- відповідно до статті 12 Закону сприяє організації матеріально-технічного забезпечення та інформаційного обслуговування підприємців, підготовці і перепідготовці кадрів;
- здійснює первісне облаштування неосвоєних територій об'єктами виробничої і соціальної інфраструктури з продажем або передачею їх у кредит підприємцям;
- стимулює за допомогою економічних важелів (цільових субсидій, податкових пільг тощо) модернізацію технології, інноваційну діяльність, освоєння нових видів продукції та послуг;
- надає підприємцям цільові кредити;
- подає підприємцям інші види допомоги.
Згідно з статтею 15 Закону держава законодавчо забезпечує свободу конкуренції між підприємцями, захищає споживачів від проявів несумлінної конкуренції та монополізму в будь-яких сферах підприємницької діяльності.
Органи державного управління будують свої відносини з підприємцями, використовуючи:
- податкову та фінансово-кредитну політику, включаючи встановлення ставок податків і процентів по державних кредитах; податкових пільг; цін і правил ціноутворення;
- цільових дотацій; валютного курсу; розмірів економічних санкцій; державне майно і систему резервів, ліцензії, концесії, лізинг, соціальні, екологічні та інші норми і нормативи;
- науково-технічні, економічні та соціальні республіканські й регіональні програми;
- договори на виконання робіт і поставок для державних потреб.
Втручання державних органів у господарську діяльність підприємців не допускається, якщо вона не зачіпає передбачених законодавством України прав державних органів по здійсненню контролю за діяльністю підприємців.
Державні органи і службові особи можуть давати підприємцям вказівки тільки відповідно до своєї компетенції, встановленої законодавством. У разі видання державним чи іншим органом акта, який не відповідає його компетенції або вимогам законодавства, підприємець має право звернутися до суду чи арбітражу з заявою про визнання такого акта недійсним.
Не допускається прийняття державними органами актів, які визначають привілейоване становище суб'єктів підприємницької діяльності однієї з форм власності щодо суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності[10].
Збитки, завдані підприємцю внаслідок виконання вказівок державних чи інших органів або їх службових осіб, що призвели до порушення прав підприємця, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами або їх службовими особами передбачених законодавством обов'язків щодо підприємця, підлягають відшкодуванню цими органами. Спори про відшкодування збитків вирішуються судом або господарським судом.
Іноземні громадяни та особи без громадянства, які здійснюють підприємницьку діяльність на території України, на її континентальному шельфі та у виключній (морській) економічній зоні користуются такими ж правами і несуть такі ж обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не випливає з Конституції України, цього Закону та інших законодавчих актів України.
Особливості здійснення підприємницької діяльності на території України, на її континентальному шельфі та у виключній (морській) економічній зоні іноземними юридичними особами визначаються законодавчими актами України.
§ 3. Основні чинники, які заважають розвитку підприємництва в Україні.
Основними чинниками, які заважають розвитку підприємництва, є:
а) відсутність чітко сформульованої через систему правових актів
державної політики у сфері підтримки малого підприємництва;
б) збільшення адміністративних бар'єрів (реєстрація, ліцензування, сертифікація, системи контролю і дозвільної практики, регулювання орендних відносин тощо);
в) відсутність реальних та дієвих механізмів фінансово-кредитної
підтримки;
г) надмірний податковий тиск і обтяжлива система звітності;
д) невпевненість підприємців у стабільності умов ведення
бізнесу;
д) надмірне втручання органів державної влади в діяльність
суб'єктів господарювання.
Важливою проблемою розвитку підприємницької діяльності є наявність великої кількісті нормативних актів, значна частина яких регулює саме підприємницьку діяльність. Проте нормативне регулювання підприємницької діяльності залишається надто складним. Відсутність системності породила багато дублюючих правових норм, закріплених у нормативних актах різної юридичної сили. Нагромадження зайвих регулюючих документів значно ускладнює як початок, так і здійснення підприємницької діяльності.
Економічна ситуація в Україні вимагає ще більшого спрощення та здешевлення процедур реєстрації, реорганізації та ліквідації суб'єктів підприємницької діяльності.
Створення законодавчої бази, яка ,перш за все, має на меті забезпечення належних умов для формування сприятливого правового середовища для здійснення підприємницької діяльності і повинно стати підставою для стабільного розвитку підприємництва.
Шляхами вдосконалення правового забезпечення розвитку підприємництва є:
створення дієвих механізмів захисту прав і свобод підприємців;
гармонізація українського законодавства з законодавством Європейського Союзу та СНД;
забезпечення законодавчої гарантії незмінності та довготривалості державної політики щодо підтримки підприємництва;
розробка нормативно-правової бази, яка регулює відносини між державою та підприємцями, роботодавцями і найманими працівниками, у тому числі і для забезпечення їх соціального захисту, встановлює норми і правила здійснення підприємницької діяльності, регламентує діяльність органів державної влади, їх посадових осіб щодо виконання ними відповідних повноважень у сфері розвитку малого підприємництва;
вдосконалення функціональної та організаційної структури центральних та місцевих органів виконавчої влади в частині забезпечення розвитку і державної підтримки малого підприємництва.
Системне здійснення практичних заходів у цій сфері повинно забезпечити стабільну нормативно-правову основу для ефективного розвитку підприємницької діяльності. Незмінність єдиних для всіх суб'єктів підприємницької діяльності взаємовідносин протягом тривалого часу є однією з найголовніших умов пожвавлення економічної ситуації в Україні.
РОЗДІЛ II. Організаційно-правові форми субєктів підприємницької діяльності.
§ 1. Поняття організаційно правової форми підприємництва.
§ 2. Поняття та види підприємств.
§ 3. Обєднання підприємств.
§ 4. Інші організаційно-правові форми субєктів підприємництва.
§ 1. Поняття організаційно-правової форми підприємництва.
Відповідно до статті 6 Закону України “Про підприємництво” від 07.02.1991 року (далі - Закон) підприємництво в Україні здійснюється в будь-яких організаційних формах, визначених законами України, на вибір підприємця. Організаційно-правову форму можна визначити, як передбачену або санкціоновану законом організаційну структуру, в якій діє субєкт підприємницької діяльності.
Порядок створення, діяльності, реорганізації та ліквідації окремих організаційних форм підприємництва визначається відповідними законодавчими актами України.
У разі коли цей порядок спеціальним законодавством не встановлено, підприємець керується Законом і своїм статутом. Вибір конкретної організаційної форми проводиться підприємцем самостійно. При цьому враховується зміст і основні напрями діяльності, сфера її застосування, форма власності, склад осіб, які безпосередньо збираються займатись підприємницькою діяльністю та ін.
Вибір організаційної форми підприємництва здійснюється через механізм державної реєстрації конкретного виду підприємства, господарського товариства, обєднання підприємств, фінансових та посередницьких інститутів або іншої організаціонної форми. За загальним правилом це повязане з утворенням юридичної особи, яка виступає в цивільному (господарському) обігу самостійним субєктом майнових відносин.
Разом з тим, законодавством України передбачена можливість здійснення підприємницької діяльності і без утворення юридичної особи.
Індивідуальна підприємницька діяльність фізичних осіб (громадян) без утворення юридичної особи являє собою найпростішу форму підприємництва. Треба враховувати, що хоча така форма підприємництва і має низку переваг - простіша державна реєстрація, слабкіший податковий тиск і т.ін., проте підприємець в цьому випадку діє від свого імені, на свій ризик і відповідає перед кредиторами всім своїм майном, а не тільки тим, яке безпосередньо використовується у підприємницькій діяльності.
Основними законодавчими актами, що встановлюють організаційно-правові форми підприємницької діяльності є: Закон України “Про власність” від 07.02.1991 року (статті 3, 4, 5, 6), Закон України “Про підприємництво” від 07.02.1991 року (статті 1, 2 , 6), Закон України “Про підприємства в Україні” від 27.03.1991 року (статті 2, 3), Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність від 16.04.1991 року (стаття 1), Закон України “Про господарські товариства” від 19.09.1991 року (статті 1, 9, 24, 25, 50, 65, 66, 75), Закон України “Про селянське (фермерське) господарство” від 20.12.1991 року (ст.2), Закон України “Про споживчу кооперацію” від 10.04.1992 року (стаття 5, 8), Закон України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” від 13.10.1992 року (стаття 1), Закон України “Про оренду державного та комунального майна” від 10.04.1992 року (стаття 6), Закон України “Про промислово-фінансові групи України” від 21.11.1995 року (стаття 1, 2), Закон України “Про режим іноземного інвестування” від 19.03.1996 року (стаття 1), Закон України “Про сільскогосподарську кооперацію” від 17.07.1997 року (стаття 1), Закон України “Про угоди про розподіл продукції” від 14.09.1999 року (стаття 5), Закон України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” від 15.03.2001 року (стаття 3), Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12.07.2001 року (стаття 1), а також спеціальний нормативний акт - Класифікатор “ Класифікація організаційно-правових форм господарювання”, затверджений наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 22 листопада 1994 р. № 288, вимоги якого у відповідності з Законом України “Про стандартизацію” від 17.05.2001 року є обовязковими до виконання і діють до прийняття інших нормативно-правових актів, регулюючих ці питання[11].