Смекни!
smekni.com

Сучасне козацтво Білгород-Дністровщини (стр. 39 из 60)

Виконав особистий смисловий переклад «Вересової книги». На цій основі сформулював ідею історичних коренів виникнення та становлення національної ідеї. З 1996 по 2003 роки працював у Києві над написанням монографії «Національна ідея в Україні» за завданням Адміністрації Президента України та Київського міського голови О.О.Омельченко.

Довів нову дату виникнення міста Києва як столиці русколан-русичів у 325 р. до н. е.

Розкрив таємницю походження Мамаїв та їх історичного міфологічного героя Мамая. Виходці з Константинополю, хрестилися в церкві святої Мами та служили в охороні візантійського імператора «мамаями».

МИСЮК ВЛАДИСЛАВ СЕМЕНОВИЧ 11.07.1936 – 10.11.2001

Народився 11 липня 1936 року в місті Сімферополі, в Криму, українець, безпартійний, освіта вища.

Батько – кадровий військовий, учасник бойових дій ВВВ, помер у 1981 році.

Мати – робітниця, ветеран ВВВ, померла у 1991 році.

Брат – Борис – професійний письменник-маринист, живе у Владивостоці.

Дружина Тетяна Миколаївна, померла у 1995 році.

Донька Людмила, 1964 року народження, живе із сім’єю в Росії, в місті Рязань.

Син Євген, 1973 року народження, робітник, живе з батьком у місті Білгороді-Дністровському.

В 1954 році я (Мисюк В.С.) закінчив Білгород-Дністровську СШ №51 (тепер №3) й поступив в Московський інститут інженерів залізничного транспорту, який закінчив у 1959 році й отримав диплом інженера шляхів сполучення з експлуатації залізничних шляхів.

За час навчання в інституті навчався в літературному об’єднанні при Спілці радянських письменників СРСР. Перший розказ «Поштова марка» було надруковано в газеті «Московський комсомолець». В 1956 році за путівкою ЦК ВЛКСМ у складі ударного студентського загону приймав участь в зборі врожаю на цілинних землях Алтайського краю, за що нагороджений пам’ятним знаком та Почесною грамотою.

Після закінчення інституту був направлений на роботу в місто Кумертау Башкирської АРСР, в погрузочно-транспортне управління комбінату «Башкир вугілля», де працював за фахом три роки. Співробітничав в міській газеті «Гірняк». На початку 1962 року повернувся до батьків в місто БілгородДністровський. Працював за фахом на Одеській залізниці до липня 1981 року. Був позаштатним кореспондентом московської газети «Гудок», Одеської «Знамя коммунизму» та міської «Знамя Советов» (сьогодні «Советское Приднестровье»).

З липня 1981 року по травень 1999 року працював завідуючим відділом міської БілгородДністровської газети «Советское Приднестровье» та був позаштатним співробітником республіканських газет «Магистраль» та «Риночная площадь», Одеської обласної «Одесские известия» та «Юг». В 1982 році мене прийнято в члени Союзу журналістів України. В 1985 році нагороджений медаллю «Ветеран труда».

В 1982 році мене було удостоєно Всесоюзного диплому за розказ «Циклон», який зайняв третє місце на Всесоюзному конкурсі, проведеному Спілкою письменників СРСР та Міністерством шляхів сполучення. Цей розказ увійшов до літературної збірки «Зелений свет», яка вийшла з друку в 1987 році в московському видавництві «Профиздат». В 1987 році в молдавському республіканському журналі «Кодри» опубліковано розказ «Поет и кучер» - молдавська легенда про О.С.Пушкіна. В 1988 році у Всесоюзному журналі «Вопроси литератури» опублікована стаття «Публикола. Заметка к биографии Пушкина».

В 1991 році вийшла з друку перша самостійна книга письменника – роман-ессе «Загадка Белого города». Після цього книги В.С.Мисюка стали виходити регулярно. В 1993 році вийшли повість

«Тень Овидия. Пушкин в Аккермане» и збірка «Легенди Бессарабки», в 1994 році – історична повість «Месть летописца» та віршований переклад «Евангелие от Иоанна» з Нового Завіту, в 1995 році – збірка історичних новел «Его величество случай», в 1996 році роман «Сказки Вещего Бояна(мифи древних славян)», в 1997 році збірка біографій «Сто гостей Белого города», повість про Болгарську церкву «Судьба храма», в 1998 році збірка віршів «Сиреневий туман».

В 1999 році роман «Загадка Белого города» видано другим виданням; в Москві другим виданням вийшов роман «Сказки Вещего Бояна».

В грудні 1998 році в Москві мене було прийнято в члени Спілки російських письменників. В 1999 році, як кращий журналіст міста, нагороджений Почесною грамотою Одеської облдержадміністрації. В тому ж році нагороджений спеціальною грамотою Міжнародної спілки пушкіністів в США за поему «Пушкин», яка взяла участь в Міжнародному ювілейному конкурсі на честь 200-річчя з дня народження Пушкіна. В березні 2000 року переміг в конкурсі й став автором гімна с.м.т. Затоки.

Засновник (разом із князем Аргутинським-Долгоруким В., Устименком Б., Деордицею І., Токаревим А., Скляренком М., Бойчевим В., Дмитренком В., Кучером В., Харчуком Ю – БСКВ – Буджацького Січового козацького війська.

КНЯЗЬ АРГУТИНСЬКИЙ-ДОЛГОРУКИЙ ВОЛОДИМИР ВЛАДИСЛАВОВИЧ 23.10.1948 – 28.07.2004

Народився Князь 23 жовтня 1948 року в Одесі, але все своє дошкільне дитинство провів в селі Будаки (Приморське) Білгород-Дністровського району (батьки ховали маленького Князя від довгих язиків та цікавих очей). Маленький хлопчик ріс як всі сільські діти: цілий день пропадав на Будакському лимані або в степу. На фортепіано та віолончелі він пробував грати з чотирьох років. В 1956 році поступив в Одесі в школу Столярського по класу віолончелі до педагога П.П.Бедусенко. З 1959 по 1963 рік навчався в Центральній музичній школі при московській консерваторії в класі у професора С.М.Кнушевицького. Після смерті професора повернувся до школи Столярського в Одесі (клас Ю.Я.Жадана).

В 1967 році його було прийнято в Київську консерваторію без екзаменів й без закінчення школи Столярського. Далі Князь перевівся до Одеської консерваторії, де разом із навчанням працював ілюстратором на кафедрі струнних інструментів. Щорічно намагався перевестися до Московської консерваторії, але керівництво Одеської консерваторії не давало на це згоди. В 1971 році за спеціальним дозволом Міністерства культури СРСР перевівся до Московської консерваторії (клас професора Г.С.Козолуповой). Після закінчення Московської консерваторії (по класу віолончелі) з 1974 року по 1977 рік працював солістом Тульської філармонії. Одночасно заочно навчався в аспірантурі Московської консерваторії. З 1977 року – художній керівник, соліст та диригент створеного ним камерного оркестру «Colleqium musikun». Оркестр успішно гастролював по СРСР, співпрацював з видатними співаками та інструменталістами держави. Володимир Владиславович багато займався композицією: в 1980 році написав «Філософський концерт» для камерного оркестру та солістів на свої тексти, які не сподобалися КДБ – князь став «невиїздним».

В 1982 році Володимир Владиславович залишив роботу в оркестрі, бо за границю керівника (Князя) на гастролі ніколи не випускали, замість його завжди їхали запрошені диригенти…

Від депресії та обід спасала широка, наділена різносторонніми талантами натура Князя: писав вірші, захоплювався живописом, цікавився медициною та генетикою (багато працював в лабораторії генетики Казанського медичного інституту). Створив рееволюційну теорію.

В 1984-1987 роках був солістом Одеської філармонії та викладачем Камерного оркестру Одеської консерваторії.

В 1988 році виїхав з сім’єю у Францію, де прожив чотири роки. З поверненням на Батьківщину розвернув широку громадську діяльність. В 1991 році Великий князь Київський Володимир Долгорукий заснував Дворянське Зібрання Півдня України, урочисте відкриття якого відбулося 9 липня в Одеському будинку вчених. В 1992 році Великого князя Київського Володимира Долгорукого обрано Головою Зібрання Благородних Зібрань Росії (Москва).

В 1994 році Князя обрано отаманом Буджакського Січового козацького війська. Князь разом з дружиною Великою княгинею Тетяною Довгорукою жив в Білгороді-Дністровському в своєму будинку на вулиці Першотравневій, володів готелем-дебаркадером, давав благочинні концерти (він був другою віолончеллю в світовому табелю про ранги після В.Растроповича).

В 1966 році Народним Собором його було проголошено Великим Князем Київським, Головою Дому Рюрика та благословено Православними Патріархами.

В 1998 році Князя було обрано Великим Магістром Суверенного міліарного та госпітального ордену Святого Іоанна Ієрусалимського рицарів Родосу та Мальти екуменістичного.

Останні роки Князь прожив ченцем, вивчаючи релігії світу, працюючи над теорією рееволюції, записав на компакт-диск шість глав «Євангелія від Матфея» (вокал, фортепіанні імпровізації), цикл «Колимські пісні», декілька віолончельних компакт-дисків, фортепіанні та віолончельні імпровізації. Творчі доробки Князя: галерея живописних робіт в Словакії (в родовому замку – 200 полотен), альбом віршів та репродукцій «Остання вість Меровінга» (2003), збірка вибраних віршів «Предвидя неизбежную зарю» (2003), «Беседи и откровения» (теорія рееволюції), «Долгорукие, Долгорукови, Долгорукие – Аргутинские» (історична розвідка), «Магия судьби».

В 2003 році Великий князь Київський Володимир УІІ Долгорукий повернувся на Україну, де рік прожив під Києвом. Передчуваючи кончину, за десять днів до смерті повернувся в рідне для нього місце раннього дитинства, в рідну його серцю та душі Бессарабію, в село Будаки (Приморське). Він логічно замкнув коло свого життя в приморському селі Будаки, в будинку поряд з церквою на березі любимого їм Чорного моря, де його хрестили немовлям. Помер в день Святого равноапостольського князя Володимира 28 липня 2004 року о 9 годині ранку. Похований на Байковому кладовищі в Києві, в родовій усипальниці. Неподалік від нього лежать Амосов, Лобановський…

Він завжди йшов тільки своїм, йому одному відомим шляхом, ніколи, ніде та ні в чому не шукав легкого успіху, пам’ятаючи мудру заповідь:

«13. Заходьте вузькими вороттями, бо широкі вороття та широкий шлях ведуть до загибелі; багато йдуть ними.