Деякі автори до вищезазначених правомочностей додають і правоможність користуватися певним соціальним благом – економічним, політичним, духовним, культурним, яке "нібито органічно скріплює три інші та надає їм практично реального значення" [112, с. 115].
У дореволюційній літературі пропонувалося зміст правоможності на власні дії розглядати як сукупність можливостей користування, володіння та розпоряджання об’єктом [105, с. 16].
Із наведених визначень випливає висновок про те, що ця сукупність можливостей і складає зміст суб’єктивного цивільного права, що, у свою чергу, не є чимось єдиним, цілим, нероздільним. Крім того, усі ці повноваження визначають "міру можливої поведінки даного суб’єкта, забезпечену законом і тим самим відповідною поведінкою зобов’язаних осіб" [22, с. 13], що вписується у визначення суб’єктивного цивільного права, дане С.М. Братусем, яке стало практично класичним з деякими змінами й уточненнями.
Торкаючись питання про зміст особистого немайнового права, М.М. Малеїна зазначає, що його суб’єкт має правоможності щодо володіння та користування об’єктом (нематеріальним благом), а також різні інші правоможності залежно від виду суб’єктивного права, особливо підкреслюючи ідею про те, що особисті немайнові права громадян мають позитивний характер. На її думку, саме "загальна характеристика дозволеного типу поведінки потребує формулювання позитивних правомочностей, які входять до структури кожного права" [105, с. 17].
Стосовно суб’єктивного права на честь, гідність і ділову репутацію М.М. Малеїна в більш ранній роботі відмічає, що, здійснюючи це право, особа використовує "повноваження щодо володіння, користування та зміни честі, гідності та ділової репутації". Так, повноваження щодо володіння означає можливість фактичного володіння честю, гідністю та діловою репутацією без звернення за сприянням до третіх осіб і можливість вимагати від будь-кого не порушувати ці блага. Повноваження щодо користування дає змогу використовувати уявлення про себе, які склалися в суспільстві, особистій, трудовій та інших сферах діяльності. Повноваження щодо зміни змісту вищезазначених цінностей може реалізовуватися шляхом укладення угод, спрямованих на формування певного іміджу [103, с. 28-29].
З огляду на те, що позиція цього автора істотно відрізняється від традиційної концепції, в основі якої лежить лише негативний аспект змісту суб’єктивного цивільного права, у юридичній літературі вона цілком обґрунтовано сприйнята не тільки як радикальна, а і як така, що заслуговує на увагу [201, с. 239]. Ідеї позитивного регулювання сприйняті й авторами Проекту ЦК України, а тому зазначається, що вперше в історії розвитку цивільного законодавства пропонується цивільно-правове регулювання особистих немайнових відносин, які виникають не тільки в разі їх порушення, а й на стадії їх нормального здійснення [238, с. 259; 240, с. 335].
Аналіз запропонованих авторами нового ЦК України норм, спрямованих на позитивне регулювання честі, гідності та ділової репутації, свідчить про те, що вони знайшли "соломонове" рішення, яке не суперечить докорінно загальноправовій концепції змісту суб’єктивного цивільного права та відповідає сучасним тенденціям його розвитку. На думку авторів підручника з цивільного права України під редакцією О.В. Дзери та Н.С. Кузнецової, реалізація суб’єктивного особистого немайнового права насамперед передбачає можливість здійснення певних дій самою правоможною особою, що відзначається як його специфіка [238, с. 258]. Зі змістового боку центральним елементом суб’єктивного права на повагу гідності та честі є юридична можливість власних дій, тобто можливість володіти, користуватися та здійснювати інші дії, спрямовані на визначення і юридичну забезпеченість статусу суб’єкта.
Володіння цими цінностями означає їх належність конкретному суб’єкту. Той факт, що права на честь і гідність виникають з моменту народження, не знімає необхідності юридичного "прикріплення до їх носія" [105, с. 17]. І якщо стосовно гідності слід зазначити, що вона презумпційно передбачається за будь-якою людиною, то "честь пов’язується з конкретним носієм", бо "неможливим було б спростування неправдивих відомостей, які порочать, якщо б не давалася суспільна оцінка властивостей, якостей визначеної, а не абстрактної людини" [105, с. 17].
Правоможність щодо користування цими цінностями означає їх фактичне використання особою за своїм бажанням і у своїх інтересах для отримання належної оцінки її якостей як особистості та позитивного ставлення з боку оточуючих, не забуваючи й про самоповагу.
Слід погодитися з Л.С. Явичем у тому, що "право на власні дії і є в першу чергу можливість користування соціальними благами, свобода поведінки й вольового рішення на основі закону" [264, с. 178-179]. Тому немає необхідності в доповненні триелементного складу суб’єктивного права ще й правоможністю щодо користування цими цінностями.
Зміст цих цінностей може змінюватися залежно від поведінки самого суб’єкта – змінюватися, але не відчужуватися, що не властиве природі честі й гідності. "Не можна продати честь, подарувати ім’я, обміняти своє індивідуальне обличчя на чуже" [105, с. 17].
Шанобливе, поважливе ставлення – це зв’язок між людьми, що проявляється у відповідній поведінці. Поведінка, яка ґрунтується на повазі, обов’язково передбачає задоволення претензій шанованого, що входить до традиційного поняття змісту суб’єктивного цивільного права у вигляді правоможності вимоги, тобто з’являється претензія на визнання цього права, а отже, на здійснення суб’єктивного права на повагу гідності та честі тільки особисто правоможною особою. Безумовно, що людина, яка поважає себе і яку поважають оточуючі, не потребує захисту, тому така правоможність стосовно до змісту права на повагу гідності та честі не має сенсу, і, таким чином, мова йде про позитивний зміст такого права. При цьому особливо слід зазначити, що його зміст характеризується невизначеністю обсягу (складу), зокрема в силу змінюваності змісту цінностей, з приводу яких воно виникає. Так, приміром, честь людини протягом її життя зазнає змін під впливом її вчинків, певних подій. (Не випадково існує прислів’я: "Бережи честь змолоду").
Виходячи з сучасного підходу до регулювання особистих немайнових відносин, третя правоможність, спрямована на захист (можливість застосування державно-примусових заходів у випадках порушення суб’єктивного права), знайшла своє правове закріплення у вигляді самостійного суб’єктивного права (ст. 55 Конституції України). Аналогічні норми містяться і в Проекті ЦК України (ст.ст. 14, 267) [241; 242; 243].
Підводячи підсумок дослідженню питання про зміст суб’єктивного права на повагу гідності та честі, слід відмітити, що характеристика вказаних вище повноважень фізичної особи є суто умовною та узагальненою. Крім того, не можна не помітити, що вони перекликаються з класичною тріадою повноважень власника (володіння, користування та розпорядження), котра традиційно використовується протягом тривалого періоду розвитку цивілістичної думки. Тому в сучасній юридичній літературі зазначається, що особисті права почасти відчули на собі силу тяжіння права власності [3, с. 31], виводилися з цього права [43, с. 3].
Зміст права на повагу свідчить і про те, що пов’язане з ним суб’єктивне право покликане виражати й забезпечувати гідність особи та її статус у всіх сферах життя суспільства, а отже, забезпечувати різні юридичні можливості, які здійснюються різними способами й частіше за все проявляються в багаторазово повторюваних діях. Тому зведення цього права до повноважень власника збіднює його юридичну природу.
У юридичній науці вирізняють дві групи умов, необхідних для здійснення цивільних прав: зовнішні (об’єктивні) умови у відношенні до носія права – це матеріальні та юридичні гарантії (якість цивільного законодавства, належна діяльність органів і посадових осіб, що застосовують норми цивільного права та ін.) і внутрішні (суб’єктивні) умови, які відносяться до поведінки правоможної та зобов’язаної осіб [215, с. 116-117].
Питанням здійснення цивільних прав у чинному ЦК України присвячена стаття 5. Відповідні норми, розроблені авторами Проекту ЦК України, розміщуються в ст.ст. 12, 13 першої книги під назвою "Загальні положення". Крім того, здійсненню саме особистих немайнових прав фізичної особи відводиться окрема стаття 264 другої книги, яка має назву "Особисті немайнові права фізичної особи". Якщо порівняти зміст спроектованого джерела й нині чинного ЦК України в регулюванні питання про здійснення цивільних прав, то напрошується висновок про більш широку можливість їх реалізації. Так, і в ч. 1 ст. 12, і в ч. 1 ст. 264 Проекту ЦК України вперше в історії розвитку цивільного законодавства мова йде про принцип безперешкодного здійснення цивільних прав, який виражається в тому, що особа здійснює свої права вільно, на свій розсуд, а стосовно особистих немайнових прав фізичної особи йдеться про самостійність у їх здійсненні [241; 242; 243]. Зі змісту ж ст. 5 чинного ЦК України випливає принцип відповідності здійснення прав до їх призначення в суспільстві, що не витримує порівняння з редакцією майбутнього Кодексу.
Розгляд питання про здійснення суб’єктивного права на повагу гідності та честі тісно пов’язаний з проблемою обмежень прав фізичної особи або з визначенням їх меж.
Визначення меж основних прав, умов їх реалізації та порядку розв’язання можливого конфлікту інтересів – об’єктивна потреба нормального функціонування соціуму, з одного боку, і свободи особи – з іншого [255,с. 24], тобто обмеження прав є необхідним елементом правового регулювання [237, с. 43].
У цивільно-правовій науці зазначається, що існують окремі та загальні межі здійснення цивільних прав. Окремі межі характеризуються тим, що вони адресовані конкретним цивільним правам і передбачені в спеціальних статтях законодавства або в угодах. Загальні ж межі здійснення суб’єктивних цивільних прав характеризуються тим, що відносяться до всіх суб’єктивних прав і передбачаються в нормах-принципах [105, с. 18].