свідченням цього становища є така історична пам’ятка права, як Закони XII таблиць (451-452 рр. до н.е.) [67, с. 328], де містилися норми, що закріплювали так звані "приватні делікти". Найважливішим серед них дослідники називають іnjuria, поняттям якого охоплювалися правопорушення, пов’язані з особистою образою [146, с. 207; 127, с. 264; 148, с. 373, 430-431].
Аналіз цього інституту свідчить про те, що основною санкцією за особисту образу був штраф, стягуваний на користь позивача за допомогою пред’явлення цивільного позову. Таким чином, уже в той давній період людської історії честь мала статус об’єкта цивільно-правової охорони й саме тоді було закладено основи її правового режиму як цінності соціального характеру. Надалі система деліктних зобов’язань, яка випливала з "особистих образ", поступово, у міру розвитку суспільних відносин, підлягала вдосконаленню. Стародавніх римлян уже не влаштовував зазначений вище перелік випадків, об’єднуваних поняттям іnjuria, який мав вичерпний характер, і дослідники права відмічають, що замість нього було введено в дію загальне правило, зміст якого полягав у тому, "що всяка недозволена дія, що порушує чиїсь права або інтереси, породжує зобов’язання особи, яка вчинила таку дію у відношенні потерпілого" [127, с. 262].
Уточнюючи це положення, О.А. Підопригора справедливо відзначив, що делікт injuria отримав достатньо широке застосування та з посягань на особисту недоторканність перетворився в делікт, суть котрого полягала в якому-небудь посяганні на особу взагалі [146, с. 207]. Усе це привело до того, що в праві римлян установилася відповідальність за лайку, погрози та публічне приниження – convincinum adversus bonos mores (про що свідчить, приміром, позов у справі про образу особи, пред’явлений поетом Акцієм проти мімічних акторів) [86, с. 233], за складання пасквілів – libellum famosum. Особливе місце займало положення ne quid infamandi causa fiat, що включало випадки моральної шкоди, пов’язаної з посяганням на честь і гідність.
Як необхідний елемент делікту injuria було введено animus injurandi – намір образити. Змінилася і санкція цього делікту: замість твердо встановлених сум штрафу (штрафних такс) вводився штраф, визначуваний у кожному окремому випадку залежно від обставин справи: характеру образи, соціально-економічного стану кривдника і скривдженого, Позов набув характеру так званого оцінного позову – actio injuriarum aestimatoria [127, с. 264-265].
У більш пізній період (81 рік до н.е.) відповідно до закону lex Cornelia de injuriis деякі види injuria (удари, побої, насильницьке вторгнення в дім) стали галуззю кримінального переслідування з наданням потерпілому права вибору між actio injuriarum aestimatoria та delictum publicum (кримінальним переслідуванням).
Таким чином, гідність і честь людини за античним римським правом були об’єктами і цивільно-правової, і кримінально-правової охорони, тобто вже тоді їх правовий статус мав соціальний зміст.
Рицарський етос був притаманний і стародавнім германцям. "Германські народи", – писав Монтеск’є, – були не менше, а навіть більше, ніж ми, педантичні в питаннях честі. Так, найвіддаленіші родичі брали в них найжвавішу участь у справах щодо образ; поняття честі лежить в основі всіх їх кодексів" [138, с. 76].
Аналіз уявлень про честь стародавніх германців свідчить про те, що вони схожі з уявленнями гомерівських рицарів, але не тільки стосовно до етичних норм, використовуваних М. Оссовською. Як зазначає І.Б. Новицький, після поділу Римської імперії на східну й західну частини (V в. до н.е.), остання опинилася під владою германських завойовників. На її території утворилися королівства: Вестготське, Остготське, Бургундське, у яких тривала дія римського права [127, с. 37]. Отже, багато положень класичного римського права мали значення і для врегулювання відносин стародавніх германців, у тому числі й щодо захисту гідності та честі. Аналогічним був і правовий статус цих цінностей.
Честь відігравала велику роль і в становленні особистості на Україні. Вона має статус важливого об’єкта правового захисту з часів Київської Русі, і тому її дослідники слушно зазначають, за цього княжого періоду честь прирівнювалася, а інколи й ставилася вище за такі блага, як життя та здоров’я [207, с. 37].
Так, уже в Руській Правді (Коротка редакція) передбачалася кримінальна відповідальність за заподіяння шкоди особі в результаті кривди й образи дією (ст.ст. 3, 4, 8) [233, с. 27-29]. Далі правовій статус честі як об’єкта правової охорони поповнювався все новим і новим змістом. І вже Статут князя Ярослава про церковні суди (Просторова редакція) передбачав відповідальність за образу словом на адресу жінки (ст. 30) [233, с. 41-45]. Ще пізніше, у Статутній Двинській грамоті 1397 року, установилася відповідальність за образу "лаєм" бояр і княжих слуг [139, с. 58-67].
Аналіз цих положень показує, що в цей період честь хоч і підлягала кримінально-правовій охороні, та як самостійна правова категорія не виокремлювалася, а сама лексема "честь" у законодавстві не вживалася. Пізніші пам’ятки права свідчать про те, що попередником досліджуваної категорії було поняття "безчестя". Так, у Судебнику Івана III 1497 року [182, с. 54-62], що став основою Судебника 1550 року [182, с. 97-128], цим поняттям охоплювалася ціла низка діянь, пов’язаних з образою словом. Про безчестя йдеться і в Литовських Статутах (1529, 1566, 1588 рр.) [233, с. 60-83, 95-122, 124-134], які передбачали кримінальну відповідальність за різного роду діяння. Особливо різноманітним було це поняття за Соборним Уложенням 1649 року [139, с. 121-261].
За С.І. Ожеговим, безчестя (застар.) – наруга честі, образа [133, с. 42], і це підтверджує факт, що саме честь була об’єктом правової охорони того стародавнього періоду, незважаючи на те, що як самостійна правова категорія вона не виокремлювалася.
Спостерігаючи за дальшою долею рицарського етосу, М. Оссовська як приклад досліджує образ так званого англійського джентльмена, особливо підкреслюючи, що категорія "джентльмен" повністю збігається з категорією "людина честі". В основу висновків цього автора покладено аналіз книги Ч.Л. Бербера "Поняття честі в англійській драмі 1591-1700 рр.". У XVI столітті, зазначає Бербер, поняття честі поєднується в Англії зі специфічним джентльменським кодексом поводження. У XVII столітті честь вважається виключним надбанням вищого класу, прерогативою дворянства, а слово "честь" уживається в різних значеннях, серед яких особлива увага, на думку цього ж автора, приділяється трьом:
1. "Честю наділений той, хто користується визнанням, повагою, шаною, славою". Це значення слова "честь" автор позначає символом R (reputation – репутація).
2. "Честь розуміється як дещо притаманне самій людині, незалежно від ставлення до неї оточуючих, як сукупність рис характеру, котрі й дають людині право на повагу, – словом, як духовне благородство". Це значення автор позначає символом H (honour – честь).
3. "Поняття честі стосується жінок і розуміється як цнота". Позначається воно символом Ch (chastity) [267, с. 14; 138, с. 144-145].
Саме ці три значення честі з деякими неістотними змінами дійшли до наших днів. Так, у Словнику російської мови С.І. Ожегова поняття "честь" тлумачиться практично так само, як відтворює її Ч.Л. Бербер на період XVI-XVII ст.ст. [133, с. 766-767]. Таке положення є ще одним підтвердженням значущості історичного досвіду попередніх дослідників. На особливу увагу заслуговує висновок цього ж автора, зроблений ним після дослідження 235 п’єс (головним чином шекспірівських) для виявлення вимог, які пред’являлися "людині честі" в ХVII столітті. Так, відтворивши їх розгалужену ієрархію, Ч.Л. Бербер констатує все більшу частоту понять честі, що означали певні риси характеру людини (правдивість, виконання обіцянь, відмова від обману, насильства, віроломства тощо). Такі висновки не дозволяють підтримати думку І.Л. Марогулової про те, що з появою класів в основу оцінки особи кладуться походження, рід, знатність, майнове становище і не беруться до уваги такі моральні якості, як порядність, чесність і т. ін. [110, с. 6].