В 2004 році зареєстрував козацьку структуру, де на даний час займаю посаду отамана, козацьке звання – сотник.
Одружений. Маю доньку 1977 року народження, яка одружена та має свою сім’ю. Син 1980 року народження – кадровий військовий, неодружений.
З 2005 року член партії Народний Союз Наша Україна. Брав активну участь в виборах 2004 року, будучи заступником та секретарем дільничної комісії. В виборах 2006 року зареєстрований кандидатом на посаду сільського голови с. Монаші. Час покаже, чим будемо займатись після 26 березня.
ПАРПАЛАК ВОЛОДИМИР ЯКОВИЧ
Я, Парпалак Володимир Якович, народився 5 вересня 1961 року в м. Арцизі Одеської області.
В 1968 році пішов в перший клас Долинської ВШ Саратського району. В 1978 році закінчив 10 класів Саратської СШ.
В 1978 році поступив і в 1979 році закінчив Овідіопольське СПТУ за спеціальністю газоелектрозварювальник.
В 1979 році мене було призвано до лав Радянської Армії на дійсну строкову службу, яку проходив у складі групи радянських військ у Німеччині.
З 1981 року по 1986 рік проходив надстрокову службу в лавах Радянської Армії на посаді старшини роти, військове звання прапорщик.
З березня місяця 1987 року поступив на службу до органів внутрішніх справ, де служив на посадах міліціонера ППС, помічника чергового Білгород-Дністровського міського відділу внутрішніх справ, дільничним інспектором, оперуповноваженим карного розписку Білгород-Дністровського районного відділу внутрішніх справ.
В 1994 році закінчив Одеську школу міліції за спеціальністю правознавство.
В 1999 році звільнився з органів внутрішніх справ на пенсію за вислугою років в званні старшого лейтенанта.
В теперішній час працюю старшим змінного наряду охорони 5 дільниці БілгородДністровського КХП.
Одружений. Дружина – Парпалак Галина Пилипівна.
Син – Парпалак Віталій Володимирович, 1985 року народження, студент Київської академії будівництва та архітектури.
Донька – Парпалак Ольга Володимирівна, 1989 року народження, студентка БілгородДністровського кооперативного технікуму.
Проживаю в селі Монаші Білгород-Дністровського району Одеської області.
В козацтво вступив, усвідомлюючи необхідність активної боротьби за розбудову незалежної держави Україна, боротьби із негативними проявами за світле майбутнє моїх дітей, онуків.
Білоус Володимир Петрович народився в селі чернече Балтського району Одеської області 16 червня 1951 року.
В 1968 році закінчив середню школу с. Чернече і в тому ж році поступив до Одеського культурно-освітнього училища. В 1969 році був призваний до лав Радянської Армії; службу проходив в НДР (група Радянських військ в Німеччині). Брав участь в ліквідації локальних конфліктів в Європі, маю державні нагороди (орден «Червоної Зірки», медалі).
Мій батько – Білоус Петро Маркович – учасник ВВВ, пройшов з боями від Сталінграда до Відня. Мати – Білоус Ніна Костянтинівна – робітниця радгоспу. Обоє померли.
В 1972 році закінчив училище і працював в Будинку культури с. Чернече на посадах художнього керівника та директора.
В 1975 році змінюю місце мешкання та поступаю на роботу в органи внутрішніх справ, де працюю міліціонером, співробітником карного розшуку, старшим оперуповноваженим УБОЗ – підполковник міліції, пенсіонер МВС з 1996 року.
Одружений, маю двох дітей, двох онуків.
Мої діди та прадіди мешкали на території Балтського району і були селянами.
Володимир Петрович вважає, що у козацтві є декілька основних проблем:
- лідерства (специфіка громадської організації визначає особливі вимоги до її лідера;
керівник громадської організації не має таких важелів впливу на її членів, як матеріальне заохочення, трудова книжка; громадська організація – це добровільне об’єднання, до якого можна вступити і яке можна легко покинути; громадська організація діє ефективніше за умови, коли лідер сам робить більше, ніж він вимагає від інших; це правило необхідно засвоїти кожному претенденту на отаманську булаву;
- чисельності козацьких осередків (невідповідність реєстрів фактичній чисельності
козаків; доводиться спостерігати, коли на звітно-виборчі раді з’являються люди, яких протягом року ніхто не бачив; отамана обирають сторонні люди);
- демократизації (новообраний отаман дивує козаків незнанням козацьких звичаїв).
Горлачова Лариса Яківна народилася в місті Білгороді-Дністровському 23.03.1952 року в родині робітників.
Батько – Осадчук Яків Йосипович та мати – Болотіна Марія Костянтинівна працювали на Білгород-Дністровському хлібозаводі.
Лариса Яківна закінчила школу-інтернат міста Кілія в 1969 році. Працювала в місті БілгородіДністровському на хлібозаводі, заводі електронних виробів (опорів), механіком з обслуговування ліфтів.
Вступила в жіночу громаду Українського козацтва в 1998 році; на теперішній час є її керівником; хорунжа Українського козацтва.
Ларися Яківна вважає, що основними напрямками роботи жіночої громади у теперішній час є:
відродження Православної Віри та обрядності, історичних та сучасних свят, традицій; виховання молоді на історичних традиціях козаччини; відродження духовності, культурно-історичних традицій української козацької жіночості.
ТОМА ТЕТЯНА ІВАНІВНА
Я, Тома Тетяна Іванівна, народилася 15 липня 1962 року неподалік залізничної станції Роздільна, в мальовничому селі Марківка Роздільнянського району Одеської області.
Мій батько, Соловйов Іван Гаврилович, працював водієм, а мати, Соловйова Світлана Семенівна, вже 40 років вчить діток читати, писати, малювати, любити рідний край в Марківській ЗОШ І-ІІ ступенів.
З дитинства я цікавилася багатющою творчістю українського народу: піснями, казками, легендами. Щодня чула чимало казок, повір’їв, легенд, пісень від бабусі. На все життя запам’яталися її розповіді про козаків, чумаків, які добре володіти зброєю, не розгублювалися в скрутну хвилину.
Найулюбнішими книжками під час навчання в школі з 1969 року по 1977 рік були «Кобзар» Тараса Григоровича Шевченка, оповідання Марко Вовчок, байки Глібова, співомовки Степана Руданського.
Під час навчання в Білгород-Дністровському педучилищі з 1977 року по 1981 рік була старостою групи, приймала активну участь у спортивному житті училища. Захищала честь училища з гандболу. Надовго залишилися у пам’яті перші уроки в Білгород-Дністровській школі №4, збір винограду, екскурсії групи до Москви.
У Білгород-Дністровському педучилищі був організований гурток юних філологів. Часто на засіданнях на задану тему писали творі, зачитували і обговорювали їх. Ця робота збагачувала кругозір і визначила подальшу мою долю.
У серпні 1982 року вступила на філологічний факультет Одеського державного університету імені І.І.Мечнікова за спеціальністю українська мова і література, який закінчила у червні 1988 року, одержавши диплом філолога, викладача української мови та літератури.
Зустріч з прекрасними людьми в університеті надихнула на організацію в школі кімнати-музею «Хата моїх предків», яка згодом виросла до музею села і школи. Я тоді (з серпня 1981 року по вересень 1995 року) працювала вчителем української мови та літератури, а з 1995 року працюю директором школи.
У житті я досягла чималих успіхів, бо поруч був прекрасний друг, порадник – мій чоловік, Тома Віктор Якович, 1954 року народження, заступник начальника управління сільського господарства райдержадміністрації.
Мої доньки завжди надихають мене на щось нове. Тома Ірина Володимирівна, 1983 року народження, студентка 5 курсу філологічного факультету Південноукраїнського державного університету імені К.Д.Ушинського; Тома Юлія Вікторівна, 1991 року народження, учениця 8 класу Долинівської ЗОШ І-ІІ ступенів.
У 1995 році виникла думка про створення в школі нової організації – козацької паланки. Цю ініціативу підтримали педагог-організатор Молчанова Тетяна Іванівна, завуч школи Долгошеєнко Марія Іванівна.
На виховних годинах почали знайомити учнів з козацтвом, що виникло в ХУ-ХУІ ст. та життям козаків. Кожен клас обирав прізвище козака, яке мав носити їх загін.
З особливим хвилюванням та захопленням діти перечитували гоголівського «Тараса Бульбу», полонилися героїкою запорожців, їх славетними подвигами.
19 травня у школі вирішили проводити традиційне свято «Козацькому роду нема переводу». В цей день учні 4 класу складають символічний іспит на право називатися козачатами – нащадками славного лицарства Запорозького, присягають на вірність козацьким звичаям, традиціям. Після святкової лінійки приймають участь у виставі, грають ролі Сагайдачного, Тараса Бульби, його синів, Андрія і Остапа, писаря. Проводять один день на Запорозькій Січі.
Дуже подобається козачатам конкурсна програма «Супер-козак», де проводяться ігри «Хто швидше спорожнить свої миски», конкурси знавців козацької термінології, прислів’їв та приказок, кмітливих, «П’ю і не нап’юся», умільців, «Оселедь», «Втеча з полону», перетягування канату і т. д.
Козачата показують свою силу, спритність і відвагу у козацькій естафеті, яку організовує вчитель фізвиховання Касаткін Олександр Леонович. У супроводі музичного інструменту під керівництвом вчителя музики Новохатської Тетяни Олексіївни виконують пісні «Ой на горі та женці жнуть», «Їхав козак за Дунай», «При долині кущ калини», «Запорозька похідна». Звучать гуморески, народні анекдоти про козаків.
Народні перекази стверджують, що прийнятих на Запорозьку Січ буцімто піддавали особливому випробуванню. Накажуть, наприклад, варити кашу. Наші кашовари готують теж українську козацьку страву: зварене пшоно, галушки, куліш із сала і т. д.
Журі підводить підсумки, де враховується і дисципліна, і явка учнів на свято. Переможцям свята вручається кубок «Козацькому роду нема переводу». Свято закінчується запалюванням вогнища; учні співають пісні: