По-друге, це право має позитивний зміст і його здійснення не може порушувати права й свободи інших осіб, що, на думку багатьох авторів, є першопричиною для обґрунтування їх обмежень.
По-третє, сфера свободи фізичної особи при здійсненні цього суб’єктивного права дозволяє їй діяти згідно з її гідністю й честю настільки, наскільки її свобода не обмежує свободу інших осіб.
По-четверте, такий висновок не суперечить і вимогам ч. 2 ст. 64 Конституції України, у якій не окреслюються межі змісту й обсягу права на повагу гідності людини та прямо зазначається, що воно не може бути обмежене.
Розглядаючи питання про здійснення суб’єктивного права фізичної особи на повагу гідності та честі, слід підкреслити ще один важливий момент.
У ч. 2 ст. 5 нині чинного ЦК України вказано, що при здійсненні цивільних прав громадяни та організації повинні додержуватися законів, поважати правила соціалістичного співжиття і моральні принципи суспільства. Аналогічне правило пропонується закріпити і в новому ЦК України, про що свідчить ч. 4 ст. 13 його Проекту: "при здійсненні цивільних прав особа має додержуватися моральних засад громадянського суспільства" [241; 242; 243]. Усе це демонструє велике значення моралі в ході здійснення цивільних прав і водночас ставить на порядок денний питання про її співвідношення з правом – питання, яке здавна займало і займає уми багатьох мислителів. Тому дана проблема є об’єктом численних філософських, правових і соціологічних досліджень. Актуальна вона і стосовно до цього дисертаційного дослідження з огляду на відмічений раніше характер гідності й честі фізичної особи.
Загальновідомо, що всі правові відносини підлягають моральній оцінці. Але не всі відносини, регульовані нормами моралі, знаходять закріплення в праві. Яким би не був деталізованим закон, він завжди залишає місце для дій і вимог моралі. Особливо це актуально для цивільно-правового регулювання особистих немайнових відносин, предметом якого можуть служити відносини, що мають значення з точки зору норм моралі для здійснення суб’єктивного права на повагу гідності й честі особи, наприклад, відносини товаришування, повага, обов’язок, дружба, чесність, добросовісність та ін. Недостатніми є юридичні критерії й стосовно до поняття "відомості, що порочать". І вже в науці ставиться питання про його тлумачення, поширюване й на ті випадки, коли дії, що приписуються правоможній особі, не були протизаконними чи аморальними і не викликали осуду з боку оточуючих (повідомлення "інколи вживає спиртне" про людину з репутацією абсолютно непитущої) [258, с. 12].
Крім того, як уже раніше зазначалося, поняття "гідність" і "честь" не визначено в текстах цивільно-правових і кримінально-правових норм, а вироблено наукою на основі етичних категорій. А тому, вирішуючи питання про честь або безчестя, про те, що є гідним, а що негідним, необхідно насамперед використовувати норми моралі. Дуже часто в судовій практиці саме моральні погляди враховуються при розгляді конкретної цивільної справи [163, с. 3].
Це не поодинокі приклади на доказ особливого значення норм моралі для врегулювання вищевказаних відносин.
Виникає питання: яким є характер взаємозв’язку моралі та права в цих і подібних до них випадках? Не складно відповісти на це питання тоді, коли особа в ході здійснення цивільних прав додержується норм моралі, котрі не відображені правом. Відповідь є однозначною: такі права підлягають захисту з допомогою аналогії закону або аналогії права, яка допустима в цивільному праві. Проблема з’являється тоді, коли та чи інша особа не додержувалася моральних норм, принципів, але діяла без порушення норм права.
Автори Проекту ЦК України зробили спробу розв’язати її законодавчо. Однак, на наш погляд, норми, що торкаються цього питання, мають небезперечний характер. Так, у ч. 4 ст. 13 зазначається: "При здійсненні цивільних прав особа має дотримуватися моральних засад громадянського суспільства" [241, 242, 243]. Це правило має право на існування, оскільки воно перевірене протягом більш ніж 30 років практикою застосування статті 5 нині чинного ЦК України, яка містить аналогічну норму. Слід відмітити, що вона реалізувалася без будь-яких санкцій цивільно-правового характеру, на відміну від позиції авторів, котра закріплена в ч. 6 ст. 13 Проекту ЦК України у вигляді правила про те, що в разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вищевказаних вимог суд може зобов’язати її припинити зловживання своїми правами та застосувати інші наслідки, передбачені законом. Крім того, особі, яка не додержується моральних принципів суспільства, за змістом ч. 3 ст. 15 цього самого джерела, суд може відмовити в захисті її прав та інтересів [241; 242; 243]. Тобто мова йде про конкретні цивільно-правові санкції, а отже, означає настання юридичної відповідальності. Виникає питання: чи є для неї достатньою підставою лише факт недодержання норм моралі особою, яка не порушує норми права? Такий підхід, на думку дисертанта, суперечить вимогам законності, обґрунтованості та справедливості. Оскільки в даному разі питання пов’язане з цивільно-правовою відповідальністю, то однією з обов’язкових умов її настання є вина в порушенні норм права, а не норм моралі. Це непорушне правило як загальнотеоретичних правових викладок, так і положень галузевих наук.
Аналізуючи цю проблему, слід звернути увагу на позицію М.Х. Хутиза, П.М. Сергейка, які слушно зазначають, що "в силу особливостей права та моралі не можна змішувати вину правову та моральну. За наявності вини правової (юридичної) завжди наявна вина моральна. Але наявність вини тільки моральної ще не говорить про вину юридичну. Таке розмежування є важливим у зв’язку з тим, що юридична відповідальність настає лише за правові порушення за наявності вини правової" [257, с. 43]. Характеризуючи вже чинну в Росії норму ст. 10 ЦК РФ, аналогічну вищенаведеній, М.М. Малеїна, назвавши її нормою-принципом, також справедливо відмічає, що вона не може бути підставою виникнення несприятливих наслідків для адресата, оскільки цивільна відповідальність настає виключно відповідно до конкретної норми закону, що визначає склад правопорушення [105, с. 19]. Ці застереження містяться не тільки в юридичній літературі, а й у літературі етичній, філософській. Так, В.А. Малахов, торкаючись цього питання, підкреслює, що, доповнюючи й коректуючи одне одним, право і мораль ні в якому разі не можуть одне одного дублювати, їх не можна ототожнювати, змішувати [96, с. 45]. Як наслідок ситуації, коли "право дозволяє собі власними засобами вирішувати проблеми моралі …" і " …коли моральне обурення набирає чинності юридичного аргументу…", цей автор цілком справедливо називає втрату людиною будь-якого простору для прояву власної ініціативи та можливості бути собою [96, с. 45]. За образним виразом В.А. Малахова, у результаті такого "схрещення" права й моралі на світ з’являється жахливий монстр тотальної несвободи, тотального придушення особистості" [96, с. 45].
З цими аргументами важко не погодитися, а тому вважаємо, що вимоги ч. 6 ст. 13 і ч. 3 ст. 15 Проекту ЦК України є незастосовними у випадках, коли особа при здійсненні цивільних прав не додержується моральних принципів суспільства.
Ну і, нарешті, останній аргумент на користь необхідності правового коригування ч. 6 ст. 13 і ч. 3 ст. 15 Проекту ЦК України. Вони стосуються діяльності суду, де особливо гостро порушується питання про вплив моральності на процес реалізації права. Моральність правосуддя з захисту прав людини – це не тільки моральна обґрунтованість юридичних норм, у тому числі й процесуальних, а й етична бездоганність діяльності судді, яка особливо висвічується в аспекті порушеної проблеми. Адже перш ніж судити, необхідно бути високоморальним, тонко орієнтуватися у величезному механізмі моральної регуляції, оскільки загальновідомо, що правові норми спрямовані головним чином на регулювання найбільш істотних відносин суспільного життя, що потребують державного впливу, моральність же проймає всі сторони (сфери) взаємовідносин між людьми, тобто норми права – це мінімум моральних норм. Крім того, питання про порушення або непорушення моральних вимог вимагає суто суб’єктивного, творчого підходу. Ось чому, ніяк не применшуючи моральні та професіональні якості осіб, котрі здійснюють правосуддя, не слід їм в руки давати таке небезпечне знаряддя, яким є аналізовані норми нового ЦК України, введення котрих може привести до широкого судового розсуду на суперечність з вимогами законності, обґрунтованості та справедливості, оскільки дуже просто в будь-якій ситуації використати як мотив відмови в захисті порушеного права невідповідність дій особи моральним засадам суспільства і застосувати відповідні санкції.
Слід зазначити, що єдиним контраргументом до такого висновку може бути питання про те, чи не веде це до вседозволеності особи, поведінка якої не підлягає правовому регулюванню і яка не додержується норм моралі. Чи не означає це, що суспільству на законодавчому рівні однаково, добро або зло творить дана особа?
Відповідь на це питання криється все в тому ж ракурсі проблем взаємовідносин моралі й права.
При порівнянні моральної та правової регуляції в юридичній літературі відмічається, що перша з них більш вимоглива, ніж друга [4, с. 211-212], тому у випадках, коли дії особи не спричиняють юридичну відповідальність, вони підлягають осуду з позицій моралі за більш глибокими й тонкими душевними проблемами, боротися з якими вона здатна лише сама, "покладаючись на власне розуміння обов’язку та відповідальності, на голос власної совісті, на думки та реакцію своїх близьких" [96, с. 44].
З усього вищесказаного напрошується висновок про те, що моральна регуляція тільки доповнює дію правових норм там, де й у відношенні до чого ці норми не визначено, але ні в якому разі їх не заміняє. Гармонічність і дієвість права та моралі досягається в тому разі, коли існує моральне обґрунтування і правове забезпечення моральних норм [170, с. 71]. Саме це, на думку вищезгаданих авторів, є неодмінною умовою функціонування державних інститутів, передумовою забезпечення поваги гідності та честі людської особистості.