Розмір неустойки за несвоєчасне виконання грошових зобовязань встановлюється Законом України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобовязань” (далі Закон) від 22.11.1996 року (набрав чинності з 14.01.1997 року). Згідно з статею 1 Закону платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
В статті 3 Закону зазначено: розмір пені, передбачений статтями 1 Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Якщо сторони у відповідному договорі не встановили конкретного розміру відповідальності, передбаченої статтями 1 та 2 Закону, пеня стягненню не підлягає, за винятком випадків, коли розмір пені встановлений чинними актами законодавства. У разі встановлення сторонами розміру пені меншого ніж передбачено чинними законодавчими актами, пеня підлягає стягненню у межах, визначених чинними актами законодавства. Конкретний розмір пені (1 відсоток вартості неоплачених послуг за кожний день прострочки), що підлягає стягненню з платника, який порушив строки виконання зобов'язання, встановлено, зокрема, частиною третьою статті 14 Закону України “Про зв'язок”. Така пеня може застосовуватись у разі затримки оплати послуг зв'язку лише понад строки, передбачені актами законодавства або обумовлені угодою сторін.
Якщо відповідно до чинного законодавства або за договором неустойка (штраф, пеня) підлягає стягненню за кожний день прострочки виконання зобов'язання, строк позовної давності необхідно обчислювати щодо кожного дня прострочки виконання зобов'язання за попередні шість місяців з дня подання позову.
Якщо після задоволення позову зобов'язання не буде виконане, кредитор має право знову звернутись до господарського суду з позовом про стягнення санкцій за наступні шість місяців.
Сам лише факт закінчення строку дії договору не може розцінюватись як підстава для звільнення боржника від відповідальності за несвоєчасне виконання грошового зобов'язання.
Отже стягнення пені у зв'язку з цим має здійснюватися незалежно від закінчення терміну дії договору в межах скороченого строку позовної давності (стаття 72 Цивільного кодексу).
Відповідно до статті 213 Цивільного кодексу України, якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитись від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.
Виходячи з сучасних умов господарювання, викладена у другому реченні абзацу 2 цієї статті норма щодо соціалістичних організацій практично не може знайти свого практичного застосування. Отже у разі прострочення боржником виконання зобов'язання, кредитор за усіх обставин має право відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків, заподіяних зазначеним простроченням.
Що ж до прострочення кредитора, то згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу він визнається таким, що прострочив, якщо відмовився прийняти належне виконання зобов'язання. Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих простроченням збитків.
Такі збитки складають, зокрема, не одержаний кредитором прибуток (доход), який він одержав би в результаті виконання зобов'язання, а також сума, на яку збільшились його умовно-постійні витрати. Слід мати на увазі, що кредитор повинен подати докази вживання ним заходів до зменшення збитків, наприклад, про неможливість реалізації продукції, від прийняття якої покупець відмовився, іншим споживачам.
1.4. Прострочення виконання грошового зобов'язання боржником і кредитором
1.4.1. Прострочення боржника.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми, якщо законом або договором не встановлений інший розмір процентів ( стаття 214 Цивільного кодексу).
Особливість правових наслідків прострочки боржника за грошовим зобовязанням полягає в наступному: а) відповідальність настає незалежно від вини боржника; б) формою відповідальності є виключна неустойка, яка розраховується в певних процентах до несплаченого боргу. Стягнення збитків при цьому не допускається.
З змісту статті 214 Цивільного кодексу випливає, що на випадок прострочення виконання боржником грошового зобовязання сторони можуть прямо передбачити в договорі сплату боржником не тільки три проценти річних з простроченої суми, а встановити інший розмір процентів (наприклад, 30% або 50% річних). Тобто, умовно можна вести мову про додатковий спосіб забезпечення виконання зобовязання.
1.4.2. Прострочення кредитора.
Кредитор визнається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не зробив дій, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобов'язання.
Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не викликано умислом або необережністю його самого або тих осіб, на яких в силу закону або доручення кредитора було покладено прийняття виконання. Після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає на загальних підставах.
По грошовому зобов'язанню боржник не повинен платити проценти за час прострочення кредитора (стаття 215 Цивільного кодексу).
1.5. Відповідальність по зобовязанням, що виникають внаслідок заподіяння шкоди.
1.5.1. Загальні підстави відповідальності за заподіяння шкоди.
Згідно з статтею 440 Цивільного кодексу шкода, заподіяна особі або майну громадянина, а також шкода, заподіяна організації, підлягає відшкодуванню особою, яка заподіяла шкоду, у повному обсязі, за винятком випадків, передбачених законодавством.
Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини.
Шкода, заподіяна правомірними діями, підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених законом.
Відповідно до статті 4 Цивільного кодексу України підставою виникнення цивільних прав і обов'язків, у тому числі щодо відшкодування кредиторові або іншій особі збитків (шкоди), є зобов'язання, які виникають з угод або внаслідок заподіяння шкоди.
Слід розізняти обов'язок боржника відшкодувати збитки, завдані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання, що випливає з договору (стаття 203 Цивільного кодексу), від позадоговірної шкоди, тобто від зобов'язання, що виникає внаслідок заподіяння шкоди (глава 40 Цивільного кодексу
Одночасно необхідно врахувати, що можуть мати місце випадки, коли сторони перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією із сторін іншій стороні не пов'язане з виконанням зобов'язання, що випливає з цього договору.
Правильне розмежування підстав відповідальності необхідне ще і тому, що розмір відшкодування збитків, завданих кредиторові невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором, може бути обмеженим (стаття 206 Цивільного кодексу України), а при відшкодуванні позадоговірної шкоди, остання підлягає стягненню у повному обсязі.
Зазначене розмежування підстав відповідальності необхідне також і тому, що збитки, заподіяні невиконанням договірних зобов'язань, повинен відшкодувати контрагент за договором, а позадоговірну шкоду відшкодовує особа, яка її заподіяла, за виключенням відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Відповідно до статті 450 Цивільного кодексу України відповідальність за заподіяну шкоду покладається на власника (володільця) джерела підвищеної небезпеки, навіть якщо він безпосередньо не здійснював експлуатації цього джерела.
Як у випадку невиконання договору, так й за зобов'язанням, що виникає внаслідок заподіяння шкоди, чинне законодавство виходить з принципу вини контрагента або особи, яка заподіяла шкоду (статті 209 та 440 Цивільного кодексу). Однак щодо зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, є виключення з цього загального правила, тобто коли обов'язок відшкодування заподіяної шкоди покладається на особу без її вини (стаття 450 Цивільного кодексу ).
Крім того, шкода підлягає відшкодуванню за умови безпосереднього причинного зв'язку між неправомірними діями особи, яка заподіяла шкоду, і самою шкодою. Що ж до заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки, то його володілець звільняється від обов'язку відшкодування шкоди тільки тоді, коли вона виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.
Якщо з матеріалів справи вбачається, що у заподіянні шкоди є груба необережність потерпілого, то з урахуванням ступеню його вини господарський суд може зменшити розмір належного з володільця джерела підвищеної небезпеки відшкодування або відмовити у відшкодуванні шкоди.
У разі випадкового заподіяння шкоди, тобто коли зіткнення транспортних засобів є наслідком випадкового збігу обставин, збитки несе потерпілий, оскільки відсутні правові підстави для покладання відповідальності на іншу сторону.
При цьому слід мати на увазі, що транспортний засіб, який не рухається, не може розглядатися як джерело підвищеної небезпеки при наїзді на нього іншого транспортного засобу.
Норма статті 451 Цивільного кодексу, згідно з якою особи, які спільно заподіяли шкоду, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим, застосовується і до відповідальності володільців джерел підвищеної небезпеки. Отже якщо в разі зіткнення джерел підвищеної небезпеки третій особі заподіяно неподільну шкоду, їх володільці несуть перед потерпілим солідарну відповідальність за правилами, передбаченими статтею 175 Цивільного кодексу.