Ще однією значною фігурою в полі цього дослідження можна вважати німецького соціолога С. Ноймана. Саме він у роботі «Суспільна турбота про здоров'я і власність» указує на необхідність пошуку зв'язків медицини з іншими соціальними інститутами, тому що соціальний статус людини завжди відображає її спосіб життя, який не завжди с здоровий. Захист здоров'я людини не є лише прерогативою медицини. У суспільстві треба налагодити цілу систему зв'язків між соціальними інститутами, яка б могла контролювати та корегувати рівень здоров'я людей різного соціального походження та пропагувати здоровий спосіб життя серед різних верств населення.
Узагалі в Німеччині ще в середині минулого сторіччя здоров'я громадян було проголошено соціальною турботою, а працю Р. Вірхова «Доповіді про епідемію тифу у Верхній Сілезії» можна вважати класичним трудом з німецької соціальної гігієни.
Водночас у США, Великобританії, Німеччині соціологія медицини як окрема дисципліна сформувалася приблизно в середині XX сторіччя у зв'язку з необхідністю соціологічного осмислення ролі та значення медицини, системи охорони здоров'я, самого пацієнта в сучасних соціально-економічних умовах та потребою соціологічної освіти для медичного персоналу.
Таким чином, існує цілий науковий напрямок—соціологія медицини, що вивчає стан здоров'я населення, його соціальну зумовленість, роль та значення в розвитку суспільства, організаційну структуру та ефективність медичних закладів. Але, як і кожна прикладна наука, соціологія медицини має дуже вузьку спрямованість на вирішення конкретних завдань медицини (наприклад, медичне страхування, юридичний захист пацієнта та інші проблеми, що стосуються медицини як соціального інституту).
Проблема, на наш погляд, полягає не в тому, як працювати з хворими людьми, а в тому, як не бути хворими, як попередити хворобу, і в цьому людині може допомогти здоровий спосіб життя, де не останнє значення мають різноманітні соціальні служби та їх робота в плані збереження здоров'я людини.
Діяльність соціальних служб цілком залежить від статусу того чи іншого соціального інституту в суспільстві. Узагалі, соціальний інститут—це комплекс формальних та неформальних правил, принципів, норм, положень, котрі регулюють різноманітні галузі людської діяльності та організують їх у систему ролей та статусів, що формують соціальну систему. Термін «соціальний інститут» уживають у найрізноманітніших випадках. Кажуть, наприклад, про інститут сім'ї, інститут освіти, інститут військових сил, інститут релігії. Класифікація соціальних інститутів здійснюється за різними критеріями: сфери, види діяльності, функції, рівень та характер організації. Однак, «у всіх цих випадках ідеться про відносно стійкі типи та форми соціальної діяльності, зв'язків та відносин, завдяки котрим організується суспільне життя, забезпечується усталеність» [322, с. 150]. Сутність будь-якого соціального інституту відкривається саме через його зв'язки та відносини з іншими соціальними інститутами та суб'єктами.
Сучасні соціологи розробили кілька класифікацій соціальних інститутів залежно від галузі дії та функцій, які вони виконують:
—реляційні інститути — визначають рольову структуру суспільства за різноманітними критеріями (школа, інститут; пенсійний фонд, сім'я тощо);
—регулятивні—установлюють дозволені суспільством межі дій та санкцій, тобто всі механізми соціального контролю (парламент, житлово-побутові служби, міліція, суд, армія тощо);
—культурні інститути, пов'язані з ідеологією, релігією, мистецтвом (партії, церква, музичні спілки та інші заклади мистецтва).
Функції соціальних інститутів зумовлені, перш за все, «потребами конкретного суспільства, реалізація яких потребує спільних організованих дій», та пріоритетною «загальною метою» [322, с. 151]. Потреби та мета кожного суспільства на визначеному етапі його розвитку відображені в різноманітних соціальних програмах, де визначені головні пріоритетні напрямки діяльності суспільства або якого-небудь суспільного інституту.
Зараз в Україні заплановано багато соціальних програм, які спрямовані на забезпечення громадянам умов для здорового способу життя. Як правило, вітчизняні проекти з формування здорового способу життяініціюються державними установами, переважно спеціалізованими (освітянськими, молодіжними, медичними, соціальними тощо) і тими з різноманітних громадських організацій, які дістали підтримку міжнародних організацій, фондів. Розглянемо деякі існуючі різноспрямовані проекти, що сприяють формуванню здорового способу життя дітей та молоді.
Перш за все, це додаткові заходи щодо забезпечення виконання Національної програми «Діти України» на період до 2005 року. У пункті № 29 цього документа зазначено: «3 метою забезпечення права дитини на здоровий розвиток науково обґрунтувати та експериментально апробувати нові технологи фізичного виховання учнів загальноосвітніх навчальних закладів. Розробити відповідні методичні рекомендації для педагогів».
Далі Національна програма «Репродуктивне здоров'я 2001— 2005».
У пункті № 24 зазначено: «Запровадити в межах програми підвищення кваліфікації педагогічних та соціальних працівників (у т.ч. працівників центрів соціальних служб для молоді) спеціалізований курс з питань популяризації здорового способу життя, збереження репродуктивного здоров'я, запобігання абортам, інфекційним захворюванням, що передаються статевим шляхом».
У пункті № 27 зазначено: «Підготувати для медичних, педагогічних і соціальних працівників методичні посібники з проведення серед різних груп населення профілактичної роботи, спрямованої на збереження і поліпшення репродуктивного здоров'я».
I найбільш актуальна національна програма стосовно здорового способу життя «Забезпечення профілактики ВІЛ — інфекції, допомоги та лікування ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД на 2004— 2008 роки». Ця програма спрямована безпосередньо на захист людини від найбільш тяжких наслідків нездорового способу життя, а саме від хвороб, від яких і досі немає ліків у медицин1.
У пункті № 7 указано на необхідність «забезпечити доступ різних категорій населення (передусім молоді, яка не навчається й не працює, батьків, військовослужбовців строкової служби) до інформаційно-просвітницьких заходів, спрямованих на зменшення поширеності ризикованої щодо інфікування ВІЛ-поведінки та пропаганду здорового способу життя».
Виконання всіх вищевказаних програм не може забезпечити будь-який один соціальний інститут. У суспільстві існує гостра потреба у форму ванні взаємозв'язків між різними соціальними інститутами, тому що кожен індивід протягом життя є членом більшості названих інститутів. Моделі зв'язківміж соціальними інститутами можуть бути різноманітними. Найбільш поширена модель представлена як модель взаємозв'язку між реляційними інститутами, наприклад: сім'я—школа—технікум—ВНЗ. Усі соціальні інститути виконують просвітницько-виховну функцію в житті людини й діють, як правило, у напрямку пропаганди та поширення здорового способу життя. Яку б соціальну роль не виконував індивід (дитина, учень, студент), він завжди більш-менш завдяки цим інститутам знаходиться в колі соціальної турботи та підтримки. Або такий варіант моделі: сім'я — медичний заклад — дитячий садок — медичний заклад— навчальний заклад— медичний заклад тощо. Як здійснюється цей зв'язок? Зараз в Україні діє програма-проект «Сімейна медицина». Розвиток первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини є одним з пріоритетних і стратегічних напрямків реформування системи охорони здоров'я України. «Так, кількість закладів, що працюють на засадах сімейної медицини, станом на 1 липня 2004 року становила більше 2000. Майже 80% з них знаходяться у сільській місцевості. Понад три тисячі лікарів надають первинну медико-санітарну допомогу на засадах сімейної медицини. Створити модель ефективної системи профілактичних та первинних заходів охорони здоров'я на засадах сімейної медицини, пристосовану до сучасних соціально-економічних умов, покликаний Проект Європейського Союзу «Профілактичні та первинні заходи охорони здоров'я України, Києва та ряду областей». Він реалізується в Україні з жовтня 2002 р. на замовлення МОЗ України німецьким консорціумом СІІ Груп/ЕПОС» [111 ].
Підготовка сімейних лікарів і медичних сестер здійснюється на 17 кафедрах медичних ВНЗ: в інтернатурі, шляхом піврічної після дипломної перепідготовки дільничних терапевтів і педіатрів, під час виїзних циклів навчання для медичних працівників сільської місцевості. Сімейний лікар мусить контролювати не лише здоров'я дитини, а й здоров'я батьків. Регулярно проводити співбесіди стосовно здорового способу життя, здорових навичок, здорового харчування, особистої гігієни. Крім того, дитячий садочок або навчальний заклад постійно контролюється з боку відповідного медичного закладу: діти та дорослі проходять медичну комісію, отримують рекомендації щодо свого стану здоров'я та його покращання. За словами Р. Стайлза, який керує цим проектом, щодо обов'язків сімейного лікаря, то практично в усіх країнах світу на нього покладено: прийом пацієнтів у амбулаторії або вдома; «ведення» своїх хворих у стаціонарі разом із фахівцем вузького профілю; встановлення попереднього діагнозу; прийняття первинного рішення щодо розв'язання медико-соціальних проблем. Організація співпраці з колегами, медичним персоналом стаціонарних медичних закладів. Співпраця з місцевими органами законодавчої та виконавчої влади, направлена на поліпшення здоров'я громадян тощо [111].