3. Сучасні напрямки розвитку теорії регіональної економіки. Воно, як і розвиток будь-якої іншої теорії, здійснюється насамперед по двох головним лініям: 1) розширення і поглиблення утримання (предмета) досліджень (доповнення «класичних» теорій новими чинниками, осмислення нових процесів і явищ, акцентування комплексних проблем, що потребують междисциплинарного підходу); 2) удосконалювання методології досліджень. З урахуванням даної посилки і загальної структури теорії регіональної економіки в підручнику розглядаються чотири сучасних напрямки розвитку теоретичних досліджень: а) нові парадигми і концепції регіону; б) розміщення діяльності; в) просторова організація економіки; г) міжрегіональні взаємодії.
У сучасних теоріях регіон досліджується як многофункціональна і многоаспектная система. Найбільше поширення одержали чотири його парадигми: «регион—квазидержава»; «регион—квазикорпорація»; «регион-ринок»; «регион—социум».
Регіон як квазидержава являє собою щодо відособлену підсистему держави і національної економіки. У багатьох країнах регіони акумулюють усе більше функцій і фінансових ресурсів, що раніше належали «центру» (процеси децентралізації і федералізації). Значна увага в цих країнах приділяється удосконалюванню механізмів взаємодії загальнодержавних (федеральних) і регіональної влади, а також форм міжрегіональних економічних відношень.
Регіон як квазикорпорація - значний суб'єкт власності (регіональної і муніципальної) і економічної діяльності. У цій якості регіони стають учасниками конкурентної боротьби на ринках товарів, послуг, капіталу (прикладами можуть, зокрема, служити захист «торгової марки» місцевих продуктів і змагання за більш високий регіональний інвестиційний рейтинг), взаємодіють із національними і транснаціональними корпораціями.
Підхід до регіону як до ринку, що має визначені межі (ареал), акцентує увага на загальних умовах економічної діяльності (підприємницькому кліматі) і особливостях регіональних ринків різноманітних товарів і послуг, праці, кредитно - фінансових ресурсів, цінних паперів, інформації, знань, і т.д.
Відзначені три парадигми в теорії регіону включають проблему співвідношення ринкового саморегулювання, державного регулювання і соціального контролю. Серед учених - регионалістов рідко зустрічаються прихильники крайніх позицій: радикально-ліберальної або радикально-центральної. Множина теоретичних відтінків є на платформі «соціального ринкового господарства». Тому в концепціях економічного регіону значна увага приділяється подоланню «фіаско ринку», принципам розвитку неринкової сфери, виробництву і використанню суспільних благ, регулюванню природних монополій, захисту від «зовнішніх ефектів» приватнопідприємницької діяльності, і т.п.
Розгляд регіону як соціуму (спільності людей, що живуть на визначеній території) сполучено з відтворенням соціального життя (відповідні сюжети стосуються населення і трудових ресурсів, утворення, охорони здоров'я, культури, навколишнього середовища, і т.п.) і розвитком системи розселення. Вивчення ведеться в розтині соціальних груп із їхніми особливими функціями й інтересами. Даний підхід, зрозуміло, ширше економічного.
Теорії розвитку регіону спираються на досягнення макроекономіки, микроэкономики, інституціональної економіки й інших напрямків сучасної економічної науки.
2. Головною економічною складовою управління на будь-якому рівні є планування — процес розробки прогнозів, планів та програм.
Економічне прогнозування має на меті наукове передбачення стану об'єкта управління у майбутньому та основних напрямів його досягнення. Визначення останніх є необхідною передумовою власне планування, суть якого полягає у постановці конкретних цілей і завдань, узгоджених у часі і просторі за допомогою системи перспективних і поточних планів та програм. У більшості країн світу вони слугують надійним рекомендаційним засобом здійснення державної економічної політики. Недирективний характер планів та програм не перешкоджає виконанню визначених завдань, оскільки вони переслідують дві цілі: максималізацію прибутку та соціальну справедливість. За таких умов узгодження суспільних інтересів всіх рівнів досягається найбільшою мірою і є основою концепції державного регулювання економіки.
Ринкові перетворення в Україні та проведені реформи відкинули директивне планування як центральну ланку управління в системі командно-адміністративної економіки та разом з тим зумовили відхід від економічного планування взагалі. Замість системи прогнозів та планів нині на рівні регіонів розробляються лише короткострокові програми соціально-економічного розвитку. «Головною метою програми на сучасному перехідному етапі реформування економіки, — читаємо у затверджених колегією Міністерства економіки України Методичних рекомендаціях, — є вирішення поточних проблем, а саме: призупинення спаду виробництва, його стабілізація, поступове нарощування обсягів виробництва продукції та послуг».
Цілком очевидно, що програма не зорієнтована на досягнення стратегічних цілей, які мали б визначатися засадами державної економічної політики та конкретизуватися прогнозами і планами. Програма повинна бути заключною стадією планування, а не його початком і вирішувати тактичні завдання у відповідності з економічною стратегією. Відсутність останньої згубна для економіки перехідного періоду. Отже, існує нагальна потреба створити новий механізм планування, у якому короткострокові програми регіонального розвитку мають відігравати роль тактичного засобу здійснення державної економічної політики та досягнення її мети — підвищення економічного благополуччя суспільства.
Програма соціально-економічного розвитку регіону тепер складається з трьох частин:
1) аналітично-прогнозної;
2) системи основних показників;
3)балансових розрахунків.
Перша частина програми містить інформаційні дані та аналіз розвитку продуктивних сил регіону на початок прогнозного періоду, пояснення щодо змісту цілей, завдань і пріоритетів у розвитку соціально-культурної сфери, напрямів ринкових перетворень тощо.
У другій частині програми розраховуються зведені показники, сукупність яких дає загальну уяву про параметри розвитку регіонального господарства. До них відносяться валовий внутрішній продукт (ВВП), чисельність населення, кількість працюючих, обсяги виробництва товарів та послуг, обсяги капітальних вкладень, доходи і видатки місцевих бюджетів, грошові доходи населення тощо.
Третя частина програми включає інформацію про стан використання фінансових, трудових, паливно-енергетичних ресурсів, виробництва, використання сільськогосподарської продукції та деяку іншу балансову інформацію. Відсутність науково обґрунтованих і законодавче визначених фінансових та соціальних нормативів, невизначеність і необов'язковість узгодження вертикальних та горизонтальних зв'язків на сучасному етапі спричиняють низьку якість балансових розрахунків. За таких обставин вони не можуть бути надійним засобом регулювання територіальних пропорцій і збалансування регіональних ринків ресурсів, товарів та послуг.
Характеристика структури регіональної програми показує, що вона успадкувала форму короткострокового директивного плану,
а за змістом не повною мірою відповідає цілям і принципам державного регулювання економіки регіонів.
Таким чином, стан регіонального планування в Україні слід вважати кризовим, породжуючим серйозні недоліки в управлінні, особливо при вирішенні завдань самофінансування, самоорієнтування та самозабезпечення регіонів.
3. У суспільстві з різноманітними формами власності держава повинна подбати як про оптимальне функціонування ринкового механізму, так і про засоби управління тими процесами, які він не спроможний охопити. Це, — насамперед, забезпечення пропорційності та збалансованості народногосподарського комплексу і його окремих територіальних ланок, економічних та політичних прав людини, її соціального захисту, охорони навколишнього середовища тощо.
Засоби управління, і в першу чергу планування, не повинні протистояти ринковому саморегулюванню економіки. Потрібна така система планів, логіка якої визначається поєднанням інтересів макро-, мезо- та мікрорівнів. Для того, щоб планування відповідало своєму призначенню і не було примусовим засобом управління, необхідно забезпечити:
1) узгоджуваність планових та прогнозних розробок різних рівнів управління;
2) системність, комплексність і безперервність планування та прогнозування;
3) обов'язковість виконання планових завдань. Ці принципи зумовлюють підходи до розвитку планування та його посилення як економічного засобу управління.
Принцип узгоджувапості передбачає індикативний характер планів, їх спрямованість на координацію дій усіх суб'єктів господарювання з метою досягнення обопільної вигоди на макро-, мезо-і мікрорівнях. Для розробки планів потрібні: прозора і достатня інформаційна база, аналіз варіантів майбутньої економічної ситуації та можливість вибору кращого, визначеність економічних підойм, здатних забезпечити спільність інтересів у виконанні поставлених завдань. У такій ситуації відпадає необхідність директивною планування. Хоч деякі результативні показники (зокрема бюджетні), згідно з Конституцією України, мають затверджуватися на загальнодержавному та проміжному (область, район) рівнях шляхом прийняття відповідних законів та постанов, це не змінює загального узгоджувального характеру планових розрахунків.