Пунктом третім ст. 41 Конвенції «приміщення представництва не повинні використовуватися в цілях, не сумісних з функціями представництва», передбаченими нормами міжнародного права. Відповідно зберігання в приміщеннях представництва предметів, характер яких є несумісним з виконанням представницьких функцій, зокрема зброї, розвідувальної техніки, вибухівки і т.д., є неприпустимим. Внутрішня охорона, як правило, озброєна вогнепальною зброєю, а в деяких країнах – тяжкою зброєю (відомі випадки, коли внутрішня охорона застосовувала її). Тому не менш важливим «відкритим» питанням залишається ввезення, зберігання, носіння та застосування зброї співробітниками внутрішньої охорони [19].
Нормами міжнародного права це питання не врегульовано. В Україні володіння вогнепальною зброєю дипломатичними представниками частково регламентується Наказом Державного митного комітету від 7 лютого 1992 року №417 зі змінами, внесеними згідно з Наказом Митного комітету №417 від 22 грудня 1994 року про «Тимчасові правила митного контролю за предметами, що належать іноземним установам, організаціям та особам, які користуються на території України митними пільгами» [7], Додатком №2 до вищезазначеного Наказу «Список предметів, заборонених до ввезення в Україну та вивезення з України».
Узагальнення існуючої практики держав у даному питанні свідчить про те, що вона цілком відповідає вимогам (постійність, однорідність, загальність, тривалість), на підставі яких виникають нові норми права. Тому на підставі цих характеристик, беручи до уваги те, що міжнародне право має два джерела – договір та звичай, а звичай вже існує, правове підґрунтя для юридичного оформлення правовідносини даного виду створено.
Деякі аспекти діяльності внутрішньої охорони, які втручаються у компетенцію держави перебування, іноді викликають гострі суперечки у відносинах між акредитуючою та приймаючою державами. Наприклад, це питання меж компетенції внутрішньої охорони, особливо в тих випадках, коли нею застосовуються примусові заходи.
Скажімо, при затриманні злочинця, який проник до приміщення представництва, дії внутрішньої охорони кваліфікуватимуть як необхідну охорону. Зважаючи на те, що їх здійснення нерозривне з примусом, не виключено, що вони будуть розцінені як утиск суверенітету держави перебування. А це вже буде порушенням національного законодавства приймаючої держави і викличе конфлікт з акредитуючою стороною.
Здійснення захисту (відбиття нападу тощо) дипломатичних представництв одночасно співробітниками внутрішньої та зовнішньої охорони може призвести до конфлікту їх повноважень, а в окремих випадках дії внутрішньої охорони будуть розцінені як втручання у внутрішню політику приймаючої держави, якщо внутрішньою охороною масштаби небезпеки зовнішньої загрози будуть неправильно розцінені. Як правило, відбувається їх переоцінка, і, попри погоджені межі застосування охоронних дій, їх можуть використовувати і без необхідності.
Тому ще одним не вирішеним питанням функціонування внутрішньої охорони є розмежування її повноважень та повноважень охорони зовнішньої. Вважаємо, що вирішення цього питання лежить у площині домовленостей. Тобто державам-учасницям не слід у двосторонньому порядку врегульовувати дане питання у міждержавних угодах, а потрібно спільно його опрацювати та внести до Конвенції конкретні критерії для функціонування внутрішньої охорони.
Отже, для спільного несення охорони «внутрішніми та зовнішніми» бійцями слід встановити вимоги до їх кваліфікації та кількості охоронців. Окрім того, застосування лише самої фізичної сили недостатньо для відбиття потужної загрози, слід розглядати можливість застосування вогнепальної зброї. Як свідчить аналіз нормативної регламентації даного питання, воно врегульовано не міжнародними нормами, а лише міждержавними угодами окремих країн. Тому потрібно визначити порядок ввезення (супровідні документи, порядок реєстрації в компетентних структурах), зберігання та носіння зброї; кількість зброї для всієї охорони та на кожного бійця окремо; її технічні параметри (калібр, швидкострільність, маса, ресурс використання зброї), загальні випадки її застосування.
Отже, детально розглянувши цей вид імунітету дипломатичних представництв і проаналізувавши законодавчу регламентацію у міжнародному, внутрішньому праві деяких держав та України зокрема, як висновок, виділимо ряд питань щодо статусу внутрішньої охорони, які, на нашу думку, слід урегулювати. Серед них: 1) законність організації внутрішньої охорони; 2) її кількісний склад; 3) межі компетенції; 4) наявність зброї у її співробітників; 5) координація діяльності і організація співробітництва внутрішньої охорони з місцевими правоохоронними органами.
У зв'язку з цим звернімось до організації охорони дипломатичних представництв та їх персоналу в США. У Державному департаменті цієї країни існує постійно діюче Бюро дипломатичної безпеки, в рамках якого функціонують спеціальні управління, відділи, служби. Координує службу безпосередньо державний секретар США, а керує – директор, який повинен мати спеціальну підготовку в сфері безпеки, правоохоронної діяльності, державного управління та роботи за кордоном [14].
Саме за ініціативи цього Бюро згідно зі зведеним Актом про дипломатичну безпеку і боротьбу з тероризмом (1986 р.), яким максимально регламентовано всі аспекти здійснення дипломатичного представництва, зроблено і послідовно виконується комплекс заходів щодо забезпечення безпечного функціонування дипломатичних представництв. Конгресом США на зазначені потреби було виділено навіть більше грошових коштів державного бюджету, ніж спершу передбачалось. На даний момент річний бюджет Бюро безпеки становить 200 мільйонів доларів США.
До обов’язків Бюро дипломатичної безпеки належать: координація всіх програм та операцій із забезпечення безпеки дипломатичних служб у країні та за її межами; охорона Державного секретаря та почесних гостей; збір інформації для захисту від міжнародного тероризму; здійснення перевірок дипломатичних структур на предмет безпеки і розслідування випадків підробки документів (до 8 тисяч перевірок і до трьох тисяч фактів підробок на рік); охорона спільно з Міністерством внутрішніх справ іноземних місій; збір інформації і аналітичне забезпечення Державного департаменту з питань загрози безпеці США за кордоном і т.д.
Особливу увагу американців привертає охорона приміщень, секретного офісного обладнання, підвищення рівня захищеності інформаційних систем, відповідна оплата праці адміністраторів і операторів комп’ютерних систем. Захист телекомунікаційних та автоматизованих інформаційних систем – предмет особливої турботи американської служби безпеки.
Відділ інженерно-технічного захисту налічує майже сто співробітників. На них покладено обов’язок встановлення та обслуговування електронних та механічних систем проти фізичного та технічного проникнення, забезпечення сейфами, замками тощо.
Фізична безпека американських місій, співробітників та членів їхніх сімей забезпечується не лише технічно, а й за допомогою охоронців. Загалом, в американських дипломатичних представництвах за кордоном працює понад 17 000 місцевих охоронців, діяльність яких організовують офіцери безпеки з взаємодії з місцевою владою. У 141 дипломатичній та консульській місії безпека співробітників та секретної інформації забезпечується близько 1300 морськими піхотинцями, які підпорядковані безпосередньо офіцерам безпеки [21;45].
Проаналізуємо юридичну природу дипломатичного притулку, правомірність його надання особі, яка переслідується за політичні переконання, та практику застосування цього інституту.
З юридичного погляду, імперативної норми, яка прямо забороняла б надання притулку, не існує. Але більшість юристів-практиків, дипломатичних агентів і т.д. схильна трактувати дії з надання притулку як такі, що не сумісні з функціями представництва (п. 3 ст. 41 Конвенції). Конвенція вказує на використання приміщень у цілях, не сумісних з функціями представництва, яке виражається також і в утриманні в приміщенні представництва будь-кого, навіть громадян приймаючої держави, бо це було б поширенням владних повноважень органом державної влади акредитуючої держави на територію держави перебування та свідчило б про підрив суверенітету останньої [43]. Преамбула Конвенції прямо зазначає, що Конвенція прийнята не для вигоди окремих осіб, а для ефективно здійснення дипломатичного представництва.
Ряд західних держав йде шляхом широкого застосування дипломатичного притулку. Але універсальна угода щодо цього інституту існує лише між латиноамериканськими країнами у вигляді регіональних конвенцій, попри те, що міжнародне право заперечує правомірність подібних дій представництв і кваліфікує їх як такі, що не сумісні з функціями дипломатичного представництва (п. 3 ст. 41).
Укриття в приміщеннях дипломатичного представництва окремих осіб, без надання дипломатичного притулку, допускається міжнародним правом, але лише у форс-мажорних випадках, але не в разі переслідування за політичну діяльність. Наприклад, американський професор Хайд висловлював думку, що приміщення дипломатичного представництва цілком можуть бути місцем укриття в районі, який піддано бомбардуванням. Деякими державами (Франція, Бельгія), дипломатичне укриття все ж надається в країнах
Латинської Америки, які його визнають, і відповідно не надається США та Великою Британією, бо цими країнами цей інститут не визнається.
Натомість російська вчена Галенська свого часу залежно від ставлення до дипломатичного притулку поділяє держави на такі групи: