Тимофєєв В.Я. вміло керує своєю ділянкою роботи і завжди доводить почату справу до кінця. Користується авторитетом серед козаків.
МАРИНЕСКУ МИКОЛА КОСТЯНТИНОВИЧ
Маринеску Миколу Костянтиновича було прийнято до складу Українського козацтва у 1996 році. Проходить козацьку службу у складі Чорноморського козацтва – Білгород-Дністровської паланки.
Був курінним отаманом Адамівського куреня, паланковим старшиною. Тепер – заступник районового отамана.
Я, Маринеску Микола (Анатолій) Костянтинович, народився 09.05.1934 року в селі Руська Іванівка. В 40-х роках жили в Румунії – в Галацах, Яссах. У 1942 році повернулися до Руської Іванівки і дочекалися закінчення війни. У 1945 році переїхали до Акерману.
Одне з самих яскравих споминів дитинства – старший брат Михайло, який навчався у ТурноСеверин у кадетському корпусі та з наущення старших товаришів приладнав червоний прапор на башті кірхи. Його врятувало лише те, що він був неповнолітній (10 років); його лише вигнали з корпусу. Далі він вивчився, став доктором наук (у Румунії), був радником Президента Румунії Ілієску по Бессарабії. Він колись казав Миколі, коли молодший брат закінчив сільськогосподарську академію в Києві та начепив на груди академічний знак: «У нас в Румунії й так видно, хто закінчив ВУЗ». Часто Михайло приїздив до СРСР – перевіряв як навчаються румунські студенти у Москві, Києві, Одесі, Ленінграді. Останній раз на теренах СНГ він був у 1992 році у Кишиневі, невдовзі після цього помер.
А взагалі всі родичі Маринесків – були військові моряки. Троє двоюрідних братів Миколи були командирами підводних човнів у роки війни. А син мого брата Михайла – Флорин Маринеску – капітан І рангу – командир ракетного крейсеру (в Румунії), тепер командир ракетного крейсеру у США.
Ще пам’ятаю простого землероба – мого дядька Івана; на зріст він був більш 2-х метрів. Моя мати була дуже висока жінка, але й вона була йому нижче плеча. Служив Іван у конвої його імператорської величності Миколи ІІ простим козаком… Дядько мене дуже любив, я на нього був дуже схожий (тільки лицем, не зростом). Він часто брав мене додому, в ліс, який був над річкою – там росли верби та акації – і більше з раннього дитинства я нічого не пам’ятаю. На місці нашого лісу тепер ставок…
Мій батько помер дуже рано (в 1937 році) і я його не пам’ятаю. Він був учителем в школі.
Під час війни згорів наш дім, коней реквізували у армію. Після війни ми жили дуже бідно. Я закінчив у 1951 році 7 класів СШ №1 міста Білгород-Дністровський (тепер це СШ №5) і поступив до Ісаєвського ветеринарного технікуму.
Мамин брат Федот Слободян приймав участь на флоті у повстанні проти румун, його судили та втопили у морі. Син його служив у румунських прикордонних військах, він там відзначився – спіймав радянського розвідника. При радянській владі його судили, дали йому 10 років «за измену Родине». Він писав Сталіну: «Який я предатель!? Моя Вітчизна – Румунія!» Сидів він у таборах Сибіру.
Моя двоюрідна сестра була дружиною міністра внутрішніх справ Румунії, мати її померла, батько служив у Червоній Армії. Міністра при радянській владі судили, дали 10 років. Після строку бувший міністр працював у Сталінграді – викладав історію у військовому училищі, а жінка його працювала в інституті геронтології науковим співробітником.
У Акермані (тепер Білгород-Дністровський) ми жили у будинку Слободанів (маминих родичів), займали півбудинка, другу половину займали євреї (будинок стояв на тому місці, де тепер дитсадок (вулиця Шевченко). Потім нам дали квартиру напроти дитсадка (тут тепер мешкає сестра).
Я закінчив технікум у 1955 році, мене направили працювати у Ново-Іванівську МТС НовоІванівського району Ізмаїльської області.
В листопаді 1955 року мене призвали до лав Радянської Армії і направили служити в Лієпаю. Служив в ЧОП (окрема бригада морської піхоти особливого призначення – російське - ЧОН). Спочатку був командиром ПТ-56 (плаваючий танк), потім служив у спецроті, де займалися спецпідготовкою (плавання, рукопашний бій, стріляли навіть з лука, водомети)… Харчували нас 4 рази на добу. 2 рази приїздив М.С.Хрущов (один раз з дружиною, другий раз із Яношем Кадаром). Приїздив до нас Фідель Кастро.
У 1958 році поступив на навчання до Кишинівського сільгоспінституту ім. Фрунзе, але через місяць мене було відраховано через невідповідність нацприналежності ( я – румун). Написав М.С.Хрущову – він відповів. Мені дали можливість перейти на навчання або в медін (санлікар), або на істфак університету. Але я уперся й забрав документи. Приїхав до Білгорода-Дністровського. Треба було готуватися до вступу у ВУЗ. При Будинку офіцерів працювали курси підготовки офіцерів, але брали на курси тільки пожежників або міліціонерів. Я пішов працювати пожежником у міську пожежну частину…
В 1961 році поступив на навчання в Українську академію сільськогосподарських наук на економічний факультет (Київ), де знову зустрівся із М.С.Хрущовим. Все-таки він був неплохим чоловіком…
В академії проживав в студентському гуртожитку. У нас, хлопців з нашої кімнати, були пара парусинових туфель та світлих брюк на вихід на всіх. Й ми їх носили на побачення з дівчатами по черзі. Сусід по кімнаті був старший за нас – офіцер, воював у війні льотчиком-винищувачем.
Практику я проходив у Шабо, Адамівці. За розподілом по закінченню Академії повинен був поїхати в Улан-Батор, але відмовився й опинився у Адамівці. Тут оженився, народилися діти – Міша, Олена, Оля. Працював у колгоспі економістом, інженером з БД.
Працював головою сільради із 1981 року по 1985 рік. Тоді була боротьба із пияцтвом – від нашої сільради проходили курс лікування у ЛТП 22 особи. Разом із Солов’єнком Федором
Олексійовичем (тоді головний бухгалтер сільради) винайшли кошти на будову ритуального майданчика на кладовищі та на тротуарну плитку по вулиці Молодіжній. Нас дуже довго тоді «трусило» КРУ (Пірта Іван Федорович), ми заробили «строгача», але діло було зроблено.
Після сільради працював головним лікарем ветнагляду у колгоспі, потім фельдшером у ветлікарні…
Гуцан Валерій Тимофійович народився 08 липня 1953 року в селі Благодатному БілгородДністровського району. В 1960 році пішов в 1-й клас Адамівської школи, яку закінчив в 1968 році. Навчався в Овідіопольському ПТУ, яке закінчив у 1970 році, отримавши професію трактористмашиніст. Далі працював механізатором в колгоспі ім. Шевченка (Адамівка).
З жовтня 1971 року – служба в лавах Радянської Армії в броньотанкових військах у Німеччині (командир танку, командир відділення, командир взводу – старший сержант). В жовтні 1973 року демобілізувався.
Після армії працював в Білгород-Дністровському райпо. Оженився. Дружина – Надія; син – Ігор, 1975 року народження; донька – Віра, 1977 року народження. Далі переїхав в Миколаївську область, село Юріївка; працював там електриком.
У 1982 році повернувся в Білгород-Дністровський, працював водієм.
З 1993 року працював в колгоспі ім. Шевченка орендарем: вирощував овочі, займався тваринництвом (звіроферма).
В Українському козацтві з 1994 року. Був першим становим отаманом Благодатненського стану.
Помер 19.05.1997 року.
Редько Анатолій Сидорович народився 26 березня 1938 року в станиці Пашковській Первомайського району Краснодарського краю в родині кубанських козаків.
Батько – Ісидор Омелянович був бригадиром комплексної бригади, учасник Великої Вітчизняної війни, має державні нагороди.
Мати – Катерина Максимівна – домогосподарка.
Анатолій Сидорович закінчив середню школу у 1955 році, далі навчався у станиці Брюховецькій у сільгосптехнікуму. Після закінчення його працював механізатором до армії.
У армії служив із 1957 року у місті Білгороді-Дністровському. В запас звільнився у 1967 році у званні прапорщик.
Після служби працював механізатором колгоспу ім. Шевченко.
Одружений, має дітей: доньку Олю та сина Сергія.
У козацтво вступив у 1996 році. Пройшов всі щабелі козацької служби: від хорунжого до курінного, від станового отамана до паланкового старшини.
Вступив у козацтво тому, що мав бажання приймати активну участь у розбудові України як держави, у якій панує твердий порядок, соціальна справедливість, у якій моральні чесноти повинні бути на першому місці, а не злодійкуватість та крадіжництво.
«Шлях до цієї мети є тяжкий, але я продовжую служити народові у лавах Українського козацтва. А.Редько».
Кульчицький Анатолій Олексійович народився 02.12.1952 року в смт. Врадіївка Миколаївської області в родині робітника.
Батько – Кульчицький Олексій Петрович (1925 року народження) працював майстром на елеваторі.
Мати – Кульчицька Анна Сидорівна (1930 року народження) санітаркою в лікарні.
В 1970 році закінчив середню школу, після якої працював в міжколгоспбуді. Далі – служба в лавах Радянської Армії з 1971 року по 1973 рік. Службу проходив в Термезі, потім в Середньоазійському прикордонному окрузі на кордонів з Афганістаном; відмінник прикордонних військ.
Після служби поступив до Одеського сільськогосподарського інституту, агрономічний факультет якого закінчив у 1978 році.
По закінченню ВНЗ працював в колгоспі ім.. Шевченка головним агрономом до 1996 року. З 1996 року по 1999 рік працював головним агрономом колгоспу «Промінь». З 1999 року – фермер.
Одружений. Дружина – Кульчицька Наталія Миколаївна – агроном, голова сільської ради, фермер. Донька Олена та син Дмитро – за фахом теж вчені-агрономи (як і батьки, закінчили Одеський сільськогосподарський інститут з червоними дипломами).
Анатолій Олексійович в українському козацтві з 1998 року. Осавул. Має козацькі нагороди.
Рибальченко Віктор Петрович народився 10.04.1960 року у місті Сталіно (Донецьк) в родині шахтаря.
Батько – Петро Костянтинович – працював на шахті, потім на будівництві (вже у селі Курортному).