30
помиляєтеся, мої брати і сестри. На цьому шляху ви не збудуєте свого щастя, ви не будете щасливими " (З недільної проповіді архієпископа Кирила).
АНЕКДОТ — стисла гумористична чи сатирична оповідь злободенного змісту, поширена, як правило, в усному мовленні. У публічній промові анекдот нерідко використовують як композиційно-стилістичний прийом з метою пожвавлення мови, підтримки уваги тощо.
АНТИТЕЗА — риторична фігура, що наголошує протилежність, протиставлення предметів,
понять, явищ. Основна мета антитези — виявити сутність предмета, поняття, явища на тлі
протилежного або з протилежних боків. Наприклад:
"Ти й убога, ти й рясна, ти й могутня, ти й нездатна..." (М.Нєкрасов).
"Людині потрібно два роки, щоб навчитися говорити, і шістдесят років, щоб навчитися
мовчати " (Л.Фейхтвангер).
АНТОНІМИ — слова із протилежним значенням:
молодий — старий.
АПОСТРОФА — звернення до відсутньої людини або до неживого предмета:
Де ви, друзі моєї юності?
АРГУМЕНТ — підстава, додоказ, що наводять для доведення тези.
Аргумент відповідає на запитання: "Чим треба доводити тезу?" У логіці традиційно розрізняють такі види аргументів: факт, визначення, аксіому, раніше доведене положення, закон науки. У процесі ведення завжди слід пам' ятати, що аргументи мають бути:
1). правдивими судженнями;
2). доведеними самостійно, незалежно від тези;
3). достатніми для тези.
У разі порушення цих правил виникають логічні помилки:
"хибність підгрунтя" (головна хиба) — виникає тоді, коли за аргументи беруть не істинні, а хибні судження, які видають за істинні. Як ілюстрацію можна навести епізод складання іспиту з географії із повісті Л.О.Лагіна "Старий Хоттабич";
"передбачення підгрунтя" виникає, коли як аргумент використовують положення, яке не є свідомо хибним, але саме потребує доведення;
"хибне коло" (коло у доказі) виникає у разі намагання обгрунтовувати тезу аргументами, а аргументи - цією ж тезою. Прикладом може послугувати діалог Маленького принца із п'яницею у повісті А. де Сент-Екзюпері. П'яниця пояснює, що п'є він тому, що йому соромно, а соромно йому тому, що він п'є. Думка опинилася у хибному колі.
АРХАЇЗМИ — застарілі слова і мовні звороти, що вийшли з ужитку й перейшли до розряду пасивної лексики.
АСЕРТИВНІСТЬ — спосіб поведінки за якого людина знає, чого хоче й чого не хоче (принаймні, конкретній ситуації), і може це чітко сформулювати (без страху, вагань, напруження
31
іронії, сарказму та інших форм нападу на протилежну сторону); не завдає нікому шкоди, поважає права інших людей, але водночас не дозволяє "вити з себе мотузки"; бажаної мети досягає, не маніпулюючи поняттями опонента й не вдаючись до інших прийомів емоційного шантажу; в переконати інших надати допомогу; в разі зіткнення інтересів здатний домовитися й знайти компромісне рішення, яке задовольняє обидві сторони.
АУДИТОРНИЙ ШОК (сценічний страх) — стан емоційного напруження під час викладу думок, внаслідок якого людям важко висловитися. Порівняно з мовою за звичайних умов:
1). збільшується кількість і тривалість пауз (так звані паузи нерішучості). Зовні така поведінка справляє враження, наче доповідач не знає, що казати: речення починає з "гм", "кх", "ну"; в середині фрази припускається безглуздих повторень та слів на кшталт "це", "такий", "загалом" тощо; част-густо вживає сполучення — "от бачите", "чи знаєте", "от", "ну";
2). зменшується словникове розмаїття; словник бідний: доповідач головним чином уживає слова, які є найхарактернішими для його повсякденної лексики;
3). напружена мова характеризується граматичною незавершеністю: "Так, про що ця інструкція ? Ну, загалом... охорона праці. Як ви знаєте, проблема не з останніх";
4). починають тремтіти руки й ноги, виникає бажання схопитися за що-небудь;
5). через скорочення (а іноді навіть спазм) щелепної й шийно-плечової мускулатури утрудняються мова: артикуляція (дикція) стає невиразною, а голос звучить надто високо, пронизливо;
6). у роті пересихає (порушується нормальне слиновиділенння), доводиться весь час "ковтати", що аж ніяк не сприяє якості промови, на чолі виступає піт;
7). виникають мимовільні, несвідомі рухи (так називані "манеризми". Дехто погойдується з носків на п'яти, дехто намагається сховати руку в кишеню і дзенькати дріб'язком, дехто торкається волосся, чухується).
АФОРИЗМ — глибока узагальнена думка, висловлена лаконічно, в дуже виразній формі:
Знання — сила (Ф.Бекон).
БАГАТОЗНАЧНІСТЬ (полісемія) — наявність у слова кількох значень: Закидати квітами — виразити особливу повагу, шану. Закидати піском — засипати. Закидати гранатами — знищити.
ВАГА — показник емоційного настрою та фізичного самопочуття людини. Розрізняють: "важку вагу" — весь вигляд людини обтяжений, начебто в неї на плечах невидима вага, що згинає її, робить ходу і жести незграбними; причиною такого стану може бути нещастя, неприємності, сильний фізичний біль;
32
"легку вагу" — у людини чудовий настрій, її хода легка, жести вільні, на обличчі грає посмішка. Однак у поєднанні з підвищеною мобілізацією "легка вага" може дратувати навколишніх надмірністю психічної й фізичної напруженості;
"гідну вагу" — повага до себе, усвідомлення своєї значимості для навколишніх, передчуття плідного контакту, одержання конструктивного задоволення від цього.
ВИСЛОВЛЮВАННЯ — одиниця повідомлення, що має значеннєву цілісність і може сприйматися слухачем за конкретних умов мовного спілкування. Задум висловлювання — план дій, запланований результат діяльності.
Ключове поняття висловлювання — предмет висловлення. Ключове поняття, винесене у назву висловлювання — тему.
Завдання висловлювання — найближча конкретна висловлена мета, якої маємо намір досягти під час спілкування:
1). залишити у пам' яті людей певну інформацію, домогтися її глибокого осмислення слухачами;
2). довести необхідність застосування цих знань у перебудові діяльності в потрібному напрямі.
Надзавдання висловлювання — "наскрізна дія" (за словами К.Станіславського), що проходить червоною ниткою (дуже часто приховано) крізь один, або серію виступів. Зважується, головним чином, методом і прийомами переконання із використанням різних засобів, впливу на почуття, підсвідомість слухачів.
Характеристика адресата промови (висловлювання) — риторична операція, що орієнтує автора промови на результативність. Сприйняття його ідеї слухачами, яким вона адресована. Для характеристики адресата важливим є: а) схильність слухачів до спілкування, наявність потреби у спілкуванні це (можна визначити за позами, мімікою, жестами); б) підготовленість до сприйняття й осмислення матеріалу, тобто розуміння його (наявність певної інформаційної й інтелектуальної бази для сприйняття нової інформації); в) ставлення до оратором пропонованих проблем, спілкування загалом.
За розробленою у соціальній психології шкалою рівнів розуміння виокремлюють такі рівні:
1). "Про що?" — слухач має зовсім нечітке уявлення стосовно предмета, бачить його тільки загалом. Найчастіше після спілкування запам'ятовує лише назву предмета й набуває загальних уявлень про нього;
33
2). "Про що? + що?" — слухач заглиблюється у зміст предмета, може переказати почуття своїми словами, але власної позиції поки не має;
3). "Про що? + що? + як?" — слухач пропускає нову інформацію крізь себе, виробляє власну позицію щодо предмета обговорення;
4). "Про що? + що? + як? + навіщо?" — слухач "привласнив" інформацію, вийшов на рівень застосування набутих знань про предмет, проектуючи їх на свою діяльність, досвід.
У соціальній психології за типом ставлення до автора висловлення розрізняють такі групи: конструктивна — слухачі висловлюють повне розуміння, співчуття, інтерес, бажання взаємодіяти, готові шукати рішення, вносити конструктивні пропозиції; конфліктна — слухачі можуть відверто чи подумки протидіяти авторові з різних причин (перебувають у конфронтації із автором висловлювання з ідейних чи наукових позицій, "буркуни" за типом характеру, самостверджуються за рахунок того, хто говорить тощо); угодівська — слухачі, які не мають з обговорюваного питанню власної думки й не достатньо компетентні для її вироблення, приймають будь-яку точку зору, якщо вона переконливо викладена; інфантильна — слухачів взагалі не цікавить нічого, що не стосується їхніх особистих маленьких турбот і вузького кола побутових проблем, нерідко агресивно "заряджені" до усього, що суперечить їхнім сподіванням.
ГІПЕРБОЛА — стилістичний засіб навмисного перебільшення певних властивостей, розмірів, сили зображуваного предмета, явища з метою посилення виразності. Наприклад: "Мою любов, широку як море, /Вмістити не можуть життя берега " (О.К.Толстой). " Якщо ми не виховаємо в собі вміння твердо обмежувати бажання й вимоги, підкоряти інтереси критеріям моральності — нас, людство, просто розірве. Ощиряться найгірші боки людської природи" (О.І.Солженіцин). Зворотна гіпербола — літота.
ГОЛОС (мовний голос) — звуки, що виникають внаслідок коливання голосових зв'язок під час розмови, співу, сміху, які відрізняються за висотою, силою і тембром звуків тощо. Висота голосу — фізіологічна властивість голосу людини, зумовлена напруженням голосового апарата й частотою імпульсів із головного мозку. Розрізняють: високий мовний голос, коли переважно розвинене головне звучання зі слабко вираженим грудним звучанням; низький мовний голос, коли переважно розвинене грудне звучання зі слабко вираженим головним звучанням; середній мовний голос, коли добре розвинене й головне, грудне звучання. Характеризується: