Мати - Таісія Спиридонівна – працювала технічкою в санаторії «Приморський» в селі Курортному.
Віктор Петрович у 1977 році закінчив Приморську середню школу і поступив до Одеського морехідного училища рибної промисловості (ОМУРП), яке закінчив у 1980 році з дипломом технікаелектромеханіка.
Далі – п’ять океанів: Далекий Схід, Японія, Сінгапур, Шрі-Ланка, Мапуту, Луанда, Лас Пальмас…
Із 1983 року працює в колгоспі ім.. Шевченка електриком, енергетиком. Із заснування кооперативу «Едем» перейшов працювати туди на посаду енергетика.
Одружився 19.04.1980 року. Дружина – Рибальченко (Вронська) Наталія Мілентіївна – завідуюча БК села Адамівка. Діти: Сергій – 1981 року народження, Оксана – 1986 року народження, Юрій – 1989 року народження.
У козацтві з 1997 року. Був становим отаманом Адамівського стану, приймав активну участь у збройному супротиву молдавським волонтерам (грабіжницькі наскоки під час Придністровської війни на територію Білгород-Дністровського району з боку Молдови, зокрема на Адмівську СТФ).
Активний учасник художньої самодіяльності, душа компанії, любить і цінує гумор, дотепний розказчик…
Тимофєєв Валерій Валерійович народився 07.05.1975 року в селі Адамівка БілгородДністровського району Одеської області в родині педагогів. Батько – Валерій Якович (01.05.1952 року народження) працював учителем музики, біології та хімії, завучем, директором школи, головою сільради, головним спеціалістом, начальником відділу райдержадміністрації. Мати – Світлана Семенівна (28.12.1948 року народження) працювала учителем математики, завучем, директором школи. Брат – Павло (механізатор-землероб, 12.09.1971 року народження) та сестра Світлана (викладач, 12.06.1979 року народження).
Валерій Валерійович з відзнакою закінчив Адамівську школу, потім Білгород-Дністровське медичне училище; працював фельдшером Авидіївського ФАПу, служив фельдшером у лавах Армії України в Криму в медчасті на військовій базі.
Після служби працював фельдшером, потім навчався в Одеському політехнічному інституті (факультет радіоелектроніки), Одеській державній морській академії, закінчивши яку, отримав професію морського інженера.
Ходить у рейси: був у Туреччині, у Греції, проходив Гибралтар, був на островах Зеленого Мису, в Бразилії (де багато мавп та зелених папуг), в Гонконгу, Сінгапурі, Малайзії, Шанхаї, США, країнах Центральної Америки, Німеччині…
До лав Українського козацтва вступив у 1997 році. Дослужився до сотника. Був делегатом Великих Рад Українського козацтва у 1998, 1999, 2000 роках.
Не любить балаканини; вважає, що велику справу треба робити достойно і мовчки, без напруги та галасу – як працюють моряки у морі…
Цінує і розуміє юмор; при нагоді сам вміє розважити компанію, але робить це тактовно. Товариші його люблять й цінують за відданість справі та надійність…
Чеботюк Олександр Миколайович народився 18.05.1966 року в селі Новогеоргіївка Ананіївського району Одеської області.
Батько – Микола Захарович (1941 року народження) працював механізатором.
Мати – Наталія Микитівна (1932 року народження) працювала польоводом.
Олександр у 1983 році закінчив школу й поступив на навчання до Одеського автошляхового технікуму.
З 1984 року по 1986 рік служив у лавах Радянської Армії. Після армії навчався в технікумі заочно. З 1986 року працював в колгоспі ім. Шевченка водієм; про його роботу є публікації в газеті «Советское Приднестровье» )№№ за 31.01.1987, 15.07.1988 та ін.).
Був активним учасником художньої самодіяльності: грав на гітарі у ВІА Адамівського БК (разом із Тимофєєвим В., Антонюком А., Орленко С., Черненко Л.)
Одружений. Дружина – Ірина Михайлівна. Троє синів – Саша, Серьожа, Женя. Був отаманом Авидівського стану; сотник Українського козацтва.
В теперішній час мешкає в місті Білгороді-Дністровському; працює в ПП «СервісНафтопродукт».
Куликов Руслан Костянтинович народився 14 червня 1971 року.
Мати – Катерина Іванівна – інвалід І групи – багато зробила для виховання сина…
Руслан закінчив Адамівську школу. Отримавши базову середню освіту та права водія, працював на вантажівці спочатку в колгоспі ім. Шевченка, потім в кооперативах…
У серці Руслана – два захоплення – техніка та музика. Свій «москвич» доглядає, як немовля, тим більш, що автомобіль є годувальником сім’ї.
Самотужки навчився грати на акордеоні (це шлях багатьох талановитих сільських аматорів), грає на музичному комп’ютері, бере активну участь в художній самодіяльності села, обслуговує сільські свята, весілля…
В Українське козацтво вступив у 1997 році (під час утворення Адамівської добровільної народної козацької дружини). Підхорунжий Українського козацтва.
Завжди привітний з оточуючими, друзями, знайомими, Руслан уникає зайвих конфліктів за дрібниці, але за принциповими питаннями у суперечках не поступається своєї позиції.
Учасник багатьох козацьких акцій та обласних рад Українського Чорноморського козацтва, Білгород-Дністровської паланки.
Товариши цінують його за готовність завжди прийти на допомогу…
Одорожа Ігор Федорович народився в селі Благодатному Білгород-Дністровського району Одеської області 16.08.1967 року в родині колгоспників.
Батько – Одорожа Федір Никифорович (1940 року народження) та мати – Одорожа Тамара Іванівна (1938 року народження) працювали в колгоспі ім. Шевченка та виховували чотирьох хлопців – Олексія, В’ячеслава, Федіра та Ігоря.
Ігор закінчив у 1982 році Адамівську ВШ, у 1984 році – Приморську СШ, потім курси водіїв і з 1985 року по 1987 рік служив у Радянській Армії (Коломна, Арсенія).
Після армії працював водієм.
Одружився. Дружина – Світлана Григоровна – працювала завідуючою Благодатненським клубом. Подружжя має трьох діточок: Богдана, Ірину та Владислава… В Українське козацтво Ігор вступив в кінці ХХ століття.
У теперішній час подружжя живе в місті Білгороді-Дністровському. Ігор працює в морському порту.
Козубенко В’ячеслав Олександрович народився 05.05.1969 року в селі Благодатне БілгородДністровського району Одеської області.
У 1984 році закінчив Адамівську восьмирічну школу.
1984-1986 роки – навчання в Приморській середній школі.
1986-1987 роки – навчання в Одеському залізничному технікумі, де здобув кваліфікацію оператора СЦБ.
1987-1989 роки – військова служба в лавах Радянської Армії, звільнився у звання старший сержант.
1989-1994 роки – працював на Білгород-Дністровському заводі медичних виробів.
1994-1999 роки – праця в КСХП ім.. Шевченка на посаді завідуючого борошно-мельницьким комплексом.
В 1995 році був прийнятий до лав Українського козацтва. Осавул Українського козацтва. Був отаманом Благодатненського стану, куренним отаманом Адамівського куреню. Делегат багатьох Великих Рад Українського козацтва, зокрема історичної 1998 року в Київі.
1998-2002 роки – депутат Адамівської сільської ради.
2000-2005 роки – голова селянського фермерського господарства.
Під час виборів Президента України 2004 року приймав активну участь у роботі виборчого штабу «Наша Україна», був головою ДВК.
У травні 2005 року згідно з рішенням Одеської обласної організації політичної партії
«Народний Союз Наша Україна» про створення ініціативної групи для створення БілгородДністровської районної організації політичної партії «Народний Союз Наша Україна» був призначений членом робочої групи.
В липні 2005 року на Установчій конференції Білгород-Дністровської районної організації політичної партії «Народний Союз Наша Україна» був обраний головою районної організації.
2006 рік – депутат Білгород-Дністровської районної радим депутатів; голова фракції «Наша Україна» в Білгород-Дністровській районній раді депутатів.
Я народився на Різдво в 1959 році в сім’ї військового лікаря Мельниченко Бориса Григоровича, який в ті часи проходив військову службу на острові Сахалін. Змалечку мій батько прищеплював любов до України. І я з гордістю розповідав своїм друзям, що мої дідусі і прабабусі живуть на далекій, але вже тоді рідній Україні. Я пишався тим, що я – українець і дивувався, коли мені робили зауваження, що вголос казати про це не можна. Вперше я почув це дивне тоді мені слово «націоналізм».
Коли дідусь з бабусею присилали батькам посилочку, яка йшла по пошті більше місяця, батько обережно відкривав кришку, я з жадністю вдихав аромат яблук, горіхів, часника, цибулі. Й через ці аромати я уявляв собі батьківщину своїх предків, мою Батьківщину…
Як мені хотілося швидше побачити як цвітуть вишні, яблука, почути як гудуть хрущі, гомін домашньої птиці, все те, про що розповідав мені батько, що я бачив на фотографіях! Я вже уявляв собі як ми з дідом йдемо на рибалку на місцеву річечку, заготовляємо ліщину на вудилища та качаємо мед з вуликів. Мені хотілося садити дерева, косити траву, пасти корів, дихати повітрям предків, розмовляти таємничою тоді для мене мовою.
І скоро моя мрія здійснилася. В 1968 році, по закінченні служби, батько з сім’єю переїхав в рідне село на Черкащині.
Зустрілася родина за великим столом під історичною грушею. І я вперше почув народні пісні у виконанні дідів-прадідів. Найулюбленішою з усіх була стара козацька пісня «Гей у полі там женці жнуть, а попід горою – козаки йдуть».
Слухаючи її у виконанні моїх родичів, я уявляв собі мужні обличчя гетьманів Дорошенка, Сагайдачного, образи рядових козаків, які проливали кров за волю свого народу. Вечорами моя покійна бабуся Хроня тихенько розповідала мені історію нашої родини. І я з її вуст вперше почув, що корені нашого роду йдуть від пра-прадіда Павла, батько якого – дід Іван був кошовим отаманом, козаки якого прикривали південний кордон з Турцією, який проходив тоді в районі колишнього села Калніболото, пізніше перейменованого Катериною ІІ в Катеринопіль. Цьому сприяла зухвала вилазка козаків на територію, зайняту турками в селі П’ята рота.