2. Соціальна допомога
3. Соціальна підтримка
4. Соціальне інспектування і соціальний патронаж
Програми сімейної політики - це завжди компроміс між устремліннями різних соціальних сил і між різними концепціями. Тому вироблення адекватних механізмів пошуку такого компромісу, узгодження різних напрямків і найчастіше протилежних інтересів різних соціальних груп є найважливішою частиною стратегії розробки і проведення сімейної політики.
При консенсусі зовсім не обов'язково, щоб загальна згода була одноголосністю - повним збігом позицій всіх учасників процесу врегулювання конфлікту. Досить того, щоб було відсутнє заперечення кого-небудь з опонентів, тому що консенсус несумісний з негативною позицією хоча б однієї зі сторін, що беруть участь у конфлікті. Звичайно, той або інший варіант згоди залежить від природи і типу конфлікту, характеру поводження його суб'єктів, а також від того, хто і як керує конфліктом.
По-друге, можливий двоякий результат конкретного конфлікту - його повний або частковий дозвіл. У першому випадку досягається вичерпне усунення причин, що викликали конфліктну ситуацію, а при другому варіанті відбувається поверхневе ослаблення розбіжностей, що згодом можуть знову знайти себе.
При повному дозволі конфлікт припиняється як на об'єктивному, так і на суб'єктивному рівнях. Конфліктна ситуація перетерплює кардинальні зміни, її відображення у свідомості опонентів означає трансформацію, перетворення "образа супротивника" у "образ партнера", а психологічна установка на боротьбу, протидію змінюється орієнтацією на примирення, згоду, партнерське співробітництво.
Часткове ж розв’язання не викорінює причини конфлікту. Воно, як правило, виражає тільки зовнішню зміну конфліктного поводження при збереженні внутрішнього спонукання до продовження протиборства. Стримуючими факторами виступають або вольові, що йдуть від розуму аргументи, або санкція сторонньої сили, що впливає на учасників конфлікту. Міри, що починаються, направляються на те, щоб переконати або змусити конфліктуючі сторони припинити ворожі дії, указати на засоби, що сприяють взаєморозумінню.
По-третє, окрема особа або соціальна група, співвідносячи інтереси конфліктуючих сторін і параметри їхнього поводження, вибирають пріоритетний для себе спосіб дозволу конфлікту, найбільш доступних і прийнятний у даних умовах. Необхідне розуміння того, що не всякий стиль, отже, і спосіб підходять до конкретній ситуації. Кожний зі способів ефективний лише при дозволі визначеного типу конфліктів.
Спосіб конфронтації часто обирають учасники колективних трудових суперечок, локальних і загальних соціальних конфліктів. Нерідко вони доводять свої розбіжності з роботодавцями по соціально-трудових проблемах до крайньої форми - страйку, пускаючи в хід погрозу нанесення відчутного економічного збитку, а також психологічний тиск за допомогою проведення мітингів, демонстрацій і голодувань, висування політичних вимог до органів влади і т.п. Співробітництво - досить результативний спосіб дозволу конфліктів в організаціях, що дозволяє шляхом відкритого колективного обговорення, взаємного узгодження досягати задоволення інтересів конфліктуючих сторін.
Широко розповсюдженим способом дозволу конфліктів є нині компроміс.
Класичний приклад компромісу - відносини продавця і покупця на ринку - результат купівлі-продажу (головним чином угода про ціну) і є бажаний плід компромісу, взаємних поступок, що влаштовують обидві сторони.
Разом з тим постійне звертання до компромісів показує, що немає універсальних, єдино придатних засобів, що будь-який спосіб як сукупність прийомів і правил має обмеження в залежності від ситуації, учасників конфлікту і розв'язуваних ними задач. Компроміс тим і зручний, що не протистоїть іншим способам врегулювання конфліктів, не виключає їхнього використання нарівні або в сполученні із собою.
По-четверте, сторона, що конфліктує може за певних умов скористатися не одним, а двома-трьома або узагалі всіма способами дозволу конфлікту. Це обставина також служить підтвердженням того факту, що жоден з п'яти стилів поводження в конфліктах, способів їхнього дозволу не можна виділяти, визнати як найкращий і відповідно як найгірший. [3. C,219-220]
Таким чином, головне полягає в тім, що потрібно знайти уміння з користю застосовувати кожної зі способів, свідомо робити той або інший вибір, виходячи з конкретної конфліктної ситуації.
Ми вже говорили, що конфлікти є чинником девіантної поведінки. Подолання і попередження антигромадської поведінки можливо лише на шляху удосконалювання соціального життя людей. Сполучення і комплексне використання економічних, соціально-культурних, виховних і правових мір - основна умова рішення цієї складної соціальної проблеми. Подолання девіантної поведінки і соціально небезпечних учинків зв'язано з виявленням і усуненням причин, що породжують їх, і умов, що сприяють їхньому здійсненню.
Що стосується попередження злочинів, то під цим мається на увазі сукупність державних і суспільних мір, що мають метою усунення або нейтралізацію причин і умов, що сприяють здійсненню правопорушень. Попередження злочинів забезпечується всім комплексом заходів, спрямованих на розвиток і удосконалювання суспільних відносин, економіки, ідеології і культури, на створення і зміцнення такої організації громадського життя, що протистоїть будь-яким антигромадським проявам.
Профілактика - головний напрямок боротьби зі злочинністю. Даний принцип являє собою прямий наслідок загальної концепції права, кримінологічної науки і практики. Справді, якщо злочинність обумовлена об'єктивними соціальними процесами і її причини знаходяться не в пороках людської натури, то звідси витікає, що боротьба з цим злом повинна ґрунтуватися, насамперед, на усуненні конкретних недоліків у житті суспільства, у вихованні дітей, на поліпшенні відносин у родині й у виробничому колективі, на удосконалюванні керування суспільними процесами, функціонування державних інститутів. Глибока філософська теза К. Маркса: “ Якщо характер людини створюється обставинами, то треба, стало бути, зробити обставини людяними “.
Попередження злочинності - один з важливих напрямків діяльності суспільства і держави по удосконалюванню суспільних відносин і вихованню нової людини. Загальні запобіжні заходи можуть бути економічними, політичними, ідеологічними, виховними, правовими, управлінськими і технічними. При цьому за всіма мірами профілактики злочинності варто бачити людину, з її потребами, із усіма властивими їй, як особистості особливостями.
Різноманіття соціальних зв'язків людини складає, мабуть, головні труднощі при виборі методів виховання, впливу на поведінку, на формування моральних якостей і моральних поглядів людей. Саме тому попередження злочинів повинне носити комплексний характер.
Матеріальні вкладення держави в сферу виробництва, в область ідеології і духовного життя створюють необхідні передумови для росту культури і свідомості людей. Справа, зрозуміло, не зводиться до економічних витрат. Великі соціально-економічні і виховні заходи держави і суспільства, спрямовані на рішення задач, сприяють поступовому подоланню злочинності. (Так, принаймні, було в середині 80-х, на сьогоднішній день фінансування державою зведено майже до нуля, а криза 17 серпня 1998 р. ще більш погіршила положення. Чи навряд тепер можна чекати зниження злочинності. Думаю, що в найближчі час можна чекати більшого сплеску злочинів, людьми раніше що не робили правопорушень.)
Соціальні міри попередження злочинів носять конкретний характер. Насамперед, мова йде про такій розповсюдженій нині формі, як комплексні плани профілактики правопорушень, що є складовою частиною планів соціального розвитку. Важливо, що попередження правопорушень розглядається при цьому в тісному зв'язку з загальними задачами соціального розвитку.
Система запобіжних заходів у різних регіонах і соціальних групах має свою специфіку і своїх адресатів. Поряд із загальноосвітніми і виховними мірами в планах профілактики правопорушень передбачається, що конкретно повинні робити юридичні органи (органи МВС, юстиції, прокуратури і суди), безпосередньо ведучу боротьбу зі злочинністю; спільна їхня робота з громадськими організаціями, а також координування їхніх дій. Адресат запобіжних заходів - це ті люди, поведінка яких свідчить про відхилення від норм закону або правил соціального співжиття. У планах профілактики правопорушень передбачаються шляхи і методи правового, морального і естетичного виховання населення, особливо молоді.
Відхилення від норм поведінки повинні стає предметом уваги, насамперед у тому мікросередовищі, у тих соціальних осередках, де людина формується як особистість, - у родині, у школі, інституті, на роботі. Саме тут потрібно вести кропітку роботу по подоланню антисоціальних навичок і звичок.
Аналізуючи життєвий шлях правопорушника, завжди можна знайти ті вади його особистості, що спочатку привели його до аморальних вчинків, а потім і до більш серйозного конфлікту з правилами поведінки в суспільстві, з карним законом. При цьому важливе значення мають не тільки життєві умови або особливості конкретної обстановки, наприклад невпорядкованість, дійсна або удавана образа, але також індивідуальні риси особистості, що реагує на сформовану ситуацію [28. С, 21].
Різноманіття дій людей, що знаходяться в подібних умовах, порозумівається, насамперед, наявністю в самій об'єктивній дійсності різних шляхів і можливостей, що і складає основу для прийняття людиною того або іншого рішення. Профілактична робота, особливо спеціальні її форми, зв'язані з аналізом конфліктних ситуацій і попереджувальним впливом на осіб, повинна активізувати все соціально корисне з урахуванням ступеня зіпсованості людини і можливості її виправлення і перевиховання.