До кінця першої половини XIX століття на основі праць відомих економістів Ж. Б. Сея, Т. Мальтуса, Н. Сеніора, Дж. Ст. Міля, А. Маршала, Ф. Еджуорта, А. Пігу та ін. була сформована класична модель макроекономічної рівноваги, відповідно до якої найкращою економічною політикою є політика невтручання держави, а нормою ринкової економіки - повна зайнятість. Її вираженням є закон Сея (французький економіст XIX в.), в основі якого проста ідея про те, що сам процес виробництва товарів створює доход, у точності рівний вартості вироблених товарів. Це значить, що виробництво будь-якого обсягу продукції автоматично забезпечує доход, необхідний для закупівлі всієї продукції на ринку. Пропозиція породжує свій власний попит. Учені класики вважали, що такі важелі ринкового регулювання, як коливання ставки відсотка, з одного боку, і еластичність співвідношення цін і заробітної плати - з іншої, здатні підтримати повну зайнятість у капіталістичній економіці. Економісти-класики думали, що, діючи спільно, ці два механізми регулювання перетворюють повну зайнятість у неминучість. Вони стали сприймати капіталізм як саморегулюючу економіку. Капіталізм, на їхню думку, «здатний розвиватися сам по собі». Допомога держави вважалася зайвою, і більше того, шкідливою.
Однак податкова політика й податкова практика капіталізму вільної конкуренції не завжди базувалися на міркуваннях теоретиків. Урядам майже завжди необхідні були кошти в значно більших розмірах, чим ті, які вони могли одержати в населення, не обтяжуючи економіку. Зосередивши у своїх руках всю повноту юридичної влади, уряду часто не могли встояти перед спокусою зміни податкової політики для збільшення доходів. Наслідком такого роду рішень часто ставало зниження темпів економічного зростання, зміна позицій у міжнародній ієрархії і серйозні соціальні конфлікти, аж до революцій.
Глобальні зміни у світовій економіці, пов'язані з науково-технічним прогресом, змусили вчених шукати принципово нові концепції податкової політики. Такою поворотною точкою прийнято вважати кризу світової капіталістичної системи 1930х рр. і появу теорії Дж. Кейнса, що доповнювала «класиків» новими знанням про економічний світ. Обґрунтування необхідності створення системи державного регулювання економіки не могло не внести серйозні корективи у відношенні такої істотної сторони економічної дійсності, як податкова політика. Уперше оподатковування розглядалося не тільки як надійний канал доставки коштів від населення в бюджетні фонди, але і як свідомо використовуваний регулятор норми споживання, нагромадження й формування оптимальної структури відтворення. Ці погляди знайшли своє відображення в розробці основ фіскальної політики як самим Дж. Кейнсом, так і його численними послідовниками (А. Лернером, Е. Хансеном та ін.).
Кейнсіанська теорія зайнятості різко відрізняється від класичного підходу. Основний висновок цієї теорії полягає в тому, що при капіталізмі не існує ніякого механізму, що гарантує повну зайнятість. Економіка може бути збалансованою, тобто може досягти рівноваги сукупного обсягу виробництва, але при значному рівні безробіття і при істотній інфляції. Повну зайнятість вважали скоріше випадковою, ніж закономірною. Капіталізм, на думку кейнсіанської теорії, не є саморегулюючою системою, здатною до нескінченного процвітання; не можна покладатися на те, що капіталізм «розвивається сам по собі». Більше того, не можна пов'язувати економічні коливання винятково із зовнішніми факторами, такими, як війни, посуха й інші аномалії. Навпаки, причини безробіття й інфляції криються у відсутності синхронності в прийнятті основних економічних рішень, зокрема рішень про заощадження й інвестиції. Прихильники кейнсіанської теорії пропонували «тверду податкову політику», що передбачала «систему підвищеного оподатковування великих доходів, спадщини та пільгового обкладання низьких доходів, стимулюючи схильність до заощаджень». Дж. Кейнс вважав, що саме така політика відповідає одночасно двом основним вимогам: економічної доцільності та соціальної справедливості, тому що згладжує несправедливий розподіл багатства та доходів і одночасно сприяє росту капіталу. «Якщо податкова політика навмисно використовується як інструмент, за допомогою якого повинно бути досягнуто більш справедливий розподіл доходів, вона буде, звичайно, робити ще більш сильний вплив на збільшення схильності до споживання».
В історії економічних вчень етап з 1940 р. до першої половини 1970-х рр. прийнято називати «століттям кейнсіанства», оскільки даний напрямок відігравав домінуючу роль в академічних та урядових колах економічно розвинених капіталістичних країн. Але кейнсіанська теорія могла виникнути і зробити переворот тільки при певних історичних умовах. Зокрема, умовою, що становить вихідну посилку економічної моделі в теорії Дж. Кейнса, виступала депресивна ситуація у виробництві, коли наявні ресурси не використовувалися і існувала можливість для штучного збільшення сукупного попиту. На першому плані тоді стояла проблема зайнятості і недовантаження потужностей. Тому для основної моделі Дж. Кейнса характерна статичність, при якій всі економічні процеси розглядаються в рамках короткострокового періоду, а розміри виробництва не змінюються в часі.
Із середини 1970-х рр. інфляція, спровокована поряд з іншими причинами підвищеною увагою урядів до збільшення сукупного попиту через непродуктивні бюджетні витрати, стала постійним параметром макроекономічної динаміки. У міру стабілізації економіки кардинальним чином змінюються і завдання її розвитку - на передній план висуваються проблеми економічного зростання, економічна реальність вимагає нових концепцій макрорегулювання. Ці проблеми висунули альтернативну кейнсіанській макроекономічну концепцію, що одержала назву монетаристскої.
Дослідження М. Фрідмена, лідера цієї школи, показали, що гроші грають набагато більше важливу роль у визначенні рівня економічної активності, чим припускали кейнсіанці. Монетаристи є прихильниками вільного ринку, що, на їхню думку, здатний сам забезпечити макроекономічну стабільність.
Монетаристський підхід полягає в тому, що ринки в достатній мірі конкурентні і що система ринкової конкуренції забезпечує високий рівень макроекономічної стабільності. Коріння ідей монетаризму ідуть у класичну економічну теорію, відповідно до якої ринкова система, якщо вона не піддається державному втручанню у функціонування економіки, здатна забезпечити економічну стабільність. Проблема, з погляду монетаристів, криється в тім, що закон про мінімальну ставку заробітної плати, законодавча діяльність в інтересах профспілок, підтримка цін на сільськогосподарську продукцію, законодавство про монополії в інтересах бізнесу й інші заходи держави заохочують і підсилюють негнучкість у плані зниження цін і заробітної плати. Як уже було сказано, система вільного ринку здатна забезпечити значну макроекономічну стабільність, але державне втручання, всупереч своїм благим намірам, підриває цю здатність. Крім того, монетаристи вважають, що держава своїми незграбними й непродуманими спробами стабілізувати економіку за допомогою дискретної фіскальної і кредитно-грошової політики сприяє нестабільності системи і підсилює циклічні коливання.
З огляду на сказане, не дивно, що монетаристи є прихильниками вільного ринку. Монетаризм, як витікає з його назви, робить акцент на гроші. Основним рівнянням монетаризму є рівняння обміну MV=PQ, де М - пропозиція грошей; V - швидкість обігу грошей у кругообігу доходів; Р - рівень цін або, точніше, середня ціна, по якій продається кожна одиниця фізичного обсягу виробництва; Q - фізичний обсяг вироблених товарів і послуг. Монетаристи переконані, що кредитно-грошова політика визначає рівень економічної активності в набагато більшій мірі, чим вважають кейнсіанці, і що зміни грошової пропозиції впливають на всі компоненти сукупного попиту. Крім того, з погляду монетаристів, зміна сукупного попиту впливає на номінальний ЧВП у тривалій перспективі переважно через зміну рівня цін, а не через зміну реального рівня виробництва.
У відповідності із своїми поглядами кейнсіанці і монетаристи відводять фіскальній політиці різну по значимості роль у стабілізації економіки. Хоча кейнсіанці визнають важливість кредитно-грошової політики, вони вважають, що фіскальна політика набагато могутніший й надійний стабілізаційний засіб, оскільки, на їхню думку, вплив зміни системи оподатковування на споживання і інвестиції надійно та передбачувано. Монетаристи ж відкидають фіскальну політику як засіб перерозподілу ресурсів і стабілізації.
Період 1970-х р. став часом «другої кризи економічної теорії» Заходу XX ст., під яким насамперед мають на увазі кризу кейнсіанства як генеральної концепції державного впливу на економіку через сукупний попит і пріоритет податково-бюджетної політики з акцентом на політику дефіцитного фінансування. Висуваються вимоги збалансованості бюджету шляхом різкого скорочення соціальних програм, частки ВВП, що перерозподіляє через бюджет, помірних податків. На цій хвилі, зусиллями головним чином економістів США, формується теорія економіки пропозиції.
Її прихильники, так звані «сеплайсайдери», представляють неокласичну економічну теорію на базі ідейної спадщини Ф. фон Хайєка, теорії граничної ефективності факторів виробництва і сучасного монетаризму. Прихильники економіки пропозиції виступають за самостійну, незалежну від грошової, податково-бюджетну політику, тому що твердо впевнені в високій ефективності податкового регулювання економіки. Автори цієї концепції відстоюють тезу про необхідність переходу до довгострокового державного регулювання пропозиції факторів виробництва. 19701980-і роки відзначені посиленням впливу сеплайсайдерів як на розвиток світової економічної думки, так і на принципи формування економічної, у тому числі і податкової, політики ряду провідних західних країн.