А.И. Герцен думав, що злочинність як явище громадського життя підлегла загальному законові причинності і порозумівається зовнішніми умовами життя людей. Він додавав, зокрема, велике значення економічному становищу населення, таким факторам, як соціальна нерівність і убогість, і відзначав, що буржуазне суспільство не здатне ліквідувати ні причини, що породжують злочинність, ні самі злочини.
Розглянемо спеціальні теорії про природу злочинності і її причини, що розроблялися в області соціальних наук.
Історія розвитку навчань про природу злочинності - це в основному історія боротьби двох напрямків. Представники одного з них досліджували злочинність як соціальне явище, представники іншого - як явище біологічне. Відомі спроби з'єднання двох напрямків в одне - природне, на рівні розвитку науки свого часу.
Велику роль у розвитку буржуазної кримінологічної думки зіграла так звана антропологічна школа карного права, засновником якої був італійський психіатр Чезаре Ломброзо (1835-1909). Ім'я його давно вже стало загальним, як і терміни “ ломброзіанство “ і “ неоломброзианство". Філософською основою його теорії з'явився позитивізм, з'єднаний із соціал-дарвиністськими ідеями. Злочин, по Ломброзо, - явище настільки ж природне і необхідне, як народження і смерть людини, як зачаття і хвороби, зокрема психічні. Походження злочинності - біологічне. Також у наслідку він визнавав, що в тім або іншому ступені злочинність зв'язана і з середовищем. Ломброзо затверджував, що існують “ природжені “ злочинці; вони мають специфічні антропологічні, фізіологічні і психологічні ознаки і складають до 35 відсотків усіх злочинців. Ломброзо намагався описати характерний вигляд такого злочинця шляхом вимірів черепа, росту, ваги, виявлення аномалій будівлі тіла і т.п. На цій підставі він прийшов, наприклад, до дивовижного висновку про “ природжену злочинність “ ряду діячів французької буржуазної революції, Паризької комуни і представників I Інтернаціоналу. Пізніше Ломброзо, керуючись тими ж вихідними положеннями, назвав ще 16 груп факторів, що нібито впливають на злочинність, досить різноманітних і в значній мірі непорівнянних (сюди входили метеорологічні, географічні, економічні й інші дані, а також расові ознаки). Система мір попередження злочинів, по Ломброзо, містила в собі лікування, довічну ізоляцію і пряме фізичне знищення “ природжених “ злочинців. Безсумнівно, тут були закладені основи для впровадження в практику людиноненависницьких мір, що одержали державне визнання при фашизмі. [21]
У наступний час популярність біологічних теорій злочинності помітно упала. Проте, пояснення злочинності тільки або головним чином біологічними причинами продовжує існувати, хоча й у модернізованому виді, з урахуванням розвитку природних наук. Чим же викликана живучість біологічних теорій у даній області?
Насамперед, це пояснюється недостатньою вивченістю мотиваційної сторони вчинків людини, глибинних процесів формування її особистості. Справді, іноді дуже важко буває зрозуміти причини антигромадської поведінки тієї або іншої особи, особливо якщо це зв'язано з проявами невиправданої жорстокості. До того ж ще і сьогодні злочин - порушення закону, установленого людьми, - нерідко змішують з поведінкою, обумовленим розладом психіки людини, її хворобливими станом, коли вже неправомірно говорити про злочин у власному змісті слова. Нарешті, успіхи біологічних наук, медицини і генетики породжують у широких шарів населення надії на те, що ці науки допоможуть людям перебороти ті негативні явища - злочинність, алкоголізм, неврози і т.п., - з якими поки ще не справилися суспільні науки і соціальна практика, що спирається на них.
Головна причина живучості біологічних теорій у буржуазному суспільстві полягає в тому, що воно ідеологічно зацікавлено в ідеї спадкоємної схильності людини до злочинів. Адже це дозволяє пояснити всі пороки експлуататорської системи тим, що злочинність, закладена нібито в природі людини, вічна. Біологічні теорії в чистому виді взагалі “ знімають “ соціальну характеристику злочинності, її причин і мір боротьби з нею і тим самим виправдують капіталізм.
В даний час біологічні теорії девіантної поведінки здебільшого сполучаться із соціологічними, культурологічними, психологічними або іншими поясненнями. Вкажемо в цьому зв'язку на деякі основні навчання про причини злочинності, що одержали в даний час достатнє широке поширення.
Чимале число прихильників має теорія спадкоємного нахилу до девіантної поведінки (О. Кинберг, О. Ланге, Е. Гейер, Ж. Пинатель, А. Штумпль і інші). Деякі з них - юристи, інші - медики. Вони думають, що, оскільки в спадщину передаються багато психічних властивостей, це характерно і для схильності до відхилень у поводженні.
Різновидом даної теорії є концепція конституціонального нахилу до злочину. Німецькому психіатрові Э. Кречмеру належить ідея про зв'язок між фізичною конституцією людини, психічним складом і типом поведінки. Він поділяв людей по цих ознаках, затверджуючи, наприклад, що атлетично складені люди можуть бути схильні до тяжких насильницьких злочинів.
Теорія ендокринного нахилу людини до злочину (Ди Туллио, Р. Фунес і інші) зводиться до визнання основною причиною злочинної поведінки наявності аномалій у залозах внутрішньої секреції.
Відомою популярністю користується психоаналітична теорія З. Фрейда і його послідовників. Фрейд розглядав злочин як прояв уроджених, глибоко закладених у психіці людини несвідомих інстинктів і потягів, головним чином сексуального характеру, а також страху смерті. Людина, таким чином, виступала у відриві від реальних умов свого соціального буття. [6]
Заслуговують на увагу дослідження французьких учених П. Дюпати і Ж.-П. Бриссо, що бачили причини девіантної поведінки в пороках соціального життя, у політичній і економічній нерівності людей. Аналізуючи статистичні дані, Дюпати прийшов до висновку, що число щорічно вчинених злочинів повинно бути завжди приблизно однаковим, оскільки існують загальні і постійні причини девіантної поведінки. Цей висновок з'явився передоднем соціальних теорій про вічність злочинності, що були розвиті наприкінці XIX - початку ХХ століття Э. Дюркгеймом, Н.Д. Сергеєвським, а в сучасний період - П. Сооїсом, М. Клайнердом і іншими. Найбільш чітко думка про вічність злочинності як соціального явища виразив французький соціолог Э. Дюркгейм, що вважав, що не можна представити суспільство без злочинів; вони, на його думку, є елементом будь-якого здорового суспільства.
Э. Дюркгейм затверджував, що девіація відіграє функціональну роль у суспільстві, оскільки девіація і покарання девіанта сприяють усвідомленню границь того, що вважається припустимою поведінкою, і виконує роль факторів, що спонукують людей підтвердити свою прихильність моральному порядку суспільства. Дюркгейму належить ідея аномії - суспільного стану, що характеризується розкладанням системи цінностей, обумовленим кризою всього суспільства і його соціальних інститутів, протиріччям між проголошеними цілями і неможливістю їхньої реалізації для більшості. Люди виявляють, що їм важко координувати свою поведінку відповідно до норм, що в даний момент стають слабкими, неясними або суперечливими. У періоди швидких суспільних змін люди перестають розуміти, чого чекає від них суспільство, і випробують труднощі в узгодженні своїх учинків з діючими нормами. "Старі норми" вже не вважаються підходящими, а нові, що зароджуються норми ще занадто мрячні і не чітко сформульовані, щоб служити ефективними і значимими орієнтирами в поведінці. У такі періоди можна чекати різкого зростання кількості випадків девіації.
Піддаючи критиці антропологічні теорії, багато представників соціологічної теорії злочинності призивали до соціальних реформ, однак, характеризуючи причини злочинності, вони не змогли виділити най головніше серед безлічі економічних, культурних, географічних, кліматичних і інших факторів. Соціальні причини злочинності не зв'язувалися ними з основними закономірностями розвитку суспільства, із суспільними відносинами.
Американський соціолог Роберт Мертон спробував застосувати поняття аномії і соціальної солідарності Дюркгейма при аналізі соціальної дійсності у США. Для більшості американців, життєвий успіх особливо виражений у матеріальних благах, перетворився в культурно визнану мету. При цьому тільки визначені фактори, наприклад, гарна освіта і високооплачувана робота, одержали схвалення, як засоби до досягнення успіху. Ніякої проблеми не було б, якби всі американські громадяни мали однаковий доступ до засобів досягнення матеріального успіху в житті. Але біднякам і представникам національних меншостей часто доступні лише більш низькі рівні утворення й убогі економічні ресурси. Якщо ж вони інтерналізували цілі, що полягають у матеріальному успіху (а це відноситься не до всіх індивідів), сильні обмеження можуть штовхнути їх до нонконформізму і здійснення не традиційних учинків, тому що вони не в змозі досягти загальновизнаних цілей законними засобами. Вони намагаються домогтися престижної мети будь-якими засобами, в тому числі порочними і злочинними. [14]
Суспільство з твердою класовою або кастовою структурою може не давати усім своїм членам рівних шансів висунутися, але в той же час вихваляти багатство; так було у феодальних суспільствах середньовіччя. Тільки тоді, коли суспільство проголошує загальні символи успіху для всього населення, обмежуючи при цьому доступ безлічі людей до визнаних засобів досягнення таких символів, створюються умови для антигромадської поведінки. Мертон виділив 5 реакцій на ділему мети - засобу, 4 з яких являють собою девіантні адаптації до умов аномії.
Конформізм має місце, коли члени суспільства приймають як культурні цілі досягнення матеріального успіху, а також затверджені суспільством засоби для їхнього досягнення. Подібна поведінка складає опору стабільного суспільства.