Загальновідомо, що у «Веселки» є безліч друзів з багатьох європейських держав. А почалося це в 1999 році. Спочатку це були фестивалі у східноєвропейських державах (Польща, Угорщина, Югославія). Пізніше були тури і в Германії, Франції, Великобританії…
Визначальну роль у цьому зіграли організаторські якості Михайла Івановича Нікіруя (треба враховувати, що ніхто не спонсорував і не спонсорує усі потреби колективу). Але окрім цього, учасники «Веселки» у всі часи відчували якесь високе духовне начало, яке виховувалося керівниками ансамблю.
Серед шанованих українських колективів, які є друзями «Веселки», можна відмітити, наприклад, такі, як Національний оркестр народних інструментів України (під керівництвом
В.О.Гуцала), Державна хорова школа і капела хлопчиків і юнаків «Дударик», Державний хор ім. Г.Верьовки, Державний фольклорний ансамбль «Берегиня» і багато інших. Ансамбль «Веселка» є лауреатом конкурсів «Козацька пісня». Отаман Одеського козацтва – щирий друг Михайла Івановича…
Всіх заслуг не перерахувати. Можна ще підмітити, що Михайло Іванович розписав для ансамблю партитури більш ніж сто творів народної та авторської творчості. А це дуже виснажлива та кропітка робота.
У Михайла Івановича є син Богдан та донька Зоряна та троє онуків. Зберігаючи вірність давнім традиціям, в сім’ї Нікіруй усі відносини будуються на високодуховних культурних ідеалах. Усі родичі грають на музичних інструментах, співають народні пісні, спілкуються українською мовою.
На думку Михайла Нікіруя, відданість рідним народним традиціям та повага до інших культур виховує благородну, високодуховну особистість. Як на мене, саме над цим треба частіше замислюватися нам сьогодні, у переломні часи самовизначення людства.
Радченко Степан Федорович народився в селі Безименка Тузлівського району Одеської області в козацькій родині – 29.12.1941 року.
Батько – Радченко Федір Петрович, 1915 року народження – коваль, учасник війни (кавалерист).
Мати – Марія Сергіївна, 1918 року народження – домогосподарка.
У 1950 році переїхали до міста Білгорода-Дністровського; Степан закінчив Переможненську школу (1960), далі – служба в армії (1962-1965) – Забайкальє, керував духовим оркестром, грав на трубі.
Після армії закінчив Одеське музичне училище по класу баяна (1970), далі працював в музичних школах міста Білгород-Дністровського, села Старокозачого, керував оркестрами в селах Красна Коса, Козацьке.
З 1985 року працює в місті Білгороді-Дністровському кульпрацівником, керівником оркестру, баяністом народного хору, керівником духового оркестру при фольклорному центрі.
Жінка – Любов Дмитрівна(1945 року народження) – викладач іноземної мови.
Сини – Сергій, Володимир (військовий музикант, служив в Боснії, Африці).
Степан Федорович разом із Лісовим Анатолієм створив козацький духовий оркестр й був його керівником (з 1996 року). Оркестр обслуговував козацькі заходи: конференції, зустрічі з отаманами, паради, ходи…
Зорило Іван Сергійович народився в селі Фараонівка Саратського району Одеської області
27.07.1957 року.
Батько – Сергій Іванович, 1921 року народження, з села Бессарабка.
Мати – Дар’я Євдокимівна, 1916 року народження, з села Фараонівка.
Іван Сергійович в 1974 році закінчив Фараонівську середню школу. В 1975 році його було призвано до лав Радянської Армії. В 1978 році Зорило І.С. поступає до Одеського культурноосвітнього училища на хормейстерське відділення, закінчивши яке, отримав спеціальність – керівник хорового колективу.
В 1981-1985 роках працював в Білгород-Дністровському Палаці культури керівником вокального ансамблю.
В 1985-1987 роках працював директором БК села Молога Білгород-Дністровського району.
В 1987 році створив хоровий колектив з учителів Випаснянських СШ при Випаснянському БК.
З 1988 року працював в Білгород-Дністровському районному БК керівником хорового колективу, який створив з працівників дитячого садку, птахофабрики, службовців колгоспу ім. Кутузова.
В 1989 році перейшов на роботу до заводу медичних виробів художнім керівником українського народного хору «Мрія». В 1992 році колектив отримав звання народного.
Далі працював директором Білгород-Дністровського міського Палацу культури ім. Т.Г.Шевченка, заступником директора педагогічного училища, на теперішній час працює завгоспом Білгород-Дністровського міського пологового будинку й керує українським народним козацьким колективом «Мрія» вже 16-рік.
Іван Сергійович має велику родину, виховав трьох дітей…
Я, Богдан Михайлович Нікіруй народився в 1971 році 13 червня в місті БілгородіДністровському в сім’ї вчителів.
Батьки працюють на музичному відділенні Білгород-Дністровського педагогічного училища, тому наша сім’я тісно пов’язана з музикою, концертами, виступами, поїздками. З дитинства, скільки себе пам’ятаю, був оточений народною піснею, українським костюмом, національними інструментами, тим збудженим настроєм від незвичної атмосфери творчості. Часті поїздки, концерти, репетиції вплинули на подальше формування мого світосприйняття.
В 1986 році закінчив 8 класів загальної середньої школи № 1 в місті Білгороді-Дністровському. В 1990 році закінчив Білгород-Дністровське педагогічне училище.
Зі школи найсильніші спогади – це вулички та квартали старого міста, по яким ходив до свого класу. Предмети, які подобались найбільше – це історія та література.
В педучилищі – яскравим враженням є постать директора С.Б.Балана, на жаль, якого вже нема. Завжди суворий й вимогливий, був розумною і відповідальною людиною, організатором, керівником.
Після складання державних іспитів та отримання диплому пішов працювати у СШ №2 вчителем музики. Емоційно робота подобалась, але хотілось більшої реалізації і свободи діяльності.
Початок 90-х років - бурний розвиток індивідуального підприємництва та кооперації. З головою поринувши в море купівельно-торгівельних відносин, ледве не захлинувшись, не бачачи перспективи, а саме головне, порядності людей, став перед вибором. Результат один – продовження сімейної педагогічної династії, можливість не дати загубитися в життєвому океані підростаючому поколінню.
Дуже багато пишуть, розказують, підказують, диктують з теле та радіопередач, з міністерств та відомств про проблеми виховання та шляхи їх вирішення. Як те робити, та хто буде робити, й що це таке. А все дуже просто. Традиції, мова, звичаї, українська наша пісня, колорит, історія українського народу. Багатство незрівняне наших предків. Не дати цьому зникнути, не пройти мимо цього. Прості, а водночас складні речі. Знищені часом, природними катаклізмами свідки історичних змагань народу, вимирання сіл, фізіологічний відхід носіїв народного живого епосу, самоідентифікації. Злочини політичних систем, які в різні історичні періоди виходили на арену Української держави. Але зараз, в наш час, дивлячись по нашому Одеському регіону, м’яко кажучи, мало робиться, аби зберегти те, що не втрачене, або ще гірше, руйнується свідомо ради сьогоднішнього меркантильного рефлексу (Олександрівські казарми). Людська байдужість, снобізм та лицемірство переповнюють спільноту, люди отруєні тваринним інстинктом споживання.
Я з моїм другом Іларіоном Лебедєвим ходимо час від часу до ЗОШ №2 і проводимо на класних годинах просвітницькі бесіди з грою на музичних інструментах, співом, розповідями з артистичного життя, історій про видатних людей і коли заходиш в 7-9 класи й бачиш скляні очі у молодих людей, їх апатію, низький освітній рівень, все в середині опускається, бо ті духовні зерна не знають, чи знайдуть вони тут підходящий грунт. Але треба цим займатися. Бо втрачаємо майбутнє, націю, громадян. Ми незадоволені нашим життям, так оце все, що навкруги, це все в наших душах. Кожному треба починати з себе. Треба перейти від постсовєтського синдрому мислення й буття. На дворі ХХІ століття! 1. Ніхто нікому нічого не дасть! 2. Працюй, домагайся, старайся, все маєш зробити сам! 3. Якого ти роду. Поважай країну, батьків; предків знай, вчи! 4. Забудь принцип «моя хата с краю»; будь ініціативним-активним громадянином!
Мица Олександр Дмитрович народився 02.05.1951 року в селі Нова Царичанка БілгородДністровського району Одеської області.
В 1966 році закінчив Новоцаричанську восьмирічну школу і поступив до Одеського військовоморського медичного училища для здійснення мрії дитинства - стати медичним працівником, але по династії, оскільки дід по батькові був офіцером царської армії ( загинув у першу світову війну - його портрет завжди висів над моїм дитячим ліжком) і обов’язково хотів бути військовим. По закінченню училища, яке під час навчання перевели на цивільне навчання, з 1969 року проходив службу в повітряно-десантних військах на посадах військового медика. Закінчив Запорізький державний медичний інститут і з 1976 року до 1991 року продовжив службу в Радянській Армії на посадах офіцера-медика від начальника відділу до командира медичної установи (за другим штатом). В 1977 році виконував інтернаціональний обов’язок по медичному забезпеченню в Ефіопії. З 1991 року по 2001 рік проходив службу в Збройних Силах України на посаді командира медичної установи.
Нагороджений медалями: „За військову звитягу”, „Заслуги в військовій службі 2 і 3 ступеня” та іншими.
В теперішній час воєнний пенсіонер. Одружений, має доньку і сина.
З 2001 року викладач допризовної підготовки юнаків Білгород-Дністровського училища Південноукраїнського державного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського. Військовоспортивна команда училища під його керівництвом перемагала тричі на міській спартакіаді допризовної молоді, тричі ставала чемпіоном Одеської області та двічі чемпіоном України. З 2002 року інструктор по повітряно – десантній, медико-санітарній та вогневій підготовках Молодіжного військовопатріотичного клубу „Десантник” (продовжує стрибки з парашутом).