е) зони прикордонної торгівлі - частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перетину кордону і торгівлі.
Крім вищезазначених типів ВЕЗ, за ознаками відкритості та місцерозташування розрізняють інтеграційні ВЕЗ (діяльність яких спрямована на тісну взаємодію з позазональною економікою країни) та анклавні орієнтовані на зв'язки із зовнішнім ринком), зовнішні (розташовані на кордоні з іншими державами) та внутрішні (розміщені у внутрішніх районах країни).
Умови, які визначають можливість створення науково-технічної зони:
а) високий науково-технічний потенціал навчальних і дослідних інститутів, центрів, лабораторій і конструкторських бюро, що здійснюють перспективні науково-технічні розробки, мають у своєму доробку відкриття та новітні технологічні рішення;
б) висока концентрація підприємств, спроможних реалізувати у виробництві результати науково-дослідних і конструкторських розробок;
в) просторова можливість для розміщення нових фірм;
г) сприятливі умови життєдіяльності та відпочинку науково-технічного персоналу;
д) перспективи залучення фінансових ресурсів (у національній та
іноземній валютах) для обслуговування розвитку зони.
Спеціальні (вільні) економічні зони створюються Верховною Радою України за ініціативою Президента України, Кабінету Міністрів України або місцевих Рад народних депутатів України та місцевої державної адміністрації.
У разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України відповідне рішення може бути прийнято лише після одержання письмової згоди відповідної місцевої Ради народних депутатів Украни та місцевої державної адміністрації, на території якої
передбачається розташувати спеціальну (вільну) економічну зону.
У разі коли ініціатива у створенні спеціальної (вільної) економічної зони належить місцевим Радам народних депутатів та місцевим державним адміністраціям, вони подають відповідну пропозицію Кабінету Міністрів України.
Кабінет Міністрів України повинен розглянути пропозицію про створення спеціальної (вільної) економічної зони у шестидесятиденний строк з дня її надходження і подати висновок з цього питання до Верховної Ради України.
Документи про створення спеціальної (вільної) економічної зони повинні містити:
а) рішення місцевої Ради та місцевої державної адміністрації з клопотанням про створення спеціальної (вільної) економічної зони (у разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за їх ініціативою) або письмову згоду відповідних місцевих Рад народних депутатів та місцевих державних адміністрацій, на території яких має бути розташована спеціальна (вільна) економічна зона (у разі створення спеціальної (вільної) економічної зони за ініціативою Президента України або Кабінету Міністрів України);
б) проект положення про її статус та систему управління, офіційну назву спеціальної (вільної) економічної зони;
в) точний опис кордонів спеціальної (вільної) економічної зони та карту її території;
г) техніко-економічне обгрунтування доцільності створення і функціонування спеціальної (вільної) економічної зони згідно з статтею 7 Закону;
д) проект Закону про створення конкретної спеціальної (вільної) економічної зони.
Техніко-економічне обгрунтування доцільності створення спеціальної (вільної) економічної зони має включати: мету, функціональне призначення та галузеву спрямованість її діяльності; етапи розвитку із зазначенням часу їх здійснення; ступінь розвитку виробничої й соціальної інфраструктури, інфраструктури підприємства та можливості їх розвитку в майбутньому; вихідний рівень розвитку економічного, наукового та іншого потенціалу з урахуванням специфічних умов її створення; рівень забезпеченості кваліфікованими кадрами; обсяги, джерела та форми фінансування на кожному етапі її створення і розвитку; обгрунтування режиму ціноутворення, оподаткування, митного регулювання, валютно-фінансового та кредитного механізму.
Структура, функції та повноваження органів управління спеціальної (вільної) економічної зони визначаються залежно від її типу, розмірів, кількості працівників та (або) мешканців на території спеціальної (вільної) економічної зони.
Органами управління спеціальних (вільних) економічних зон незалежно від їх типу є:
а) місцеві Ради народних депутатів та місцеві державні адміністрації в межах своїх повноважень;
б) орган господарського розвитку і управління спеціальної (вільної) економічної зони, що створюється за участю суб'єктів економічної діяльності України та іноземних суб'єктів такої діяльності. Функції цього органу може бути покладено на одного із суб'єктів економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони.
Реалізацію державної політики з питань надання окремим регіонам статусу територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності, розроблення стратегії їх розвитку, а також захист правових і економічних інтересів країни здійснюють Мінекономіки, інші центральні органи виконавчої влади разом з органами управління територій із спеціальним режимом інвестиційної діяльності.
На всі об'єкти та суб'єкти економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони поширюється система державних гарантій захисту інвестицій, передбачена законодавством України про інвестиційну діяльність та іноземні інвестиції. Держава гарантує суб'єктам господарської діяльності спеціальної (вільної) економічної зони право на вивезення прибутків і капіталу, інвестованого в спеціальну (вільну) економічну зону, за межі спеціальної (вільної) економічної зони і України.
§ 4. Поняття зовнішньоекономічного договору.
Відповідно до статті 1 Закону України “Про зовнішньоекономічну діяльність” зовнішньоекономічний договір (контракт) це матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів, спрямована на встановлення, зміну або припинення їх взаємних прав та обов'язків у зовнішньоекономічній діяльності.
Найбільш розповсюдженим у міжнародній практиці є контракт купівлі-продажу, предметом якого є майно. Згідно з цим контрактом продавець зобовязується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобовязується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Укладення зовнішньоекономічних договорів купівлі-продажу, права і обовязки продавця і покупця, які виникають із таких договорів, регулюються також Конвенцією Організації Обєднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів від 11 квітня 1980 року. Згідно з Указом Президії Верховної Ради Української РСР Україна приєдналась до Конвенції 23 серпня 1989 року.
Згідно з даною Конвенцією договори на поставку товарів, підлягаючих виготовленню або виробництву, вважаються договорами купівлі-продажу, якщо тільки сторона, замовляюча товари не бере на себе зобовязання поставити суттєву частину матеріалів, необхідних для виготовлення або виробництва таких товарів. Конвеція не застосовується до договорів, в яких зобовязання сторони, яка поставляє товари, полягають, в основному, в виконанні роботи або в наданні інших послуг.
Права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів (контрактів) визначаються правом країни, обраної сторонами при укладенні договору (контракту) або в результаті подальшого погодження. Термін “право” означає діюче в державі право, за винятком колізійних норм. Угода сторін про вибір права повинна бути явно виявлена або явно витікати із умов договору або поведінки сторін. Договір купівлі-продажу вважається міжнародним, якщо на момент укладення договору комерційні підприємства покупця та продавця перебувають у різних державах.
Оскільки зовнішньоекономічний договір (контракт) це матеріально оформлена угода двох або більше суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та їх іноземних контрагентів укладення договору складається принаймі із двох стадій: пропозиції однієї сторони укласти договір та прийняття пропозиції другою стороною.
Пропозиція укласти договір називається офертою, а сторона яка її зробила називається оферентом. Прийняття пропозиції чи згода укласти договір називається акцептом, а сторона яка прийняла пропозицію називається акцептантом. Пропозиція про укладення договору визнається офертою, якщо вона достатньо визначена і виявляє намір оферента бути звязаним у випадку акцепта. Оферта вважається достатньо визначеною, якщо в ній зазначений товар і прямо чи непрямо встановлюється кількість і ціна або передбачається порядок їх визначення. Пропозиція адресована невизначеному коло осіб, розглядається тільки як запрошення робити зустрічні оферти, якщо інше прямо не вказано особою, яка зробила пропозицію. В звязку з цим розрізняють два види оферти: тверда і вільна.
Тверда оферта передбачає пропозицію про продаж певного товару одному можливому покупцю, з зазначенням строку дії оферти, тобто часу протягом якого продавець буде вважати себе звязаним умовами оферти. Вільна оферта не містиь вказівки на строк її дії і не зобовязує продавця додержуватись умов, які в ній зазначені протягом певного часу. Згода покупця з умовами оферти підтверджується твердою контрофертою, де зазначаються її умови.
Оферта вступає в силу коли вона отримана тією стороною, якій вона направлена.
Доки договір не укладений оферта може бути відозвана оферентом, якщо повідомлення про відзив було отримано адресатом оферти до відправлення їм акцепту.